Захворіло у світі
62,746,222
Померло у світі
1,459,497
Вилікувалось у світі
40,138,626
Захворіло в Україні
732,625
Померло в Україні
12,327
Вилікувалось в Україні
345,149
Купи козу: як спочатку закрити Лисичанський НПЗ, а потім намагатися його запустити

Купи козу: як спочатку закрити Лисичанський НПЗ, а потім намагатися його запустити

Навіщо це знадобилося та кому саме

Цей матеріал також доступний російською
Купи козу: як спочатку закрити Лисичанський НПЗ, а потім намагатися його запустити
Депутати з партії «Опозиційна платформа - За життя» Юрій Бойко, Віктор Медведчук, Сергій Льовочкін
Фото: УНІАН

Mind продовжує публікувати матеріали в рубриці Nota Bene. Цей формат передбачає дещо більше емоційне забарвлення, що, втім, компенсується глибиною експертизи автора в досліджуваному питанні. Сьогодні Інна Коваль, редактор відділу «Промисловість», розмірковує над подальшою долею Лисичанського нафтопереробного заводу, яку можна вважати ілюстрацією до «перетину інтересів» в українському політикумі та промисловості.

Напередодні місцевих виборів – 20 жовтня – один з очільників партії «Опозиційна платформа – За життя» Віктор Медведчук, перебуваючи на Луганщині, пообіцяв за дев’ять місяців знову запустити це підприємство в роботу.

«Ми це завдання, яке вирішували багато місяців, я би сказав понад рік, вважаю, що вирішили. І наша партія бере на себе зобов’язання завершити цю роботу із запуском Лисичанського нафтопереробного заводу, цього комбінату, для виробництва «вторинки» нафтопродуктів, а також для продуктів нафтохімії», – заявив Медведчук на зустрічі з місцевими мешканцями.

Лисичанський НПЗ – наймолодший з українських НПЗ, був введений в експлуатацію 1976 року. Проєктна потужність – 24 млн тон нафти на рік. Сировина – російська нафта Urals, яка надходила трубопроводом Самара – Лисичанськ. Регіон постачання продукції – південний схід України, південь Росії, Крим. У 2000 році підприємство було продано російській компанії ТНК, яка постачала на завод нафту, а більшість продукції збувала в Росії. У березні 2012 року завод було законсервовано й виставлено на продаж.

Згідно з обіцянками Медведчука, у серпні 2021 року завод має почати отримувати по 500 000 тонн нафти на місяць (такий обсяг дозволить завантажити потужності підприємства на мінімально рентабельному рівні в 5–6 млн тон на рік. – Mind); на роботу мають вийти ще 2000 працівників; а головне – підприємству треба знайти нові ринки збуту для своєї продукції, бо більша частина українських територій, що були традиційними ринками, окупована Росією.

Сьогодні ситуація на ринку нафти й нафтопродуктів така, що подібні заяви виглядають або як суцільна необізнаність, або як популістські передвиборчі гасла. Виконати їх без серйозних збитків і втрат неможливо. Тож запасаємося поп-корном і дивимося на розвиток подій.

Чому закрили Лисичанський НПЗ? В оточенні Медведчука найбільше про Лисичанський НПЗ знає його однопартієць Юрій Бойко. На початку 90-х він кілька років очолював тоді ще АТ «Лисичанськнафтооргсинтез», був одним із лобістів продажу підприємства російській ТНК (2003 року британська British Petroleum викупила 50% ТНК, компанія стала називатися ТНК-ВР. – Mind), а в 2012-му обіймав посаду міністра енергетики та вугільної промисловості в уряді Миколи Азарова. І в нього не знайшлося жодного аргументу на користь збереження роботи українського заводу. Росіяни закрили НПЗ через нерентабельність виробництва – причому ще тоді, коли ціни на нафту трималися позначки $100 за барель. Сьогодні ж вони коливаються на рівні $40 за барель.

У світі спостерігається надлишок видобувних нафтових потужностей і велике перевиробництво нафтопродуктів. Шалені битви точаться саме за ринки збуту. Маючи дешеву нафту, набагато доцільніше переробляти її на власних заводах і продавати вже готові нафтопродукти. Про це Медведчук знає особисто, адже його дружина Оксана Марченко вже кілька років контролює  Новошахтинський НПЗ, розташований у Ростовській області Росії, за 168 км від Лисичанська.

І до 2020 року нікому в ОПЗЖ не приходило в голову запустити український завод. Мабуть тому, що до проблем економічної доцільності переробки додаються ще й проблеми логістики.

Яким чином постачати нафту на завод? За радянських часів російська нафта на завод поступала двома шляхами – через магістральний нафтопровід Самара – Лисичанськ, та залізницею. За вісім років простою НПЗ нафтопровід з боку Росії повністю демонтовано та розібрано. Цю інформацію влітку 2020-го підтвердив голова АТ «Укртранснафта» Микола Гавриленко. Залізнична гілка на підприємство була демонтована та розкрадена ще на початку 2000-х років, бо тоді росіяни збудували першу невеличку залізничну гілку в обхід України, щоб максимально зменшити можливості транзиту та постачання сировини до нашої держави.

Схема системи магістральних нафтопроводів України

Купи козу: як спочатку закрити Лисичанський НПЗ, а потім намагатися його запустити

Джерело: «Укртранснафта»

На сьогодні єдиним каналом постачання нафти на Лисичанський НПЗ є морські термінали – Одеський та «Південний»; потім – магістральною трубою до Кременчука і звідти вже на Лисичанськ. Тільки спочатку весь цей відрізок Кременчук – Лисичанськ необхідно звільнити від консерванту й наповнити технологічною нафтою. На думку провідного нафтового експерта Сергія Куюна, для цього знадобиться 200 000 – 250 000 тонн нафти й кілька місяців роботи в тісній взаємодії з «Укртранснафтою». Економіка цього шляху не витримує жодної критики.

На який ринок виходити? Крім того, експерт підрахував, що при переробці 5 млн тонн нафти на рік, завод отримуватиме 1,5 млн тонн високооктанового бензину – це більше ніж три чверті всього бензинового ринку України, який 2020 року складе 1,9 млн тонн. А на нашому ринку ще працюють Кременчуцький НПЗ та Шебелинський ГПЗ, які разом випускають 1 млн тонн бензину.

Отже, Лисичанську доведеться або виштовхувати гравців на вільній Україні, або займати нішу контрабандистів пального, зокрема, з окупованих територій. Складається дуже цікава ситуація.

Окуповані території Донбасу – це «чорна діра» української економіки, через яку йде в тому числі й контрабанда нафтопродуктів. Для незаконних збройних формувань постачання пального відбувається централізовано від державної «Роснєфті», яка офіційно відправляє його на потреби південного воєнного округу Росії. Але пального потребує і цивільне населення.

За дуже приблизними підрахунками українських трейдерів, на окупованих територіях споживається 15 000 – 20 000 тонн на місяць. Це 10–15 залізничних составів на 20 цистерн. Та скільки заходить загалом – невідомо.

Нашим офіційним трейдерам пального дуже важко зайти на території України, розташовані за 80–100 км від лінії фронту. І не лише тому, що там працюють старі відомі трейдери, бензин там з’являється ніби «незвідки» і  за помірними цінами. Про складну ситуацію з прозорістю тамтешнього нафтового ринку говорить і той факт, що наприкінці вересня група SCM Рината Ахметова продала мережу своїх АЗС «Паралель» – 60 станцій. Покупець невідомий, як і сума угоди.

Хто контролює «чорну діру» Донбасу? Серед публічних звітів російських нафтовиків і трейдерів немає жодної інформації про постачання великих партій пального на адресу донецьких і луганських покупців. А отримати звіти російської залізниці щодо перевезення вантажів пального через кордон окупованих територій  Донбасу дуже важко.

Проте є певна інформація, що цей «шматок» контрабанди віддали на відкуп керівництву Чечні в обмін на відмову Рамзана Кадирова повернути видобувну компанію «Грознєфть» та підприємство «Чеченнєфтєхімпром» із власності Москви до власності  Чеченской республіки. Тобто фізичні непідзвітні постачання на Донбас здійснює «Роснєфть», а подальший їхній розподіл контролюють представники Грозного, вони ж і гроші отримують.

«Роснєфть» очолює Ігор Сєчин – давній друг і колега по КДБ Володимира Путіна, кума Віктора Медведчука. Невже ця трійця домовилася посунути представників Грозного?

Чи є домовленість з «Роснєфтью»? На сьогодні сам Лисичанський НПЗ належить російській державній «Роснєфті». У середині 2013 року вона купила компанію ТНК-ВР разом із всіма її активами в Росії і за кордоном. Тоді «Роснєфть» заявляла, що планує відновити роботу НПЗ влітку 2014-го. Але в лютому відбулося захоплення Криму, а в березні почалася окупація Донецької та Луганської областей. До Лисичанська окупанти не дійшли.

Журналісти з rbc.ru запитали безпосередньо в «Роснєфті» про плани відновлення роботи їх українського НПЗ, і отримали таку відповідь: «Наразі в Роснєфті немає планів розконсервації Лисичанського заводу». Також у компанії не стали коментувати, з чим пов’язана заява Віктора Медведчука про відновлення роботи. Проте можуть бути варіанти. Бойко в курсі.

Як Бойко зупинив  нафтопровод Одеса – Броди? У 2003 році Юрій Бойко, який на той момент поєднував посади голови НАК «Нафтогаз України» та першого заступника міністра палива та енергетики, уклав угоду з ТНК-ВР про реверсні постачання нафти нафтопроводом Одеса – Броди.

Взагалі-то нафтопровід будували для того, щоб позбутися залежності від російської нафти. Він мав качати каспійську та перську нафту з Одеського регіону на НПЗ Західної України – Надвірнянський і Дрогобицький та в країни східної Європи. Згодом трубу планувалося продовжити в Польщу.

Та замість того, щоб домовлятися про альтернативні постачання, Бойко піддався на тиск Росії й підписав малозрозумілу угоду. Раніше РФ певний обсяг нафти експортувала через термінал в Одесі, і їй цього вистачало. Та згідно з угодою, ТНК-ВР виокремлювала свої 4 млн тонн на рік і качала їх через термінал «Південний». Отак вони й працювали поруч, на відстані 50 км, два термінали – Одеса і «Південний», навіщо – не зрозуміло.

Для ТНК-ВР це було дорожче за звичайний шлях, але компанія виконувала геополітичне замовлення керівництва своєї держави. З тяжкою бідою ТНК качала нафту десь до 2008 року, а потім світова фінансова криза та сварки між акціонерами остаточно зробили цей маршрут економічно недоцільним. Нафтопровід Одеса – Броди зупинився. Україна залишилася без альтернативної нафти та із законсервованою трубою. А згодом збанкрутувала і ТНК-ВР.

Чи повторить «Роснєфть» «подвиг танкістів»? Через світову нафтову кризу РФ уже втратила біля 20% своїх експортних ринків, і їй конче потрібні нові. Але ж йдеться про Україну!

З одного боку, можна «прилаштувати» зайві 5 млн тонн нафти. З іншого, це означає, що російські виробники не зможуть продати свою продукцію такого обсягу – як офіційну, так і не дуже. І постачати цю нафту доведеться лише морем, потім качати трубою «вгору й направо» територією України, а продавати нафтопродукти доведеться за середньоринковими цінами.

Отже, суцільні збитки на кожному кроці. І Міжнародне енергетичне агентство не вельми радує: за їхніми прогнозами, 2021 року ціна на нафту зросте лише до $44–45 за барель з нинішніх $40–41. От де проблема: бо Медведчук вже публічно пообіцяв запустити завод, а чи дасть Кремль нове геополітичне завдання своїй придворній нафтовій компанії, поки невідомо! У будь-якому разі 2021 року комусь із двох кумів доведеться навчитися з літер «д», «у», «п» і «а» складати слово «щастя».

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті