Засновниця кінофестивалю Kharkiv MeetDocs: «У нас дуже потужний штаб документалістики, і кожен його митець визначний»
Євгенія Крігсхайм – про фест, що попри війну відбувся у Києві, та про найцікавіші для перегляду стрічки
Міжнародний фестиваль документального та художнього кіно Kharkiv MeetDocs відбувся 1–6 жовтня в Києві. Із міркувань безпеки тимчасовими локаціями заходу стали кінотеатр «Жовтень», де показали фільми Національного конкурсу й позаконкурсної програми та провели воркшопи, і простір KINO42, де відбувся конкурс українського короткометражного незалежного кіно «Бардак».
Kharkiv MeetDocs пройшов у змішаному офлайн- та онлайн-форматі. Зокрема, на медіасервісі Megogo зібрали 21 фільм: кожен презентує «культуру та побут східних регіонів, на яких точаться кровопролитні бої і за які ціною власних життів борються наші мужні герої».
Засновниця та директорка Kharkiv MeetDocs Євгенія Крігсхайм розповіла Mind про ідею створення фестивалю, гібридний формат проведення та інтерес іноземців до України, оцінила рівень української документалістики та назвала стрічки, які варті вашого перегляду.
– Як і коли з’явилася ідея створити фестиваль документального кіно? Чому саме документальне?
– Ідея з’явилася вже далекого 2016 року, коли виникло запитання: чому в моєму рідному Харкові немає жодного кінофестивалю? Є багате культурне середовище, друге за розміром місто, «культурна столиця» Сходу, а майданчика, який би репрезентував усе це, немає?
Саме тоді чітко сформувалось бажання заповнити цю прогалину і подарувати Харкову свій фестиваль, що не тільки об’єднає локальних кіномитців, а й стане місцем зустрічі з українськими та міжнародними представниками.
Жанр документалістики було обрано невипадково: за своєю головною професією ми – документалісти. Низка наших фільмів була представлена на відомих фестивалях класу «А», зараз ми займаємося створенням оригінального контенту для різних стримінгових платформ – зокрема, «Нетфліксу». Ми любимо документальне кіно та розбираємось у ньому.
– Як формується програма фестивалю? Які критерії відбору фільмів?
– Протягом перших двох років ми показували винятково документальне кіно, а з третього року запровадили показ декількох ігрових фільмів, створених на основі реальних подій. Це знайшло дуже теплий відгук у наших глядачів, тож ми продовжили таку тенденцію.
Наразі ми дотримуємося квоти у три ігрові картини щороку. Звичайно, усі фільми, які ми обираємо, повинні відповідати фокусу фестивалю. Водночас ми беремо до програми стрічки, що розкривають різноманітність України. Так ми досягаємо балансу і спрямовуємо меседж, що Україна різна, проте єдина.
– Фестиваль до повномасштабної війни проходив у Харкові (сама назва про це свідчить). Цьогоріч він відбувся у гібридному форматі – офлайн у кінотеатрі «Жовтень» у Києві та онлайн на Megogo. У який момент з 24 лютого ви зрозуміли, що ця подія Україні потрібна і як саме з’явилося рішення про гібридний формат?
– Ми навчені двома роками пандемії, що фестивалі та світ загалом швидко трансформуються та диджиталізуються. Ми живемо в епоху високих технологій та історичних подій, тож проведення фестивалю в гібридному форматі було напрацьоване протягом двох попередніх років.
Тоді Kharkiv MeetDocs показав надзвичайно ефективний результат: з одного боку, задовільнив потребу у фізичному контакті та нетворкінгу, особистих зв’язках та емоціях, класичній насолоді від перегляду фільмів у кінотеатрі.
З іншого боку, за допомогою цифрових технологій можна було залучити найбільшу кількість глядачів, і 2022 року це стало ще більш актуальним. Через внутрішнє переміщення, неможливість провести фестиваль у рідному Харкові та евакуацію за кордон настала потреба об’єднати українців у різних куточках як всередині країни, так і в Європі та в усьому світі. Тож гібридний формат не тільки виправдав себе – він став дуже потрібним зараз.
– Чому, на вашу думку, зараз мають відбуватися культурні івенти?
– Війна йде на всіх рівнях, зокрема на культурному. По-перше, ми повинні запровадити українські культурні івенти, відійти від усього російського раз і назавжди. Культура є інструментом самоідентифікації та має об’єднувальну силу. Тож проводити культурні події дуже важливо у будь-який час.
По-друге, існує дефіцит культурного контенту через різні умови: виїзд діячів мистецтва, брак фінансування, психологічні перешкоди, повітряні тривоги, високу сезонну захворюваність тощо. Через ці фактори складно зібрати та утримати публіку, це високі ризики. Тому, повертаючись до попереднього запитання, є сенс робити різноформатні івенти, зокрема онлайн.
– Яких ще змін, окрім тимчасових (локацій тощо), зазнав фестиваль з початку повномасштабного вторгнення?
– Змінилося сприйняття документального кіно як культурного явища. Документалістика стала актуальною як ніколи. Зараз, коли Україна піддається щоденним обстрілам, фіксування воєнних злочинів, навколишнього життя, складних обставин, людських втрат і руйнувань стали її невід’ємною частиною.
Тому фокус цьогорічної програми трохи змістився: окрім двох іноземних фільмів, які рефлексують над наслідками війн, що вже відбулися, решта програми склалась із суто українського контенту. Україна перебуває зараз у фокусі уваги всього світу – і нам треба цим скористатися.
– Де ви були 24 лютого? Ваші почуття після того, як зрозуміли, що почалася справжня війна?
– Перед початком війни я була в Берліні на фестивалі Берлінале. 21 лютого був куплений квиток на літак до Києва, але рейс скасували. Тоді всі повідомлення про можливе вторгнення ми сприймали як щось нереалістичне. Які наївні ми всі були!
Мені здається, що це повинно навчити нас з високою уважністю спостерігати за політикою, загрозами з боку сусідніх країн, навчити бути пильними, не нехтувати попередженнями. Розвинути в країні службу безпеки та запровадити в майбутньому щось на кшталт ізраїльського Моссаду, тому що жоден злочинець не має уникнути покарання! Взагалі, нам треба дуже добре вивчити політику безпеки Ізраїлю, бо рф та білорусь нікуди не подінуться від кордонів України. Треба захищати наших співгромадян.
– Що ви відчуваєте зараз, коли думаєте про Харків?
– Гордість, страх, ненависть, надію. Дуже пишаюсь незламністю нашого міста, героїв, які захищають область та витісняють загарбників та окупантів. Гордість за те, що Харків – це міцне українське місто, від його заснування і до сьогодні. Страх, бо в місті залишається частина моєї родини і вона перебуває у небезпеці щохвилини. Ненависть до всіх тих, хто руйнує, вбиває та допомагає це робити. Маю надію, що Харків вистоїть, він уже для мене місто-герой!
– Які українські документалісти, на вашу думку, зараз є визначними?
– У нас дуже потужний штаб документалістики, і кожен його митець визначний. Повірте мені, наша документалістика не поступається закордонній. І це сила українського кінематографа, наша гордість.
– Ваш особистий топ стрічок цьогорічного ХМД.
– Обов’язково до перегляду анімаційний док «Втеча» данського режисера Йонаса Поєра Расмуссена, який відкривав наш фестиваль, «Терикони» та «Будинок “Слово”» (обидва – документальний та ігровий) Тараса Томенка, «ЄвроДонбас» Корнія Грицюка, «Найщасливіша людина у світі» Теони Мітевської, «Як там Катя?» Крістіни Тинкевич.
Узагалі, кожен фільм фестивалю – це перлина, яка варта того, аби її побачили. Я люблю кожну картину з цьогорічної програми.
– Де, на ваш погляд, проходить межа між тим, коли режисер хоче задокументувати злочин і коли хоче цинічно хайпанути на актуальній темі?
– Це досить тонка грань, яку можна не переступити тільки завдяки майстерності й таланту режисера. Цього року ми показали два фільми, зняті після 24 лютого: «День Українського Добровольця» Володимира Тихого та «Освітяни. Канікули в окупації» Костянтина Кляцкіна. А також фільм із циклу «Фортеця Маріуполь» – «Останній день на “Азовсталі”» режисерів Дмитра «Ореста» Козацького та Юлії Гонтарук.
Усі ці режисери з об’єднання «Вавилон’13». Це група кінематографістів, які висвітлюють актуальні теми з часів Майдану, дуже чесно і професійно. Для мене вони – орієнтир у цьому питанні.
– З огляду на підвищений інтерес іноземців до України, ХМД не отримував пропозицій до міжнародної співпраці або, можливо, хоче сам її ініціювати?
– Звичайно, і дуже багато. Ми приймаємо всі пропозиції і працюємо над ними. Вже дуже скоро будемо анонсувати наші активності на іноземних майданчиках.
– Чи підвищиться планка в українських кінематографістів через те, що їхнє кіно репрезентуватиме нашу країну за кордоном?
– Як я вже зазначала, планка української кінематографії дуже висока, і це доводить низка презентацій наших фільмів на різних фестивальних майданчиках у всьому світі. Так було до війни і так буде після нашої перемоги.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
