Покоління Z та пандемія COVID-19: як життя поставили на паузу

Пандемія змінила життя всього світу і вже точно не буде «як раніше». В Україні кількість тих, хто захворів на COVID-19 вже б'є рекорди – за добу у нас захворіло майже 9000 осіб. Зміни торкнулися всіх поколінь. Сьогодні – про те, що думає про пандемію молодь Великобританії. Представники покоління Z цієї країни розповіли the Guardian, як адаптуються до нових викликів, якого досвіду набули під час пандемії та про те, що думають про майбутнє. Mind пропонує ознайомитися з деякими із цих думок. 

Переклад підготовлено партнером Mind – Бюро перекладів MK: translations.

Холлі Ронікл (Holly Ronicle) живе зі своїм молодшим братом Ноєм між будинками свого батька Джеймса та матері Емми в Йорку.

Коли школа закінчилася, я була у захваті, але й відчувала сум, оскільки я не бачилася зі своїми друзями. Проте вчитися вдома було весело, бо це означало, що я могла ходити в піжамі цілий день. Моя мама вчителька, а бабуся раніше була завучем, тож вчилися ми вдосталь. У нас були справді насичені дні з безліччю справ. Вчитися в такий спосіб було цікаво, але я сумувала за школою, адже не вистачало спілкування з друзями.

Я слухала радіо й іноді читала газети, які знаходила. Спочатку вся ця ситуація з вірусом здавалася якимось божевіллям: вона вплинула на все. Але потім я звикла до неї, а також до того, що нам доводилося залишатися вдома.

Під час карантину я почала їздити на велосипеді по Йорку, доставляючи людям посилки з продуктами разом із татом. Було дуже дивно їздити на велосипеді вулицями, які зазвичай дуже жваві. Машини зникли, і майже не було людей.

Іноді на карантині я сумувала. Моя мама була цінним працівником, тому мені доводилося залишатися з татом частіше, ніж зазвичай, і я сумувала за нею.

Два тижні тому нам знову довелося піти на самоізоляцію. У моєї мами почався кашель, тож ми мали залишалися вдома, поки вона не пройде тест. Це було трохи божевільно: центр тестування розташовується біля будинку моєї мами, але в них не було вільних місць, тож їй довелося придбати комплект для тестування вдома. Вона вислала його в середу в обідній час і не отримала результатів аж до 6:30 ранку в неділю. Отже, результат ми отримали не зовсім швидко, але виявилося, що вірусу в неї не було, тож це була хороша новина.

Проте це також змусило мене усвідомити, що я не хочу знову йти на самоізоляцію. Поки чекали результатів тестів моєї мами, ми навіть не могли виходити на прогулянки, і це було справді нудно. Я не хочу, щоб це повторилося знову.

Олівія Чаровська (Oliwia Charowska) живе зі своїм молодшим братом Марселем та батьками Джоанною та Адріаном у Бромлі на південному сході Лондона.

На момент початку пандемії я готувалася до обов'язкових іспитів, тому вже відчувала сильну напругу. Коли пішли чутки про те, що школи доведеться закрити, усі вчителі також занепокоїлись. Це був період невизначеності. Ми ще не закінчили свою навчальну програму, тому вчителі почали швидко викладати нам весь матеріал. Нам задавали вчетверо більше завдань.

Цей час був дуже тривожним. Час очікування, коли парламент та наше керівництво візьмуть на себе відповідальність. Для нас вони повинні мали бути прикладом для наслідування. Ми в усьому залежимо від них.

Натомість майже у всьому панувала постійна невизначеність.

Турбує усвідомлення того, що урядовці не знають, що вони роблять. Іноді дебати Палати громад, які показувало  ТБ, нагадували дитячий майданчик. Вони забували, про що їм слід говорити; вони просто звинувачували одне одного й вели себе як діти. Моє майбутнє в руках цих «дорослих», і це змушує мене відчувати себе справді невпевнено і тривожно.

Під час карантину напередодні іспитів я була дуже стомлена. Я була виснаженою й напруженою, як раптом вони сказали, що іспитів взагалі не буде, але не пояснили, що це означає. Чи доведеться нам перескладати? Чи складатимемо інші іспити? Відчувалося, що людей покинули напризволяще, і це було дійсно страшно.
Нарешті я зрозуміла, що повинна зосередитися на майбутньому і на тому, що я можу робити далі. Я почала брати участь у молодіжному парламенті й думати про свої іспити. Я взяла тайм-аут просто для того, щоб зробити паузу, почати радіти й насолоджуватися життям. Я читала, слухала музику, відновила зв’язки з родиною.

Це було нелегко. Велику частину карантину я провела у хвилюваннях і самотності, але зробила все можливе.

Я багато думаю про майбутнє. Це викликає постійне занепокоєння. Не думаю, що цей вірус зникне легко, і навіть якщо я вступлю до університету – чи виші взагалі запрацюють через два роки? На мене чекає світ масового безробіття серед молоді.

Ми маємо реформувати те, як все влаштовано. Пандемія справді відкрила людям очі і пролила світло на те, що нам необхідно змінитися. Нам потрібен новий шлях просування вперед, який приведе нас до створення кращого й стабільнішого світу для кожного.

Джек Пейн (Jack Payne) жив зі своєю матір’ю Трейсі, братом і сестрою в Сі Міллз у Брістолі. Зараз він живе у студентському містечку в Клеркенвеллі, Лондон

Я перший представник покоління моєї родини, що вступив до університету. У місцевості, звідки я родом, вступ не є звичайною справою, тому для мене дуже важливо навчатися тут, у LSE, за спеціальністю «управління та філософія».

Моя мама тривалий час непрацездатна, а мій дядько, який живе поруч із моїм дідом, має фізичні вади. Ми переїхали разом до будинку мого діда до початку карантину, щоб допомогти доглядати за дядьком. Ми всі суворо дотримувалися правил захисту, бо мій дід і дядько дуже вразливі.

Це було непросто: ми вшістьох жили в будинку з трьома ліжками. І ми жили так місяцями, зовсім не виходячи з дому. У мене не було власної кімнати. Я спав в їдальні.

Обов’язкові іспити я склав минулого року. Я вважав, що отримаю три трійки, але в підсумку я отримав одну п’ятірку та дві п’ятірки з плюсом, тому я взяв рік перерви в навчанні, щоб подумати про те, що я хочу робити. Поки я про це думав, світ обрушився.

Карантин виявився важким. Я звик брати активну участь у справах громади та нашої місцевої церкви. І після втрати всього цього я став самотнім, хоча й жив у маленькому будиночку, повному людей.

Під час карантину ми справді зблизилися як сім'я, але моє психічне здоров'я постраждало. Якийсь час я навіть не був упевнений, чи ще хочу вступати до університету. Потім я вирішив, що хочу, але мені довелося вибирати університет не дивлячись, що було не дуже добре.

Вступ до університету був дуже дивним. Я перебував на повній самоізоляції, доки не приїхав до Лондона, тож я місяцями не спілкувався з кимось свого віку. І ось раптом я зустрів 200 нових людей за один день. Я почував себе так, наче втратив форму. Це було неймовірно виснажливо.

Зараз я усвідомлюю, наскільки небезпечною може бути самотність і наскільки важливі сім’я і громада. На моє самопочуття справді вплинула ізоляція, поки ми піклувалися про моїх діда й дядька. Сказати, що все це обійшлося лише депресією – нічого не сказати.

Ізоляція в будинку може насправді змінити людину в довгостроковій перспективі. Важко це описати, але зараз я обережніший. Проте я також став більш вдячним: мій дідусь і дядько пережили вірус. Вони пережили цю смертельну загрозу. В мене це все ще не вкладається в голові.