Дмитро Сухолиткий-Собчук: «Фільми про Голокост чи про дві світові війни й зараз знімаються»

З 8 до 18 вересня Україна представляє свій стенд на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. Цього року в рамках TIFF буде проведено низку заходів, направлених на просування України на міжнародному кіноринку та налагодження співпраці з іноземними партнерами. Серед основних подій, що представлятимуть Україну на кінофорумі – північно-американська прем’єра художнього фільму «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча, а також прем’єра короткометражного документального фільму «Літургія протитанкових перешкод» Дмитра Сухолиткого-Собчука.

Своїм новим фільмом Сухолиткий-Собчук хоче привернути увагу світу до того, що відбувається в Україні. Сюжет розповідає про події повномасштабної війни. Українці допомагають армії – змінюють свої професії та пристосовуються до потреб воєнного часу. У художніх майстернях скульптори виготовляють протитанкові «їжаки».

Кошти на кіно надало видання The New Yorker, а за виробництво відповідали «Вавилон'13» та Mellivora Production. У травні цього року на Каннському кінофестивалі також презентували художню стрічку «Памфір» Сухолиткого-Собчука.

Mind поспілкувався з режисером про те, як нове українське кіно реагує на тему війни, як і коли з’явилася ідея фільму «Літургія протитанкових перешкод», як зараз відбувається внутрішнє опрацювання важкої теми війни через кадр, на кого більше спрямовані такі меседжі і як вони впливають на цільову аудиторію.

– Як, на вашу думку, нове українське кіно реагує на тему війни? Які прояви видно зараз і які будуть у майбутньому?

– Дуже багато створюється документального кіно, і воно є дуже різним, з різних поглядів. Кращі документалісти України фіксують усе, що відбувалося і що зараз відбувається.

Щодо ігрового кіно, то, думаю, воно теж знайде якийсь вихід. Навіть не так – воно точно знайде відображення в різних темах, уже якось акумулюється. Річ у тім, що на ігрове треба більше часу, щоб відрефлексувати, трохи більша дистанція. Саме виробництво художнього кіно має інакшу специфіку, але я впевнений, що тема війни ще десятиліттями рефлексуватимеся у стрічках. Вистачить як на наш вік – тих кінематографістів, які зараз живуть, так і тих, хто з’явиться.

Це точка відліку, точка перелому, на яку всі опиратимуться протягом наступних десятиліть, і під час аналізу розвитку чи Європейського Союзу, чи України ця точка завжди буде початковою, поштовхом до розмірковувань про її вплив на всі сфери життя всередині країни і, звичайно, на геополітичну, економічну, етичну ситуацію взагалі. Це буде відображатися ще дуже довго.

– Як і коли з’явилася ідея фільму «Літургія протитанкових перешкод»?

– Я не можу сказати, що ідея з’явилася. Почалася війна, я спершу займався волонтерською діяльністю. Потім приєднався до об’єднання «Вавилон’13» і робив різні нариси з життя країни та війни, яка змінила нас. У мене було більше десяти місць, куди я їздив, шукав, знімав, фіксував.

Завдяки силі випадковості та якимось процесам, що відбувалися постійно, стало можливим уважно подивитися на них і розказати історію про цих хлопців.

– Як у вас особисто відбувається внутрішнє опрацювання складної теми війни через кадр?

– Це те, що я вмію робити, можу робити і роблю краще, ніж будь-що інше. Я розцінюю своє кіно як свою зброю, як свій внесок у цей загальний спротив.

– На кого більше спрямовані такі меседжі – на внутрішнього, українського глядача, щоб пропрацювати травму, або на закордонного, щоб відкрити міжнародній аудиторії очі на масштаб нашої трагедії? І як ці два напрями об’єднуються і чи об’єднуються?

– Усе, що буде з’являтися в кадрі у воєнних фільмах для українського глядача, – це є те, що вони вже бачили в різних форматах: телеграм-каналах, новинах, фотографіях. Для іноземного – це все-таки дуже часто новий кут зору.

У «Літургії протитанкових перешкод» усе це теж наявне, але з іншого погляду. І коли інформація, що є постійною і константною в новинному просторі, переходить у площину документального кіно, вона перестає бути статистичною, вона стає більш індивідуальною, більш персоніфікованою. У «Літургії…» ми намагалися показати події, у час яких живуть наші громадяни, і зокрема скульптори, що виготовляють ці протитанкові перешкоди, – з якогось іншого боку. Коли новини звучать як проповідь, як літургія. Нам вдалося це зафіксувати, щоправда, довго шукали фрагменти з радіо, які були б неймовірно важливими.

У нас є фрагменти з Radio Kyiv FM і Radio NV. Ми взяли три ключові фрагменти, які звучать, і про два з них я не буду так ретельно розказувати, бо потрібно, щоб глядач подивився кіно, а на одному з них закцентую увагу. На початку фільму голос ведучого звучить як проповідь священника, він розповідає про те, що відбувається на «Азовсталі». Це був ще момент, коли хлопці й дівчата перебували всередині заводу, виходив постійно на зв’язок Ілля Самойленко.

Це звучить як важливий меседж, фільм їздить на фестивалі та нагадує про те, що питання з полоненими з «Азовсталі» – на тому самому місці, ніхто не знає, що з ними відбувається. Коли ми переходимо до Q&A або є якісь інтерв’ю, я намагаюся акцентувати, аби ці проблеми не покидали інформаційне поле, щоб увага до полонених, які перебувають невідомо де, не стихала. Від цього напряму залежить їхнє життя.

– Чи закладали ви якісь автобіографічні моменти в цю картину?

– Ні, не закладав.

– Як і який бюджет вам вдалося отримати від The New Yorker? Розкажіть про вашу взаємодію, якщо ця інформація не є конфіденційною.

– Це відбулося завдяки ініціативі Docudays UA: на них вийшли The New Yorker, вони зробили запит, шукаючи різні історії. Там було багато аплікаційних форм. Я так само подав заявку. Вони мали фінансування, індивідуально підходили до кожного проєкту й гарантували один проєкт від України, який пройшов їхню селекцію. Ним стала наша «Літургія протитанкових перешкод».

Суму гранту я, на жаль, не можу назвати через вимоги конфіденційності, але вона дозволила оплатити роботу людей, які працювали на проєкті, зробити якісними постпродакшен і всі етапи виробництва. Я дуже вдячний ініціативі Docudays UA, DOCU/HELP і «Вавилон’13», тому що все це привело мене до того, аби з’явився такий партнер, як The New Yorker. Це одна з найбільших платформ.

– Чи буде продовження? Чи перетвориться задум на цілий цикл?

– Наразі я працюю над іншими документальними проєктами, але ми з The New Yorker домовилися: якщо з цього вийде повний метр, якщо історія почне складатися в іншу форму, то будемо продовжувати це розробляти. Така опція існує.

– Де шукатимете фінансування? Не розглядаєте краудфандинг?

– Якщо для повного метру, то це, звичайно, іноземні фонди.

– Якщо повернутися у травень в місто Канни. Розкажіть, будь ласка, про ваші враження від кінофестивалю і чи достатньо голосно, на вашу думку, вітчизняна кіноспільнота заявила про війну та геноцид українського народу?

– Це був досвід, у якому я почувався неймовірно відірваним від того, що там бачив і що там відбувається. З одного боку, ти представляєш кіно, а з іншого – там найбільша концентрація людей, які, звичайно, чули про війну в Україні, емпатують і багато хто з них солідарний у підтримці, висловлюють співчуття… Однак це величезний дисонанс між тим, звідки я приїхав, і тим, що я там бачив, тому були доволі змішані відчуття. Незважаючи на те, що причина бути там – прем’єра картини.

Щодо того, наскільки голосно кіноспільнота говорить – звісно, важливі фотоколи, усі інтерв’ю, які дають режисери й знімальні групи, що потрапляють на такі великі фестивалі. Були дні, коли я мав до 20 інтерв’ю, і з них фактично в кожному ми торкалися теми війни. Ми маємо розуміти, що нас чекає дуже довгий шлях, це марафон, який відбуватиметься не тільки під час війни, а й після неї.

Усі представники культурної, кінематографічної спільноти стануть рупорами. І варто усвідомлювати, що це нерівний довгий бій, у якому постійно треба наголошувати на всіх тих наративах, що сформувалися в нас під час війни, у контексті того, як ми протистоїмо росії і яка їхня ескалація в різних сферах впливу – не тільки економічній, воєнній чи культурній. Тому нашим делегаціям важливо бути й говорити на всіх дискусійних панелях, на всіх фестивалях. Це тривалий процес.

– Скільки фільмів про війну Україна має зняти, щоб відрефлексувати цей біль?

– Подивіться на фільми про Голокост чи про дві світові війни – вони і зараз знімаються. Ось Сем Мендес зняв «1917» про цінність людського життя. «Син Саула» Ласло Немеша – це стрічка, знята декілька років тому про жахи Голокосту і про те, що навіть у найтемнішому, найжахливішому місці є шанс прорости людській гідності, і вона вартує боротьби там, де це, здавалося б, неможливо.

Можна навести приклад Балканських країн, які після війни в середині 1990-х іще зараз рефлексують кожен зі свого боку: боснійці, серби. Можна назвати низку режисерів як старшого, так і молодшого покоління, що говорять про це: Даніс Танович («Нічия земля»), Ясміла Жбаніч («Ґрбавіца», «Куди ти йдеш, Аїдо?»), Вук Ршумовіч («Нічия дитина»). Майже 30 років минуло, а вони все одно говорять про війну, тому що це важливо, і ми теж будемо про це говорити, бо це важливо і для нас, і для світу. 

– Які ваша джерела натхнення і радості сьогодні?

– Сім’я, дружина, рідні, близькі, друзі, ті, хто поруч. І люди, для яких я можу стати тим, хто поруч.

– Чи дивитеся зараз чуже кіно? Якщо так, яке й чому?

– Я дуже довго не дивився кіно, перші три місяці взагалі. А зараз почав переглядати. Зазвичай це фестивальні фільми або картини друзів, знайомих, які зараз їх створюють і діляться матеріалом, показують, що виходить. Відбір того, що хочеш подивитися, змінився: прагнеш якісного, без ризиків, що марно витратиш час. Хочеться дивитися не так часто, як раніше. Вибір зазвичай падає на те, що от зараз знімають.

Є очікування щодо українських фільмів, які виходять у прокат чи ще кудись. Прагну повернутися до перегляду робіт своїх колег, адже зробити кіно – це неймовірно велике зусилля, і хочеться подивитися, на що вони витратили свій час, особливо документальні стрічки. Наприклад, з «Вавилон’13», які плідно випускають картину за картиною на YouTube-каналі.

Ось це завжди дивлюся й порадив би переглянути один із фільмів, який мене вразив: це картина Юлії Гонтарук про «Азовсталь», називається «Фортеця Маріуполь». Подивіться – і ви побачите, наскільки світлі, благородні, сильні духом ті люди, які перебували там. Знов-таки дуже важливо за будь-якої нагоди згадувати цих хлопців і дівчат. Тут на них чекають усі, навіть ті, хто не знає їх особисто, але можуть познайомитися з ними як із неймовірно сильними людьми. Документальне фіксування дає можливість, у цьому кіно є таке уважне й важливе вглядання. Там неймовірно світлі люди, нехай вони всі повернуться живими і будуть тут.