Купи козу: як спочатку закрити Лисичанський НПЗ, а потім намагатися його запустити
Навіщо це знадобилося та кому саме
Mind продовжує публікувати матеріали в рубриці Nota Bene. Цей формат передбачає дещо більше емоційне забарвлення, що, втім, компенсується глибиною експертизи автора в досліджуваному питанні. Сьогодні Інна Коваль, редактор відділу «Промисловість», розмірковує над подальшою долею Лисичанського нафтопереробного заводу, яку можна вважати ілюстрацією до «перетину інтересів» в українському політикумі та промисловості.
Напередодні місцевих виборів – 20 жовтня – один з очільників партії «Опозиційна платформа – За життя» Віктор Медведчук, перебуваючи на Луганщині, пообіцяв за дев’ять місяців знову запустити це підприємство в роботу.
«Ми це завдання, яке вирішували багато місяців, я би сказав понад рік, вважаю, що вирішили. І наша партія бере на себе зобов’язання завершити цю роботу із запуском Лисичанського нафтопереробного заводу, цього комбінату, для виробництва «вторинки» нафтопродуктів, а також для продуктів нафтохімії», – заявив Медведчук на зустрічі з місцевими мешканцями.
Лисичанський НПЗ – наймолодший з українських НПЗ, був введений в експлуатацію 1976 року. Проєктна потужність – 24 млн тон нафти на рік. Сировина – російська нафта Urals, яка надходила трубопроводом Самара – Лисичанськ. Регіон постачання продукції – південний схід України, південь Росії, Крим. У 2000 році підприємство було продано російській компанії ТНК, яка постачала на завод нафту, а більшість продукції збувала в Росії. У березні 2012 року завод було законсервовано й виставлено на продаж.
Згідно з обіцянками Медведчука, у серпні 2021 року завод має почати отримувати по 500 000 тонн нафти на місяць (такий обсяг дозволить завантажити потужності підприємства на мінімально рентабельному рівні в 5–6 млн тон на рік. – Mind); на роботу мають вийти ще 2000 працівників; а головне – підприємству треба знайти нові ринки збуту для своєї продукції, бо більша частина українських територій, що були традиційними ринками, окупована Росією.
Сьогодні ситуація на ринку нафти й нафтопродуктів така, що подібні заяви виглядають або як суцільна необізнаність, або як популістські передвиборчі гасла. Виконати їх без серйозних збитків і втрат неможливо. Тож запасаємося поп-корном і дивимося на розвиток подій.
Чому закрили Лисичанський НПЗ? В оточенні Медведчука найбільше про Лисичанський НПЗ знає його однопартієць Юрій Бойко. На початку 90-х він кілька років очолював тоді ще АТ «Лисичанськнафтооргсинтез», був одним із лобістів продажу підприємства російській ТНК (2003 року британська British Petroleum викупила 50% ТНК, компанія стала називатися ТНК-ВР. – Mind), а в 2012-му обіймав посаду міністра енергетики та вугільної промисловості в уряді Миколи Азарова. І в нього не знайшлося жодного аргументу на користь збереження роботи українського заводу. Росіяни закрили НПЗ через нерентабельність виробництва – причому ще тоді, коли ціни на нафту трималися позначки $100 за барель. Сьогодні ж вони коливаються на рівні $40 за барель.
У світі спостерігається надлишок видобувних нафтових потужностей і велике перевиробництво нафтопродуктів. Шалені битви точаться саме за ринки збуту. Маючи дешеву нафту, набагато доцільніше переробляти її на власних заводах і продавати вже готові нафтопродукти. Про це Медведчук знає особисто, адже його дружина Оксана Марченко вже кілька років контролює Новошахтинський НПЗ, розташований у Ростовській області Росії, за 168 км від Лисичанська.
І до 2020 року нікому в ОПЗЖ не приходило в голову запустити український завод. Мабуть тому, що до проблем економічної доцільності переробки додаються ще й проблеми логістики.
Яким чином постачати нафту на завод? За радянських часів російська нафта на завод поступала двома шляхами – через магістральний нафтопровід Самара – Лисичанськ, та залізницею. За вісім років простою НПЗ нафтопровід з боку Росії повністю демонтовано та розібрано. Цю інформацію влітку 2020-го підтвердив голова АТ «Укртранснафта» Микола Гавриленко. Залізнична гілка на підприємство була демонтована та розкрадена ще на початку 2000-х років, бо тоді росіяни збудували першу невеличку залізничну гілку в обхід України, щоб максимально зменшити можливості транзиту та постачання сировини до нашої держави.
Схема системи магістральних нафтопроводів України
Джерело: «Укртранснафта»
На сьогодні єдиним каналом постачання нафти на Лисичанський НПЗ є морські термінали – Одеський та «Південний»; потім – магістральною трубою до Кременчука і звідти вже на Лисичанськ. Тільки спочатку весь цей відрізок Кременчук – Лисичанськ необхідно звільнити від консерванту й наповнити технологічною нафтою. На думку провідного нафтового експерта Сергія Куюна, для цього знадобиться 200 000 – 250 000 тонн нафти й кілька місяців роботи в тісній взаємодії з «Укртранснафтою». Економіка цього шляху не витримує жодної критики.
На який ринок виходити? Крім того, експерт підрахував, що при переробці 5 млн тонн нафти на рік, завод отримуватиме 1,5 млн тонн високооктанового бензину – це більше ніж три чверті всього бензинового ринку України, який 2020 року складе 1,9 млн тонн. А на нашому ринку ще працюють Кременчуцький НПЗ та Шебелинський ГПЗ, які разом випускають 1 млн тонн бензину.
Отже, Лисичанську доведеться або виштовхувати гравців на вільній Україні, або займати нішу контрабандистів пального, зокрема, з окупованих територій. Складається дуже цікава ситуація.
Окуповані території Донбасу – це «чорна діра» української економіки, через яку йде в тому числі й контрабанда нафтопродуктів. Для незаконних збройних формувань постачання пального відбувається централізовано від державної «Роснєфті», яка офіційно відправляє його на потреби південного воєнного округу Росії. Але пального потребує і цивільне населення.
За дуже приблизними підрахунками українських трейдерів, на окупованих територіях споживається 15 000 – 20 000 тонн на місяць. Це 10–15 залізничних составів на 20 цистерн. Та скільки заходить загалом – невідомо.
Нашим офіційним трейдерам пального дуже важко зайти на території України, розташовані за 80–100 км від лінії фронту. І не лише тому, що там працюють старі відомі трейдери, бензин там з’являється ніби «незвідки» і за помірними цінами. Про складну ситуацію з прозорістю тамтешнього нафтового ринку говорить і той факт, що наприкінці вересня група SCM Рината Ахметова продала мережу своїх АЗС «Паралель» – 60 станцій. Покупець невідомий, як і сума угоди.
Хто контролює «чорну діру» Донбасу? Серед публічних звітів російських нафтовиків і трейдерів немає жодної інформації про постачання великих партій пального на адресу донецьких і луганських покупців. А отримати звіти російської залізниці щодо перевезення вантажів пального через кордон окупованих територій Донбасу дуже важко.
Проте є певна інформація, що цей «шматок» контрабанди віддали на відкуп керівництву Чечні в обмін на відмову Рамзана Кадирова повернути видобувну компанію «Грознєфть» та підприємство «Чеченнєфтєхімпром» із власності Москви до власності Чеченской республіки. Тобто фізичні непідзвітні постачання на Донбас здійснює «Роснєфть», а подальший їхній розподіл контролюють представники Грозного, вони ж і гроші отримують.
«Роснєфть» очолює Ігор Сєчин – давній друг і колега по КДБ Володимира Путіна, кума Віктора Медведчука. Невже ця трійця домовилася посунути представників Грозного?
Чи є домовленість з «Роснєфтью»? На сьогодні сам Лисичанський НПЗ належить російській державній «Роснєфті». У середині 2013 року вона купила компанію ТНК-ВР разом із всіма її активами в Росії і за кордоном. Тоді «Роснєфть» заявляла, що планує відновити роботу НПЗ влітку 2014-го. Але в лютому відбулося захоплення Криму, а в березні почалася окупація Донецької та Луганської областей. До Лисичанська окупанти не дійшли.
Журналісти з rbc.ru запитали безпосередньо в «Роснєфті» про плани відновлення роботи їх українського НПЗ, і отримали таку відповідь: «Наразі в Роснєфті немає планів розконсервації Лисичанського заводу». Також у компанії не стали коментувати, з чим пов’язана заява Віктора Медведчука про відновлення роботи. Проте можуть бути варіанти. Бойко в курсі.
Як Бойко зупинив нафтопровод Одеса – Броди? У 2003 році Юрій Бойко, який на той момент поєднував посади голови НАК «Нафтогаз України» та першого заступника міністра палива та енергетики, уклав угоду з ТНК-ВР про реверсні постачання нафти нафтопроводом Одеса – Броди.
Взагалі-то нафтопровід будували для того, щоб позбутися залежності від російської нафти. Він мав качати каспійську та перську нафту з Одеського регіону на НПЗ Західної України – Надвірнянський і Дрогобицький та в країни східної Європи. Згодом трубу планувалося продовжити в Польщу.
Та замість того, щоб домовлятися про альтернативні постачання, Бойко піддався на тиск Росії й підписав малозрозумілу угоду. Раніше РФ певний обсяг нафти експортувала через термінал в Одесі, і їй цього вистачало. Та згідно з угодою, ТНК-ВР виокремлювала свої 4 млн тонн на рік і качала їх через термінал «Південний». Отак вони й працювали поруч, на відстані 50 км, два термінали – Одеса і «Південний», навіщо – не зрозуміло.
Для ТНК-ВР це було дорожче за звичайний шлях, але компанія виконувала геополітичне замовлення керівництва своєї держави. З тяжкою бідою ТНК качала нафту десь до 2008 року, а потім світова фінансова криза та сварки між акціонерами остаточно зробили цей маршрут економічно недоцільним. Нафтопровід Одеса – Броди зупинився. Україна залишилася без альтернативної нафти та із законсервованою трубою. А згодом збанкрутувала і ТНК-ВР.
Чи повторить «Роснєфть» «подвиг танкістів»? Через світову нафтову кризу РФ уже втратила біля 20% своїх експортних ринків, і їй конче потрібні нові. Але ж йдеться про Україну!
З одного боку, можна «прилаштувати» зайві 5 млн тонн нафти. З іншого, це означає, що російські виробники не зможуть продати свою продукцію такого обсягу – як офіційну, так і не дуже. І постачати цю нафту доведеться лише морем, потім качати трубою «вгору й направо» територією України, а продавати нафтопродукти доведеться за середньоринковими цінами.
Отже, суцільні збитки на кожному кроці. І Міжнародне енергетичне агентство не вельми радує: за їхніми прогнозами, 2021 року ціна на нафту зросте лише до $44–45 за барель з нинішніх $40–41. От де проблема: бо Медведчук вже публічно пообіцяв запустити завод, а чи дасть Кремль нове геополітичне завдання своїй придворній нафтовій компанії, поки невідомо! У будь-якому разі 2021 року комусь із двох кумів доведеться навчитися з літер «д», «у», «п» і «а» складати слово «щастя».
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
