Повернення підозрюваних українців із-за кордону: наскільки реальна екстрадиція на практиці?
Як реалізується процедура, які її ризики та які можливості для захисту існують
Часто оголошення в розшук і заяви правоохоронців створюють ілюзію, що підозра за кордоном є автоматичним квитком в український СІЗО. Насправді ж міжнародні суди все частіше ламають плани прокурорів, а екстрадиційні битви тривають роками.
Спеціально для Mind партнер юридичної фірми GOLAW, керівник практики кримінального права і адвокат Ігор Глушко підготував колонку, в якій розібрав, як працює ця система й чому уявлення про неминуче повернення – це лише міф.
Розгляньмо, якими правовими інструментами користуються українські правоохоронні органи для повернення осіб із-за кордону, які процесуальні етапи проходить така процедура та які правові можливості захисту існують на кожному з них.
Якщо стосовно вас в Україні розпочато кримінальне провадження, а ви перебуваєте за кордоном, одне з перших питань, яке виникає: чи можуть українські правоохоронні органи домогтися вашого повернення до України?
Поширеним є хибне уявлення, що оголошення особи в розшук або наявність підозри автоматично призводять до екстрадиції. Насправді процедура повернення громадянина з-за кордону є складним міжнародно-правовим процесом, у якому рішення українських органів влади є лише одним з елементів.
Повернення підозрюваного до України завжди залежить від рішення компетентних органів і судів іноземної держави. Навіть за наявності міжнародних договорів про видачу кожен запит проходить окрему перевірку на відповідність вимогам національного законодавства та міжнародних стандартів захисту прав людини.
На практиці такі процедури можуть тривати від кількох місяців до кількох років, а в окремих випадках завершуватися відмовою у видачі.
Розуміння механізмів міжнародного розшуку, екстрадиції та процедур повернення осіб до України має ключове значення для формування ефективної стратегії захисту ще до того, як відповідні процеси будуть розпочаті або набудуть активної фази.
Отже, регулювання процесу повернення підозрюваних громадян України з-за кордону формується на перетині щонайменше трьох рівнів:
- національний рівень України: внутрішнє законодавство (Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК), глава 44);
- міжнародний рівень включає багатосторонні міжнародні договори (Конвенція про екстрадицію 1933 року, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року, Конвенція ООН проти катувань 1984 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року), двосторонні міжнародні угоди. За відсутності міжнародного договору міжнародне співробітництво може здійснюватися на підставі принципу взаємності відповідно до ст. 544 КПК;
- внутрішнє законодавство запитуваної держави, яке може суттєво відрізнятися залежно від правової системи, конституційних заборон й усталеної судової практики. Відповідно те, що є достатньою підставою для видачі в одній країні, може виявитися недостатнім або взагалі неприйнятним в іншій.
Як влаштована процедура: від розшуку до фактичної передачі
Будь-яке «повернення» стартує задовго до офіційного запиту про видачу. Перший крок – оголошення підозрюваного в міжнародний розшук. Без нього не можна ні судити особу заочно, тобто без її присутності (це називають спеціальним провадженням, або in absentia), ні заочно обрати запобіжний захід, тобто примусовий захід на кшталт арешту чи застави, що діє до вироку.
Далі слідчий чи прокурор виносить постанову (ст. 281 КПК) і надсилає запит до українського бюро Інтерполу (його роль виконує Департамент міжнародного поліцейського співробітництва Нацполіції). А коли стає відомо, де перебуває розшукувана особа, до тієї держави вже офіційно звертається центральний орган України (Офіс Генерального прокурора) із запитом про видачу.
Механізм Інтерполу. Інтерпол часто уявляють як всесвітню поліцію, що сама «ловить» і видає злочинців. Насправді він нікого не затримує і нікого не видає – це радше велика інформаційна мережа, що з’єднує поліцію 196 країн подалі від політики: його Статут (ухвалений у Відні 1956 року) у ст. 3 забороняє будь-яку діяльність політичного, військового, релігійного або расового характеру. З огляду на це, запит правоохоронців у якому будуть простежуватися перелічені мотиви переслідування, буде відхилено Генеральним секретаріатом Інтерполу.
Працює Інтерпол через систему карток «повідомлення». Синє повідомлення – це прохання встановити місцеперебування особи. Червоне повідомлення (відоме як Red Notice) – прохання тимчасово затримати її для подальшої видачі.
Є і швидший шлях – так званий Diffusion: пряме звернення українського бюро Інтерполу до окремих обраних країн, без офіційної публікації через Генеральний секретаріат.
«Міжнародний розшук» – проблематика у практиці. Парадокс, але в українському законі немає чіткого визначення, що таке «міжнародний розшук». Через це суди розходяться в тому, що вважати достатнім, аби визнати людину такою, що перебуває в такому розшуку.
Підходів щонайменше три:
- достатньо самої постанови слідчого;
- або постанови слідчого, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та направлення запиту до Інтерполу;
- або ж лише вже опублікованого червоного повідомлення.
Це не теоретична суперечка – від цих процесуальних моментів залежить, як вийти з наступної, значно більшої процесуальної колізії.
Ухвала про тримання під вартою – необхідна підстава для екстрадиції. Ось і колізія. Для публікації червоної картки Інтерпол вимагає чинного судового рішення про арешт підозрюваного – вимога, що походить не з конвенційного тексту (ст. 12 Євроконвенції про видачу 1957 року оперує ширшим поняттям «ордер на арешт»), а з регуляторних документів Інтерполу, зокрема ст. 83 Rules on the Processing of Data (IRPD), яка вимагає рішення «judicial authority». Натомість заочний розгляд клопотання про арешт в українському суді допускається лише за наявності доказів міжнародного розшуку – підтвердженням чого, на переконання частини юридичної спільноти, є якраз червона картка.
Утворюється замкнене коло: для картки потрібна ухвала, для ухвали – картка. Практичним виходом стало визнання судом постанови слідчого як достатнього підтвердження перебування особи в міжнародному розшуку (перший підхід, викладений вище), що узгоджується з позицією Вищого антикорупційного суду (ВАКС) №991/640/26 (ухвала від 10.02.2026).
Водночас Апеляційна палата ВАКС у справі № 991/3010/19 (ухвала від 04.02.2020) підтверджує, що відповідно до Наказу Міністерства юстиції України від 19.08.2019 № 2599/5 саме ухвала компетентного суду про тримання під вартою є правовою підставою для екстрадиції та діє безстроково, тому її отримання є не «опцією», а необхідним елементом цієї процедури.
Офіційний запит про видачу. Безпосередньо офіційний запит надсилає залежно від стадії справи або Офіс Генерального прокурора (поки триває слідство), або Міністерство юстиції (коли справа вже в суді чи йдеться про виконання вироку). Вимоги до запиту в різних країнах різні, але суть скрізь однакова: він має переконати іноземну владу, що переслідування обґрунтоване й причин для відмови немає. Якщо в запиті бракує бодай одного обов’язкового елемента, його можуть повернути, навіть не розглядаючи по суті.
І ось що важливо не плутати: червоне повідомлення Інтерполу – це ще не запит про видачу. Воно нікого не зобов’язує когось видавати; що з ним робити, кожна країна вирішує сама, за своїм законом і договорами (ст. 82, 87 IRPD). Його справжня роль набагато скромніша – швидко знайти людину та за потреби тимчасово обмежити їй свободу, поки надійде (або поки розглядається) офіційний запит.
Простіше кажучи, хоча червоне повідомлення Інтерполу часто сприймається як сигнал неминучої екстрадиції, саме по собі воно не означає автоматичної видачі особи.
Тимчасовий арешт і екстрадиційний арешт. Особу, яку розшукують для видачі, можуть затримати за кордоном – і тут важливо розрізняти два «арешти».
Перший, тимчасовий арешт, застосовують одразу після затримання, ще до офіційного запиту про екстрадицію. Він і справді тимчасовий: максимум 40 діб (або інший строк за договором). Якщо за цей час запит не надходить – людину зобов’язані відпустити.
А щойно запит приходить, цей арешт автоматично «згоряє», і його змінює другий – екстрадиційний арешт, підставою для якого є вже сам запит про видачу. Він може тривати значно довше, аж до вирішення питання про екстрадицію особи та фактичної її передачі (наприклад, за українським законом – до 12 місяців).
Розгляд запиту в іноземній державі та фактична передача. Коли запит надходить, його розглядає суд чи інший уповноважений орган тієї країни за власними правилами. Єдиних строків немає в жодній конвенції: десь це кілька тижнів, десь понад рік. Особа вправі оскаржувати рішення про видачу в судах запитуваної держави, що може суттєво подовжити провадження.
Саме на цьому етапі реалізуються основні механізми захисту від екстрадиції. Водночас практика свідчить, що результат такого захисту часто залежить не лише від дій після затримання чи вручення документів, а й від підготовчої роботи, проведеної заздалегідь.
Своєчасний аналіз матеріалів кримінального провадження в Україні, оцінка екстрадиційних ризиків, формування правової позиції та координація роботи адвокатів у різних юрисдикціях нерідко визначають подальший перебіг екстрадиційної процедури та доступні процесуальні можливості для захисту особи. Результатом цього етапу є вирішення ключового питання: чи буде особу фактично передано Україні, чи в її видачі буде відмовлено.
Коли можуть відмовити у видачі?
А тепер – те, що важливо для розуміння всієї картини. І міжнародне право, і закони більшості країн дають чимало підстав, щоб у видачі було відмовлено. Умовно їх ділять на дві групи:
- Абсолютні – коли видавати не можна за жодних обставин.
- Дискреційні – коли держава має право відмовити, але не зобов’язана.
До абсолютних підстав належать:
- Загроза катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Людину не видадуть, якщо є вагомі підстави вважати, що після передачі їй загрожують катування чи жорстоке поводження. Це прямо забороняють і ст. 3 Конвенції про захист прав людини, і ст. 3 Конвенції ООН проти катувань.
- Закінчення строків давності. Видачі не буде, якщо за злочин уже не можна судити чи покарати через сплив часу – так званих строків давності. Причому строки перевіряють за законами обох держав одночасно.
- Принцип ne bis in idem. У дослівному перекладі – «не двічі за те саме». Людину не можна видати, щоб ще раз судити за діяння, за яке її вже остаточно засудили або виправдали.
- Кваліфікація злочину як політичного або військового. Такі злочини під видачу не підпадають. Але є важливий виняток: тероризм і воєнні злочини сучасні конвенції до «політичних» не зараховують.
- Наявність статусу біженця або іншої форми міжнародного захисту. Тут діє принцип non-refoulement – заборона повертати людину туди, де її життю, свободі чи безпеці може щось загрожувати.
До дискретних підстав можна віднести:
- Факт громадянства запитуваної держави: майже всі країни світу, зокрема практично всі держави ЄС, за своїми конституціями чи законами не видають власних громадян. Щоправда, відмова із цієї причини зазвичай має наслідок: якщо так передбачає договір, держава мусить сама судити цю людину (це і є правило aut dedere aut judicare – «видай або суди сам»).
- Ризик застосування смертної кари. Якщо за злочин загрожує смертна кара, а в запитуваній державі її не застосовують, людину можуть видати лише тоді, коли отримають надійні гарантії: страту не призначать або не виконають.
- Вчинення злочину на території запитуваної держави: країна може відмовити, якщо злочин – повністю чи частково – стався на її власній території.
- Власне кримінальне переслідування за те саме діяння: відмовити можуть і тоді, коли держава сама вже переслідує людину за цей злочин.
- Припинення або невідкриття кримінального провадження в запитуваній державі: якщо місцеві органи вирішили не відкривати справу або вже її закрили, у видачі теж можуть відмовити.
Окремої уваги заслуговує підстава для відмови у видачі, яка стала особливо актуальною для України після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Йдеться про ризик порушення ст. 3 Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.
На практиці суди деяких іноземних держав відмовляли в екстрадиції до України через побоювання щодо безпеки та умов тримання під вартою в умовах збройного конфлікту.
Тривалий час така позиція фактично розглядалася як безумовна підстава для відмови у видачі. Водночас ця практика поступово змінюється. Сьогодні в багатьох юрисдикціях суди дедалі частіше оцінюють не загальну ситуацію в країні, а конкретні обставини справи. Зокрема, значення можуть мати надані Україною індивідуальні гарантії щодо умов тримання особи: визначення конкретної установи, здатної гарантувати належний рівень безпеки, доступ до незалежного моніторингу та інші перевірювані запевнення.
Тому підхід, який на початку 2022 року нерідко призводив до автоматичної відмови в екстрадиції, поступово поступається місцем більш індивідуалізованій оцінці ризиків у кожній конкретній справі.
Є і суто технічна підстава, що перешкоджає видачі – коли сам запит складено неправильно. Суди й органи запитуваної держави прискіпливо перевіряють, чи відповідає він вимогам конвенцій і місцевого закону: чи є всі дані про особу, чи правильно кваліфіковано злочин, чи наведено повний текст відповідних статей кримінального законодавства, чи підтверджено строки давності. Такі недоліки формального характеру дають підставу для повернення запиту без розгляду по суті.
Замість висновків
Наявність кримінального провадження в Україні та перебування особи за кордоном ще не означають її неминучого повернення до України.
Екстрадиція є складною багатоступеневою процедурою, що включає міжнародний розшук, взаємодію компетентних органів кількох держав, судовий контроль і перевірку дотримання фундаментальних прав людини.
Кожен етап цієї процедури має власні процесуальні особливості, а рішення про видачу завжди ухвалюють компетентні органи запитуваної держави з урахуванням як міжнародних зобов’язань, так і обставин конкретної справи. Саме тому своєчасна оцінка екстрадиційних ризиків, аналіз матеріалів кримінального провадження та формування узгодженої стратегії захисту в Україні та за кордоном мають принципове значення для захисту прав та інтересів особи.
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
