Голос громади чи галас маніпуляторів: чому в боротьбі за історичний Поділ стільки підводних каменів
Що стоїть за скандалами навколо забудови Юрковиці
Десятки років промислова частина Подолу та гора Юрковиця перебували в занепаді, а тепер стали своєрідним «лакмусовим папером» для визначення справжніх інтересів у боротьбі двох концепцій: «зберегти все як було» і «максимально осучаснити». Після років громадських обговорень, меморандумів і гучних заяв, проєкт «Ріхерт-парк» вийшов на етап, коли слова мають втілитися в щось реальне. Але замість конструктивного діалогу виникла чергова хвиля протистоянь і бюрократичних перешкод.
У контексті змін, які відбуваються в Києві, проєкт ревіталізації промислової території та вертикальний парк «Юрковиця» можна сприймати по-різному: чи то як зазіхання на історичну спадщину, чи то як компроміс на перетині бізнес-інтересів девелопера з потребами місцевої громади. У чому цей компроміс може полягати, навіщо його шукати та чому не всі «захисники історичності» дійсно відстоюють інтереси місцевих жителів, розповіла Mind активістка Тетяна Максименко.
Поділ – це Київ, яким він був створений. Тут починається історія міста, тут відчуваєш його душу. Але часом здається, що цю душу хочуть перетворити на квадратні метри. Поділ приваблює киян, туристів, бізнесменів, митців й авантюристів усіх мастей. Але для тих, хто тут народився та виріс, це перш за все дім: тут не лише гуляють, тут живуть. І воліють, щоб цей район залишався живим, відкритим і таким, що належить людям, а не парканам.
Історія боротьби за «Ріхерт»: як усе почалося?
У 2016 році з’явився проєкт розбудови заводу Ріхерта – «Керамблоків», як кажемо на Подолі. Ми знали, що зазвичай на місці таких промзон виростають висотки, від яких району лишається тільки більше заторів і менше історії. Але для нас ця територія завжди була більш ніж просто «завод». Вона межує з унікальною пам’яткою – Юрковицею, місцем, яке місцеві мріяли зробити доступним для всіх.
ГО «Старий Поділ» об’єднало активістів. У той час важливу роль відіграла Інесса Олександрівна Матвієнко, яка навчала нас, як відстоювати свої права. Її улюблена фраза була: «Правда не кричить – правда говорить». Саме ця правда зупинила перші спроби перетворити Ріхерт на бетонну коробку.
Ще 2018 року під час громадських обговорень Концепції інтегрованого розвитку Подільського району міста Києва в рамках реалізації проєкту «Інтегрований розвиток міст в Україні» з німецькою урядовою компанією «Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH» мешканці активно просували ідею створення зеленої зони на території заводу Ріхерта. Проте закордонні експерти зазначили, що світова практика ревіталізації промислових територій зазвичай передбачає комплексну забудову, і наша пропозиція тоді залишилася без підтримки.
І що цікаво, жодна зі спільнот і ГО, що нині створюють галас, петиції, пишуть сотні дописів у соцмережах про необхідність парку на території промзони, у 2018-му чомусь були інертними й не виявляли жодного інтересу до цієї ділянки.
Сучасна забудова Подолу: чи можливий компроміс?
2021 року на Поділ прийшов новий виконавець проєкту – A Development. Ми були готові до чергової боротьби, але їхній підхід здивував: замість бульдозерів вони принесли план. І не якийсь там стандартний «красивий рендер», а концепцію, що передбачала сучасний простір, який об’єднає історію, природу й житлову забудову; вертикальний парк Юрковиця більш ніж на 5 гектарів, щоб зберегти схили; реставрацію старовинної пивоварні Ріхерта, а також інвестиції в місцеву школу.
І головне, територія мала залишатися відкритою. Жодних парканів, жодних закритих дворів. Ми не віримо в обіцянки, тому вимагали закріпити це в меморандумі з Подільською РДА. Ба більше – знаючи, що девелопер не буде відповідальним у разі невиконання взятих на себе зобов’язань, свідками чого, власне, кияни ставали не один раз, ми наполягали на тому, аби цей меморандум став підосновою інвестиційного договору між девелопером і містом.
І здавалося, що нарешті на Подолі з'явиться проєкт, який враховує потреби громади. Здавалося, це ідеальна ситуація, коли бізнес і громада знайшли спільну мову й досягли консенсусу в інтересах обох сторін. Але не все так просто. Бо звідкись прийшли ті, хто завжди «проти».
Що пішло не так?
Тільки-но проєкт почав рухатися до реалізації, як на сцену вийшли… «захисники». Клуб К41, «Клоузер», ГО «Спадщина» та ще кілька організацій почали заявляти, що громада проти проєкту. Але яким боком ці організації до Подолу? Про давні протистояння мешканців і клубу всі можуть почитати, про це багато написано.
Підключилися блогери-мільйонники. Почалися гучні заяви, приправлені спекулятивними тезами та викривленням дійсності про «руйнування історії», «знищення зеленої зони та культурних осередків Подолу», «ігнорування інтересів громади». Хто ця громада? Чому хтось із Березняків, Троєщини, Святошина чи той, хто ситуативно винаймає на Подолі житло, вирішує, як жити й що треба нам, тим, хто народився і прожив усе життя тут?
І ось ми стоїмо перед черговою проблемою: поки ми боремося за парк, хтось бореться за хайп. З’являються петиції, які створюють ті, хто не є корінним мешканцем Подолу, а підписують ті, хто ніколи не був на Юрковиці.
Далі – блокування проєкту в Київраді депутатами, які ігнорують незаконну забудову на схилах. Додайте до цього продаж частини території іншому власнику. Знову бюрократія, знову невизначеність. І головне питання: чи залишиться проєкт таким, яким ми його бачили та на який погодилися?
Чому важливо визначитися зараз?
Ріхерт-парк і Вертикальний парк «Юрковиця» – це більше, ніж просто територія. Це шанс зберегти історію та водночас дати району нове дихання. Це можливість показати, що діалог між громадою, владою й бізнесом можливий. Але тільки якщо всі сторони діятимуть чесно. Коли галасом «гостей» та орендарів комерційних площ на Подолі намагаються замістити голос справжньої громади, ми ризикуємо втратити цей шанс.
Питання «хто така громада?» не має бути риторичним. А відповідь має бути однозначною. Щоб уникнути маніпуляцій і захистити інтереси реальних мешканців, потрібно діяти чітко та системно. Важливо не плутати голос реальних мешканців із галасом сторонніх. Важливо, щоб участь у цьому процесі першочергово брали ті, хто має підтверджене місце проживання в районі.
За попередні роки було проведено кілька раундів зустрічей між мешканцями, забудовником і представниками влади. Кожен учасник мав можливість висловити свою позицію, а всі рішення були почуті й фіксувалися протоколами. Ба більше, саме під час таких зустрічей ми, місцева громада, зголошуючись на нове сусідство, наполягли на тому, щоб забудовник переглянув проєкт ревіталізації з фокусом на збільшення площі зелених зон.
Було вирішено закріпити всі обіцянки й зобов’язання щодо створення зелених зон, реставрації історичних будівель і прозорості проєкту в юридичних документах, таких, як меморандум та інвестиційний договір. Проте девелопер пішов далі й зафіксував зелену зону в Договорі оренди земельної ділянки, за що проголосувала Київрада. А що, як не договір є найбільш юридичним документом.
Наприклад, під час розробки проєкту парку «Наталка», попри той факт, що парк став громадським простором і надбанням усіх містян, все ж першочергове право на визначення того, яким він буде, мали саме мешканці прилеглих територій.
Як уникнути підміни понять?
Петиції – чудовий інструмент демократії, що дозволяє висловлювати свою позицію на національному рівні. Проте рішення, що безпосередньо стосуються громади, має ухвалювати саме ця громада. Заангажовані численними маніпуляціями, що ширилися в публічній площині, голоси тих, хто підписав петицію, не можуть мати паритетну вагу з позицією та думками тих, хто роками живе в цьому районі.
Подільська громада – це не абстрактне явище та не осередок субкультури, чиї місця дозвілля знаходяться на Подолі. Це ті, хто щодня живе тут, бачить одні й ті самі ями на дорогах, веде дітей до місцевих шкіл, купує хліб на Ярославській і каву в знайомого баристи на Оленівській. Це ті, хто ввечері повертається додому, а не ті, хто приїжджає сюди раз на місяць на вечірку чи з’їсти бургер. Бути громадою – це не лише мати почуття до місця, а й діяти для нього: брати участь в обговореннях, впливати на рішення та стежити за їхнім виконанням. Тільки так можна відокремити реальні інтереси мешканців від хайпу та спекуляцій.
Юрковиця може стати символом порозуміння, збереження історії та якісного міського розвитку. Але для цього ми повинні діяти чесно, відкрито та конструктивно.
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
