Як говорити з дитиною про війну – щоб не налякати, а підтримати

Ознаки ПТСР має 44% українських дітей. Це не просто цифра – це кожна друга дитина поруч. Дитина, яка прокидається від сирени, не може заснути після новин, тримає страх усередині, бо «мама і так втомлена». Не завжди травмує сам факт війни – часто більше шкодить мовчання дорослих або їхні надто тривожні, жорсткі пояснення. Як говорити з дитиною про війну чесно, але без зайвого страху, як відповідати на складні запитання та як зменшити тривожність, Mind розповів психолог проєкту психоемоційної підтримки дітей Litokryl Петро Полященко.

Чому мовчання може лякати більше за правду?

Часом дорослим здається, що тема війни для дитини надто страшна й тривожна, тож краще не пояснити. Але це міф – говорити потрібно. 

Якщо дитина бачить, що щось відбувається, чує вибухи, сирени, дивиться на втомлених батьків і не отримує пояснень – вона починає фантазувати. А уява в цьому віці часто малює страшніші картини, ніж реальність. Коли дорослі мовчать або уникають теми, дитина втрачає відчуття безпеки. Вона перестає довіряти словам батьків, бо ті кажуть: «Усе добре», але по очах і поведінці видно – щось не так. Навпаки, чесна, спокійна розмова, де є прості пояснення й конкретні дії, – дає дитині відчуття захищеності.

Говорити потрібно. Але говорити так, щоб дитина не злякалася ще більше, а змогла зрозуміти й опертися – на дорослого, на дії, на любов.

Як пояснити, що таке війна?

Я часто чую від батьків: «А як узагалі можна говорити з дитиною про війну так, щоб не налякати?». Відповідь проста: говорити чесно, але доступно й м’яко – з урахуванням віку дитини.

• Для малюків до 5–6 років пояснення можуть звучати через казкові образи: «Злі люди прийшли на нашу землю, але наші захисники нас боронять. І є правила, які допомагають бути в безпеці».
• Дітям 7–10 років уже важливо розуміти, що таке війна як явище, але без жорстких деталей. Наприклад: «Війна – це коли одна країна напала на іншу, і люди змушені захищатися. Тому ми іноді чуємо сирени або мусимо ховатися – це для нашої безпеки».
• У підлітковому віці важливо не лише дати інформацію, а й визнати право дитини на власні емоції, страхи, думки. І не применшувати їх словами «Ти ще малий/мала, не вигадуй!».

Ключове – дати зрозуміти: те, що відбувається, – небезпечно, але ми знаємо, як діяти. У таких розмовах обов’язково включайте практичні опори:

• Що робити під час сирени?
• Де безпечне місце в домі?
• Що варто завжди мати поруч?
• Що допомагає заспокоїтись (малюнок, обійми, казка, улюблений предмет)?

І головне – говоріть щиро. Дитина має відчути себе не жертвою, яку загнали в кут, а особистістю, яка має варіанти впливу на поточну ситуацію. 

Як відповідати на складні запитання?

«А ми помремо?», «Чому стріляють?», «Де тато?». Такі запитання – не про факти, а про потребу дитини відчути: мене бачать, мене чують, я в безпеці. Дитина шукає не точну відповідь, а опору. Тому важливо реагувати з розумінням і щирістю, але без залякування чи уникання теми.

• Не ігноруйте питання: уникання або «не думай про це» лише підсилює тривогу. Відповідайте просто й по суті: «Так, зараз стріляють, і це небезпечно. Але ми знаємо, як себе захистити – і тому зараз ховаємось тут».
• Замість «Усе буде добре» – пояснюйте дії: розкажіть, що саме ви робите для безпеки. Це повертає дитині контроль: «Мені теж було страшно, тому ми поїхали в село. Тут спокійніше, і ми разом».
• Пояснюйте складні речі через діалог: наприклад, на запитання «Мені дуже страшно, а що з нами буде?» можна відповісти так: «Мені теж буває страшно, але ми знаємо, як подбати про себе. Ми сховаємося у безпечному місці, як домовлялись. Ми разом – і це найголовніше”.
• Відповідаючи на запитання про війну, давайте не лише інформацію, а й віру. Ви можете сказати: «Я вірю в наших захисників, у міцність нашого дому. І, коли мені страшно, я прошу в Бога сил і підтримки. Ти теж можеш так робити, якщо хочеш».
• Пояснюйте, де тато чи мама, якщо він/вона на фронті. Наприклад, «Тато зараз на війні, бо хоче нас захистити. Він робить важливу справу. Ми з ним на звʼязку, і він дуже нас любить».

Такі відповіді – це не «замилювання очей». Це створення всередині дитини системи координат, у якій навіть складні теми можна прожити, не зламавшись.

Які емоції дитини після розмов про війну мають насторожити?

Після розмови про війну дитина може сумувати, злитися, плакати чи мовчати. І це  нормально – ці реакції свідчать, що дитина переживає, осмислює, адаптується.

Норма, якщо:

• дитина висловлює емоції відкрито (плаче, зізнається, що боїться);
• ставить уточнювальні запитання або просить повторити щось із почутого;
• повертається до гри, побуту, звичних занять після розмови;
• змінює емоції: наприклад, посумувала – а потім посміхається, або хоче обійнятись.

Так працює здорова психіка: вона проживає й поступово інтегрує новий досвід.

Тривожними сигналами можуть бути:

• дитина замикається в собі й перестає спілкуватися;
• часто плаче без видимих причин;
• відмовляється гратись, гуляти, виходити з дому;
• має постійні кошмари, тривожний сон або взагалі боїться засинати;
• скаржиться на болі без медичних причин (живіт, голова, нудота тощо);
• різко змінює поведінку: стає агресивною, пригніченою або відстороненою;
• відмовляється ходити в школу, спілкуватися з друзями, втрачає інтерес до всього, що раніше приносило радість.

У таких випадках краще не чекати, а звернутися до дитячого психолога. Бо самостійно дитині важко впоратися з внутрішньою бурею, і вона потребує допомоги, щоб відновити баланс.

Як підтримати дитину під час сирен, новин або чергової атаки?

Коли тривога накриває знову, дитина миттєво зчитує стан дорослого. І саме тоді нам важливо бути для неї не ідеальними, а стабільними.

1. Ваша присутність і спокій. Не потрібно грати «незворушність» – просто будьте поруч і пояснюйте, що робите: «Чуємо сирену – йдемо в коридор, бо там безпечніше. У нас є ковдра, ліхтарик, вода – ми підготовлені».   Це не просто дії – це сигнали безпеки, які дитина зчитує тілом.

2. Забезпечте тактильність. Обійміть, погладьте по спині або скажіть: «Я з тобою». Навіть кілька секунд тілесного контакту можуть значно знизити тривожність.

3. Облаштуйте «місце сили» на випадок сирени. Це може бути спальне місце в коридорі, улюблений плед, м’яка іграшка, малюнки на стіні. Все, що робить простір затишним і знайомим.

4. Дайте дитині право на емоції. Якщо вона плаче чи лякається – не заспокоюйте «не бійся», а підтвердіть: «Так, страшно. Але ми разом, і ми знаємо, що робити».

5. Будьте гнучкими в побуті. Війна – це надзвичайна ситуація. Якщо дитина кілька ночей не спить – не варто вимагати 10 прикладів із математики чи вивчений вірш.

6. І головне – дбайте про себе. Дорослий, який вміє впоратися зі своїм страхом, – найкраща опора для дитини. Сон, їжа, тиша, підтримка інших дорослих – це не розкіш, а ваш ресурс, який напряму впливає на стан дитини.

У просторах Litokryl ми щодня бачимо: дитина, яка має підтримку, легше адаптується, краще розуміє, що відбувається, і головне – зберігає довіру до дорослого світу. А це – найміцніша опора, з якою можна пережити навіть війну.