Генеральний директор кінофестивалю «Молодість»: «Необхідно показати світові, що сьогодні є українська культура, що ми теж не зупиняємося»

51-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» відбудеться 1–3 грудня 2022 року за підтримки Офісу Президента України, але у скороченому форматі. Окрім офіційної частини, з 4 до 6 грудня «Молодість» проведе глядацькі дні – будуть повтори всіх фільмів програми. Локаціями для подій стануть Будинок кіно, кінотеатр «Жовтень» та Київський метрополітен. Програму «Молодості» оголосять під час пресконференції 10 листопада.

Початково «Молодість» мала відбуватися з 28 травня до 5 червня 2022 року. Через повномасштабне вторгнення росії в Україну організатори були змушені відтермінувати фестиваль на понад пів року.

Проте команда представила національний конкурс українських фільмів з 30 вересня до 5 жовтня в межах кінофестивалю у Гамбурзі – Filmfest Hamburg. Найкращою повнометражною стрічкою стала «Стоп-Земля» Катерини Горностай, а найкращою короткометражною – «Leopolis Night» Нікона Романченка.

На фестивалі в Києві покажуть картини міжнародної конкурсної програми, національний конкурс українських короткометражних фільмів, «Українські прем’єри» та стрічки з традиційних позаконкурсних програм. Міжнародне журі обиратиме переможців у кожній секції: студентські, дебютні короткометражні та перші повнометражні фільми, а також Ґран-прі фестивалю.

Генеральний директор «Молодості» Андрій Халпахчі розповів Mind про підготовку до фестивалю, зменшення бюджету і скорочення програми, про сінематерапію та очікувані українські фільми.

– 51-й кінофестиваль «Молодість» відбудеться за підтримки Офісу Президента України. Чия це була ініціатива та, власне, у чому полягає підтримка?

– Ви розумієте, що зробити фестиваль під час війни – це дійсно дуже складно. Окрім того, наш фестиваль – великий міжнародний захід, ми маємо подбати про всі засоби безпеки.

Це була ініціатива керівництва кінофестивалю «Молодість» – звернутися до Офісу Президента. Тим паче, що в цей час ми майже не можемо розраховувати на державну фінансову підтримку.

Ми сьогодні ще не можемо оголошувати, де буде проходити фестиваль, де буде відкриття і таке інше. Але я думаю, що вже на нашій пресконференції 10 листопада наведемо більше конкретних прикладів, і буде зрозуміло, у чому підтримка.

Звісно, це й інформаційна підтримка. Нам дуже важливо, щоб був залучений марафон новин. Ми звертаємося напряму до керівників телеканалів, які відповідають за марафон. Якщо приїдуть цікаві гості, дуже хотілося б, аби їх побачили не тільки відвідувачі кіносеансів, а і представники України.

Наші українці з Криму, які залишили собі український паспорт, завжди приїжджали до нас на фестиваль. Завжди були гості з Харкова, із Запоріжжя, з різних міст. Зараз це буде значно складніше, будемо допомагати охочим приїхати, тому сподіваємося, що марафон охопить більше міст України.

– Якщо порівняти з довоєнним часом, наскільки скоротився бюджет фестивалю?

– Безумовно, зараз ми маємо економити кожну копійку. Ми чудово розуміємо, що сьогодні відбувається в Україні. Вважаємо, що культурний фронт теж є дуже важливим. І через наш фестиваль, який має все-таки великий резонанс за кордоном, потрібно доносити наші наративи.

Буде представлено багато українських фільмів, також конференції, розмови. Нам дуже важливо показати, що українське кіно і кінематографісти вже багато зробили для того, аби продемонструвати світу українську ідентичність та культуру. 

Щодо бюджету – ми розраховуємо на іноземні фонди, на підтримку іноземних посольств і спонсорів. Ми проводимо фестиваль значно меншим за тривалістю, ніж завжди. Скоротили програму, залишивши головний міжнародний конкурс, студентський метр, короткий і повний метр. Але, на жаль, відмовилися від паралельних програм.

Я можу озвучити загальний бюджет. Зазвичай він був до 20 млн грн, інколи більший, як на ювілейному фестивалі. Цьогоріч це 3,65 млн грн. Та у стані війни це теж досить велика сума. 

– Яких ще змін зазнав фестиваль? Чи оновився його головний фокус?

– Міжнародний фестиваль – це майданчик, де ми покажемо світові, нашим гостям, на що сьогодні здатні українці. Воєнна тема, тема наших захисників буде центральною. Також узагалі питання захисту демократичного світу. Те, що фестиваль, сподіваюсь, відбудеться, – це завдяки нашим захисникам, які дають таку можливість.

Ще фестиваль пересунувся з термінами. Ми планували зробити його, як і попередні роки, наприкінці травня – на початку червня. Усе вагалися, коли і як ми його проведемо. І от зараз плануємо в перших числах грудня.

– У Гамбурзі на кінофестивалі Filmfest Hamburg було обрано переможців національного конкурсу українських фільмів КМКФ «Молодість». Коли ви вирішили, що національний конкурс відбудеться у Гамбурзі? Це була їхня пропозиція чи ваша ідея?

– Так, частину нашого фестивалю – національний конкурс – ми провели в межах міжнародного кінофестивалю в Гамбурзі. Завдяки нашим колегам і друзям українці змогли приїхати і показати національну програму, з міжнародним журі, невеликим, але все ж призовим фондом – це викликало резонанс та значну увагу і жителів Гамбурга, і преси, і гостей фестивалю.

Це була спільна ідея: ми давно знайомі з директором Filmfest Hamburg Альбертом Відершпілем, і зустрівшись у Каннах, обговорили плани щодо «Молодості». Я сказав, що, можливо, частину фестивалю зробимо за кордоном, а далі побачимо, чи вдасться щось утілити в Україні. Він запропонував це зробити під час фестивалю в Гамбурзі, і я дуже вдячний йому. Безумовно, моє перше запитання було: «А гроші?» Він сказав: «Гроші я знайду».

Окрім того, з 12 до 20 листопада ми проводимо фокус українського кіно, вже не конкурсні покази, в Італії, у межах міжнародного кінофестивалю в Лечче. Один фільм буде в конкурсі, ось-ось вони оголосять усю програму. Нам було важливо, щоб українські наративи в Італії були почуті.

Ми цьогоріч відмовилися від фільмів для дітей, від документального конкурсу, який уже два роки поспіль робимо, від популярної програми «Сонячний зайчик» і залишаємо частину нашої позаконкурсної програми. Але якщо зазвичай у нас було десь 250 фільмів щороку, то цьогоріч – 60–70.

– Чому культура під час війни не має зупинятися, а подібні заходи повинні проводитись попри те, що головний фокус усіх зараз на підтримці армії?

– Безумовно, головний фокус на підтримці армії, ми розуміємо, що немає державного фінансування для проведення «Молодості», тому будемо організовувати його за приватні та іноземні кошти.

А чому важливо – бо необхідно показати світові, що сьогодні є українська культура, що культурні інституції працюють, що ми теж не зупиняємося. Культурний фронт, звісно, не такий, як безпосередньо наша армія, наші захисники, але ми маємо робити щось своє і залишатися у Європі, у світовому просторі, інтегруватися у світову культуру.

– Локаціями фестивалю стануть Будинок кіно, кінотеатр «Жовтень» і Київський метрополітен. Як люди дивитимуться стрічки в метро та які особливості організації загалом?

– Показувати фільми в метро немає можливості через курсування потягів, тому лише деякі масові заходи ми проведемо там – для безпеки. Наприклад, зустрічі або круглі столи краще робити в метрополітені. А показувати фільми варто у відповідній якості, що є в кінотеатрі «Жовтень» та Будинку кіно.

Ми ще в роботі, подивимося, яка ситуація буде протягом місяця. Сподіваємося, що навіть краща, але таке питання, як економія та відключення електроенергії – спонукає думати про генератор, зокрема, у Будинку кіно.

– Де молодим вітчизняним митцям шукати фінансову підтримку нині?

– Сьогодні досить багато грантів. Це здебільшого резиденції для можливості працювати в Європі над своїми проєктами. Але дуже складно знайти фінансування для знімання художнього фільму. Це відбувається у форматі пітчингів. Ми будемо робити це в Леччо, там найбільша італійська кінокомісія, де дуже багато знімається фільмів. Я маю надіслати тези нашої великої конференції там, і ці питання ми будемо ставити.

Останніми роками українське кіно зробило дуже помітні кроки, це відчувається на міжнародних фестивалях, де ми присутні. Можна пишатися такими фільмами, як-от «Памфір», «Бачення метелика», «Люксембург, Люксембург», «Будинок “Слово”», «Як там Катя?», «Снайпер. Білий ворон». Я сам іще не все бачив. Важливо, щоб цей процес не припинявся.

Розуміючи, що зараз головний бюджет спрямований на нашу армію та на відновлення інфраструктури України, сподіваюся, наступного року вже з’являться кошти і на кіновиробництво. Безумовно, цього року вони скасовані, і наступного їх буде значно менше.

Тому зараз не тільки «Молодість», а й Одеський міжнародний кінофестиваль, і Docudays, і всі наші інституції, недержавні та державні – Держкіно, Український інститут – працюють, щоб знайти гроші за кордоном для виробництва українських фільмів.

– На якому етапі повномасштабної війни ви змогли дивитися кіно? З чого саме почали?

– Складно сказати. Ми ж багато дивилися ще до війни, готуючись до фестивалю, який планували провести наприкінці травня – на початку червня. Нам надіслали близько 1500 стрічок.

Коли все почалося, я лише за два дні до того прилетів з Берлінського фестивалю, це був певний шок, паралізовані всі. Але потім намагалися щось робити. Дивилися ми фільми, які нам надсилали, більше онлайн, щось із класики. Не згадаю, але, мабуть, якийсь фільм я подивися онлайн просто, щоб перемкнутися з того, за чим ми стежили в новинах у зв’язку з повномасштабною агресією росії в Україні.

А в кінозалі я подивився перший фільм, мабуть, уже коли виїхав на Каннський кінофестиваль – «Три тисячі років бажань» Джорджа Міллера. Це була моя перша подорож. Від початку війни я весь час перебував у Києві.    

– Які стрічки ви б порадили зараз переглянути українцям для сінематерапії?

– Для кожної людини терапія є різною. Залежить від віку, від стану «хвороби». Тому дуже складно давати комусь поради.

З одного боку, для терапії можна дивитися фільми, пов’язані з війною, де ми бачимо українських героїв, де в душі виникає щось патріотичне, де ми розуміємо, чому та для чого йде така війна. Наприклад, «Снайпер. Білий ворон», «Бачення метелика».

Ми ось зараз закінчили цикл показів італійської класики комедією 1975 року «Качка під апельсиновим соусом» Лучано Сальче. Але це вже було в Києві. А будуть іще ці покази у Львові, тому львів’янам можу порекомендувати подивитися італійську класику, це завжди якість: комедії «Казанова-70» Маріо Монічеллі та «Качка в апельсиновому соусі». І посміятися та розважитися, і водночас голова працює.

– На які ще українські стрічки у прокаті очікуєте?

– Іще не бачив «Я і Фелікс» Ірини Цілик, з цікавістю чекаю на перегляд. Я працював у державній раді, коли ми ухвалювали рішення щодо фінансування фільмів. І всі стрічки, які виходять зараз – «Бачення метелика» Максима Наконечного, «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука – це все ж таки якась частина нашої роботи з підтримки цих картин. Думаю, що декілька цікавих стрічок на підході.

Знаю, що Ахтем Сеїтаблаєв закінчує свій новий фільм «Мирний-21», чекаю на нього. Ще не бачив документальну картину «Терикони» Тараса Томенка. Тривають покази стрічки, яка торік була в нашому міжнародному конкурсі, – «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка, теж дуже цікава робота.

Приємно, що зараз в українському кіно є певна палітра жанрів і тем. Дай боже, щоб усе це повернулося на екрани, а глядач мав змогу повернутися до нормальних переглядів стрічок не тільки у Києві, але і в інших містах України.