Історія біженки: як подолати шлях від Києва до Будапешта

Війна в Україні триває вже п’ятий місяць. За цей час біженцями стали мільйони людей. У кожного з них – своя історія, адже багато країн зголосилися надати підтримку українцям. Чимало наших співгромадян, навіть опиняючись далеко від дому, продовжують боротьбу – зокрема, на інформаційному фронті. Одна з авторок Mind зараз перебуває в Угорщині та публікує статті про все, що насправді відбувається, у проукраїнському виданні Viszont. У них вона розповідає про історії переселенців, культурну спадщину України, реалії виживання українського бізнесу та багато іншого. Пропонуємо вашій увазі переклад однієї зі статей.

Я – біженка з Києва, яка покинула місто через російське вторгнення. У лютому я виїхала з Києва з валізкою, ноутбуком та собакою-коргі Єною, після того як російські бомби почали вибухати поблизу моєї домівки.

У Києві я була журналісткою, зокрема – чотири роки у виданні «Forbes Україна», редактором та журналістом. Додатково я працювала в банках як експертка з PR та нумізматики. Серед іншого, молодшою експерткою відділу нумізматики Національного банку. Моїм соціальним доробком були Праведники народів світу. Я створила 12 короткометражних документальних стрічок «Світ праведників» на основі інтерв’ю з Праведниками та Вцілілими.

У квітні 2021 року росія стягнула війська до кордону з Україною. Однак люди не вірили в реальну перспективу війни. Життя вирувало як зазвичай, бізнес інвестував мільйони доларів в Україну, стартували нові проєкти. Наприклад, восени 2021 року почало роботу нове видання, а в грудні ізраїльські інвестори відкрили новий люксовий готель у Борисполі.

Згодом риторика російських ЗМІ стала жахливою. Після цього ми дізнались, що США та Ізраїль евакуювали працівників своїх посольств з Києва до Львова. США офіційно закликали своїх громадян покинути Україну.

Разом з тим, найвпливовіші та найрозумніші політичні експерти стверджували, що це все – лише політичний театр. «Війна неможлива», – казали вони. І я вірила цим словам, бо хотіла того.

Вранці 24 лютого мені зателефонувала Марія Глаголєва, донька Праведників світу Олексія та Тетяни Глаголєвих. Її батьки врятували чимало життів під час Голокосту, тож Яд Вашем визнав Праведниками світу дев’ятьох членів їхньої родини.

«Нас вже бомбили», – сказала мені Марія Олексіївна.

Я зрозуміла, що за незвичні звуки чула вночі. Це були вибухи. Українська протиповітряна оборона збивала російські ракети.

Уряд запровадив воєнний стан. Кожні декілька годин у різних районах міста були чутні сирени. Росіяни намагались захопити Київ. Однієї ночі вуличні бої точились поряд зі станцією метро під моїм домом. Я вийшла на прогулянку з коргі Єною та побачила велику кількість чоловіків у цивільному одязі із гвинтівками. Це було лячно.

Комендантські години тривали з восьмої години вечора до сьомої години ранку, однак іноді вони подовжувались на 24 години. Під час комендантської години треба закрити вікно та вимкнути яскраве світло. Якщо ми чули сирени повітряної тривоги, ми мали вимкнути електрику, воду та газ і йти до укриття. Укриття знаходяться у підвалах наших домівок та на станціях метро. У підвалах холодно, вогко та дуже незручно спати. Тож багато хто не ходив до укриття, а спав усю ніч у ванних чи коридорах, оскільки ми вірили, що ці місця є безпечнішими.

Державна служба з надзвичайних ситуацій надсилала українцям SMS-повідомлення. Наприклад, у випадку попадання ракети у вашу будівлю та завалів: «Вивільніть руки і ноги, оцініть ситуацію, обережно зніміть із себе те, що вас стримує, намагаючись не звалити все, покличте на допомогу криком або стуком по трубах, надайте собі первинну допомогу».

У перші дні війни я допомагала людям похилого віку та родинам Праведників світу. Супермаркети виглядали начебто в голлівудських фільмах про прибульців. Майже всі полиці спорожніли. Я змогла знайти лише пачку кіноа та пачку соку з тропічних фруктів.

Одного разу був «день бананів», тож ми придбали декілька кілограмів для наших Праведників та бабусь з дідусями.

Потім я знайшла кошерний магазин та поїхала туди, купила хліб, м’ясо, молоко, сир, вино, салати, солодощі й інше для Праведників. Це будо нелегко, бо магазин був на іншому, Лівому березі Дніпра. Усі мости, окрім двох, були закриті. А ті, що працювали, були відкриті лише з 7 ранку до 8 вечора. Увесь цей час люди годинами чекали на перевірку на блок-посту, щоб переїхати на інший берег.

На шостий день війни росіяни бомбардували київську телевежу, що знаходиться біля Бабиного Яру. Мене дуже налякав момент вибуху. Я вийшла на вулицю та побачила, що всі вікна на бік Бабиного Яру та автобусна зупинка «Бабин Яр» були знищені. Каміння розлетілось по парку Бабиного Яру, частина дерев були вирвані з землі вибуховою хвилею. «Не йдіть далі, бо там тіла вбитих російською ракетою», – сказав мені поліціянт, якому я показала своє журналістське посвідчення.

Мене евакуювали за кілька днів після початку обстрілів Києва. Автобуси з людьми прямували до Молдови, звідти – до Бухареста. Громадські організації та волонтери допомагали з місцем для сну та їжею.

Я взяла залізничний квиток з Бухареста до Будапешта. Для всіх українців вони були безкоштовними. Потяг був повний, майже всі біженці – жінки, діти та старенькі. Шість таких потягів щодня ходили з Бухареста до Будапешта та Відня. Звідти люди перебирались до Німеччини та Польщі, або до Канади, дехто лишався в Угорщині.

Коли румунські волонтери дали мені води, апельсини та їжу для Єни, я розридалась. Адже я майже все залишила в Києві, тож кожен апельсин для мене став приводом для радощів.

На кожній зупинці волонтери з Румунії та Червоного Хреста давали кожному пасажиру пакет з їжею, водою, фруктами та серветками. Навіть їжу для собак та котів. Багато українців забрали своїх улюбленців, щоб переховуватися з ними в ЄС.

Перші дні в Будапешті минули з друзями Андреа та Тамашем Хак-Ковачами, а також Каталиною Кокавеч, які допомогли мені зняти кімнату із сніданком. Вони раніше були експатами в Києві, тож щосили намагалися допомогти.

Наприклад, у перший день повітряних тривог моя подруга спустилась у метро зі своїм маленьким сином. Там вона побачила картину, яка вже стала легендарною – українські діти сплять на підлозі станції метрополітену.

«Коли тривога стихла, ми не повернулися додому, а поїхали одразу на залізничний вокзал», – розповідає вона. Зараз вони з сином у Німеччині.

Багато хто з нас приїхав до ЄС із порожніми руками.

Великим подарунком від Євросоюзу став проїзд залізничним транспортом – безкоштовно або за символічні три євро. Офіс мера Будапешта надав усім українцям безкоштовний проїзд міським транспортом до 15 квітня.

Я написала пост у Facebook із проханням допомогти мені та моїй коргі знайти прихисток. Також я зустріла Золтана Торбіка, який підтримав мене та написав пост про потребу в допомозі. Різні угорські родини запрошували нас із собакою пожити в їхніх домівках. Я запитала про можливість залишитись у Будапешті, оскільки сподіваюсь знайти роботу. Також я отримала дивовижну підтримку від Дандої Габі. А ще від волонтерів табору для біженців Келеті – Хайні, Шеллі, Тані!

Безмежно вдячна моїм друзям Олександру Камотському, Дафні Долінко та Сергію Ройту, а також моєму кузену Сергію Черненку – завдяки їм усім я та Єна відчували підтримку, я мала можливість дбати про родини Праведників світу та всіх, хто потребував допомоги в Україні, заряджаючи їхні телефони, допомагаючи з їжею, телефонуючи їм та підтримуючи нужденних.

Багато допомоги з розміщенням та харчуванням у Будапешті я отримала від єврейської спільноти, зокрема від легендарного українського рабина Якова дон Блайха, Мордехая Майєра, рабина Шмуеля Раскіна, Реббетзін Батшева Оберлендер.

На першу вечерю на Шаббат я потрапила до Бейт Хабаду у Будапешті. Я побачила понад 200 біженців з України. Я сиділа поряд з родиною з Ірпеня. Бабуся, мама та донька були просто в стані шоку, однак завдяки підтримці з боку угорської єврейської спільноти вже під кінець вечора вони почувалися краще.

У Будапешті дуже багато оптимістично налаштованих українських біженців. Завдяки особистим ініціативам угорців, нам є де жити та харчуватись. Ми не оформлювали статус біженця, оскільки сподіваємось, що війна незабаром скінчиться.

Моя історія краща за історії інших – принаймні мій дім вцілів. У своїх поневіряннях біженця я зустрічала багато родин, яким пощастило набагато менше. Їхні квартири та будинки у Харкові, Ірпені, Маріуполі, Києві були зруйновані росіянами. У будапештському готелі я зустріла родину українських азербайджанців з Харкова. Їхній будинок був майже повністю зруйнований бомбами, тож єдиним виходом для них став шлях біженця в іншій європейській країні.