Нобелівська історія-2018: дослідники клімату та інновацій Нордхауз і Ромер

У 2018 році найвищу відзнаку у сфері економіки – премію Ріксбанку Швеції пам’яті Альфреда Нобеля –отримали  американці  Вільям Нордхауз «за інтеграцію кліматичних змін у довгостроковий макроекономічний аналіз» та Пол Ромер «за інтеграцію технологічних інновацій у довгостроковий макроекономічний аналіз».

Таким чином, заслуга цьогорічних лауреатів полягає в тому, що науковці розширили існуючі погляди на макроекономічні закони та процеси економічного зростання, врахувавши внесок технологічних, наукових і кліматичних факторів у розвиток добробуту країни.

На перший погляд здається очевидним, що не можливо повністю осягнути економіку, винісши за дужки такі фактори як технологія та природа, адже все це – елементи єдиної системи життя людства. Втім, більшість економістів не схильні розширювати межі предмету своїх досліджень на сфери суміжних дисциплін, де панують інші закономірності, що вивчаються відповідними спеціалістами.

«Ефект Матвія» і технологічні драйвери росту

Найвідоміша модель економічного зростання нобелівського лауреата Солоу пояснювала розвиток добробуту націй «класично економічними» причинами: накопиченням капіталу, зростанням трудових ресурсів та продуктивності праці. При цьому технологічні зрушення внаслідок інновацій, хоч і вважалися причиною збільшення продуктивності, у моделі Соллоу фігурують у вигляді зовнішньо заданих сталих змінних, подібних для усіх країн світу.

Внаслідок цього, базова модель Солоу не завжди могла пояснити парадокси розвитку країн, що розвиваються, які були викликані недосконалістю їхніх ринкових систем і різною здатністю до розвитку технологій.

Наприклад, згідно з традиційним підходом слаборозвинуті економіки повинні мати вищі темпи приросту ВВП у порівнянні з і так вже працюючими на повну потужність великими розвинутими країнами – через більші можливості залучення додаткової праці та капіталу і нижчу базу для порівняння. Хоча ця тенденція частково справджується, існує маса «нових економік», у яких довгострокові темпи зростання  відстають від повільного, але сталого підвищення добробуту розвинутих країн.

Цей парадокс нерівномірного розподілу економічного багатства, коли учасники (країни, компанії чи люди),  які його мають, схильні його далі накопичувати, а слабкі економічні гравці – навпаки втрачати, можна вважати формою прояву так званого «ефекту Матвія» в економіці, який уперше сформулював соціолог Роберт Мертон на основі цитати з Євангеліє від Матвія «бо всякому, що має, дасться і примножиться, а у того, що не має, відніметься і те, що має».

На жаль, Україна є одним із найбільш красномовних кейсів для ілюстрації даного антиприкладу.

Внесок Пола Ромера полягав у тому, що він зумів надати формалізоване пояснення даному парадоксу в рамках нової теорії ендогенного (тобто, внутрішнього) економічного зростання. Науковець заклав різниці у здатності ринкових  економік до розвитку техногогій через прибуткові інноваційні науково-дослідницькі розробки в основу своєї моделі довгострокового макроекономічного зростання. Більше того, він окреслив певні властивості технологічних ідей, які дозволяють  посилювати темпи їхнього створення економічними методами.

Революційність ідей Ромера можна побачити на прикладі твердження, що монопольні прибутки є двигуном для науково-дослідницьких розробок у ринковій економіці. Відтак, певна монополізація в умовах вправного державного регулювання виявляється благом для економіки з точки зору можливостей концентрації і розвитку інтелектуальних ресурсів.

Оскільки драйверами технологічного зростання можуть бути як інституції приватного сектора, так і університети, у глобальній конкуренції виграють ті держави, які здатні максимізувати ефект від побудови правильної інституційної структури відтворення технологій, поєднавши корисні ефекти від концентрації приватних чи публічних фінансів.

Економіка глобального потепління

Вільям Нордхауз досліджував взаємозв’язок економіки з іншим важливим фактором, який ігнорувався у більшості попередніх моделей – кліматичними змінами природного середовища. Вчений розпочав свої розробки на базі Єльського університету ще в 1970-ті роки, коли проблематика глобального потепління тільки зароджувалася. Нардхауз намагався зрозуміти і надати базу для точних розрахунків, як саме розвиток економічних систем через викиди вуглецю впливають на планетарні зміни клімату, а також обчислити негативний економічний ефект цих явищ.

Інтегровані оціночні моделі Нордхауза, що базувалися на теоріях та емпіричних результатах з царини хімії, физики та економіки, набули широкого розповсюдження для дослідження взаємодії соціуму та природи в період  глобального потепління. Головними складовими моделей нобелівського лауреата були три модулі:

• Модуль циркуляції вуглецю, результатом якого стало обчислення часової динаміки концентрації вуглекислого газу в атмосфері в процесі циркуляції вуглецю між атмосферою, гідросферою та біосферою, де й було у ХХ столітті зафіксоване зростання промислових і побутових вуглецевовмісних викидів внаслідок економічного зростання.
• Кліматичний модуль, результатом якого було обчислення часової динаміки температури повітря, на яку впливало збільшення вуглекислого газу через фізичні процеси порушення балансу вхідних і відбитих від поверхні землі потоків сонячної радіації.
• Модель економічного зростання, що дозволяла спрогнозувати збільшення ВВП та добробуту населення і його вплив на забруднення атмосфери – наприклад, через використання паливної енергії, що збільшує рівень вихлопних газів.

Напрацювання лауреата дозволяли обчислити вплив нових заходів державної політики, таких як оподаткування забрудників і «вуглецеві кредити» на розвиток економіки та зниження рівнів забруднення атмосфери. З іншого боку, з’явилося теоретичне підгрунтя для  розрахунку безпосереднього впливу кліматичних змін на зростання економічні витрат.

Теорія на службі практики

Вільям Нордхауз, на основі оцінки можливих наслідків державного кліматичного регулювання, підтримав  концепцію так званого «вуглецевого оподаткування», яку всі країни світу повинні впровадити на міжнародному рівні. Ідея полягає у тому, що кожен продуцент вуглецевих викидів в атмосферу повинен нести соціальні витрати за шкоду, завдану середовищу.

Існуюча нині глобальна система торгівлі квотами на викиди вуглецю надає такому оподаткуванню гнучкості, оскільки більш розвинуті країни отримують стимули до розвитку низьковуглецевих виробництв, а також мають змогу, сплативши відповідну ціну, збільшити викиди і виробництво продукції без виходу за рамки дозволеного в межах глобальної екосистеми.

З іншого боку, результати досліджень Пола Ромера дозволяють нам краще усвідомити, які умови ринку сприяють створенню нових ідей для прибуткових технологій. Нерегульовані ринки хоч і здатні продукувати технологічні зміни, втім схильні функціонувати не на повну потужність, недопрацьовуючи у сфері науково-дослідницьких розробок, а отже й економічного розвитку.

На його думку, такі провали ринку можна скоригувати шляхом точно розрахованих державних інтервенцій у вигляді субсидій на наукові розробки та дієвого патентного законодавства. Захист прав інтелектуальної власності у формі патентів дозволяє компаніям-генераторам ідей набувати певного монопольного становища в порівнянні з конкурентами, а відтак посилює фінансові стимули до розробки прибуткових інновацій.

Наукові праці Ромера відкривають можливості для дизайну технологічно-орієнтованих інституцій і державної політики, що сприятимуть людському розвитку через створення кращих умов для зростання. Проте при впровадженні ідей лауреата в країнах, що розвиваються, слід пам’ятати, що ці рекомендації про користь державного втручання створювались в контексті сильних і повноцінних ринкових систем з налагодженими інклюзивними політичними інститутами, які зводять до мінімуму ризики зловживань монопольним становищем та неефективного використання публічних коштів.

У будь-якому разі цьогорічне нагородження Нобелівською премією дозволяє економістам дещо відійти від мейнстрімних технік економічного аналізу і глянути на світ дещо ширше, задавши собі низку важливих питань.

Чи достатніми будуть навіть найкращі економічні рішення для розвитку країн із занедбаним станом природи, науки та освіти? Чи здатна – і як саме – економіка допомогти у рішенні технологічних та екологічних проблем? Чи, навпаки, вони є первинні і незалежним чином впливають на економіку?

І хоча остаточної відповіді на ці питання не дали навіть нобелівські лауреати, їхні праці стали надійним методологічним фундаментом для розв'язання непростої задачі балансування технологічного та економічного зростання з потребами екологічної стабільності.

Досьє лауреатів

Вільям Нордхауз народився 1941 року в Альбукерке (США). Навчався в Єльському університеті. Науковий ступінь здобув у Массачусетському технологічному інституті 1967 року. З того часу працював на факультеті Єльського університету. Член Національної академії наук, Американської академії мистецтв і наук.

Працював у Національному бюро економічних досліджень, був одним із економічних радників президента США в 1977-79 рр. Сфери наукових досліджень: теорія економічного зростання, економіка кліматичних змін, ресурсні обмеження економічного зростання, економіка охорони здоров’я, політичні бізнес-цикли.

Сторінка нобелівського лауреата

Пол Ромер народився 1955 року у м. Денвер (США). Навчався і здобув науковий ступінь в університеті Чикаго. Потім викладав у Берклі, Чикаго, Рочестері і Стенфорді, працював старшим економістом МВФ.

Нині працює професором економіки NYU Stern School of Business (Нью-Йорк) та директором NYU Stern Urbanization Project, в рамках якого займається прикладними дослідженями розвитку міст та системних соціальних реформ у країнах, що розвиваються. Сфери наукових досліджень: теорія економічного зростання, економіка інновацій, економіка добробуту, урбаністика.

Сторінка нобелівського лауреата

Сторінка нобелівського комітету

Економісти про лауреатів: Костянтин Сонін, Сергій Ізмалков