Продюсерка, що координувала в Києві знімання найдорожчого індійського фільму – номінанта на «Оскар»: «Кінопродюсерів об’єднує не рівень доходу, а наполегливість і відданість своїй роботі»

Анна Паленчук – українська кінопродюсерка, сценаристка, авторка подкасту про кіноіндустрію «До попкорну з Анною Паленчук» та засновниця компанії «435 ФІЛМС». Вона спродюсувала низку фільмів, що здобули визнання як в Україні, так і за кордоном.

«Маріуполіс» (2016) – документальна стрічка Мантаса Кведаравічюса про повсякдення мешканців Маріуполя, близького до зони бойових дій. «Номери» (2019) Олега Сенцова – художній фільм, що створювався дистанційно під час перебування режисера в російській колонії. «Євродонбас» (2021) – документальна робота Корнія Грицюка про маловідому європейську історію сходу України. Кіноглядачі також пам’ятають мок’юментарі «2020. Безлюдна країна» Корнія Грицюка та комедію «Герой нашого часу» Тоні Ноябрьової.

Влітку 2021 року Анна координувала знімання в Україні індійського фільму «RRR» C.С. Раджамолі, що потрапив у шортліст премії «Оскар–2023» у номінації «Найкраща оригінальна пісня» – «Naatu, Naatu». Станом на 2022 рік це найдорожчий індійський фільм.

А вже під час повномасштабного вторгнення росії в Україну, восени 2022 року, команда Анни Паленчук завершила фільмування ігрової біографічної стрічки «Малевич» Дар’ї Онищенко про художника Казимира Малевича – наразі триває постпродакшн проєкту.

Кінопродюсерка Анна Паленчук розповідає Mind про причини, з яких вона продюсує стрічки, та про жанри, якими б ніколи не займалася, про співпрацю з Боллівудом і теперішню діяльність у Канаді; а також розвінчує стереотипи про кінопродюсерів і розмірковує, чи є проблемою залежність кіноіндустрії від держфінансування та про перспективи продюсування фільмів в Україні.

– Які фільми особисто ви шукаєте як продюсер? Що вас може зацікавити у стрічці, а що навпаки – відвернути?

– Для мене як для продюсера важливо продюсувати ті документальні чи художні фільми, які порушують важливі соціальні аспекти, питання нашої історії та самоідентифікації. Наприклад, останній фільм, який я спродюсувала, – це документальна стрічка «Євродонбас» Корнія Грицюка, що розповідає про європейські витоки Донбасу, а саме європейських промисловців, які ще у ХІХ столітті побудували промислову інфраструктуру регіону, що її потім совєти присвоїли собі, зробивши вітриною індустріалізації.

Цей фільм порушує питання культури пам’яті, яку, на жаль, радянський союз зруйнував в Україні, і зараз ми маємо вчитися наново зберігати мову, культуру, традиції, нашу історію, розуміння нас як нації та наших здобутків для наступних поколінь.

Чи, наприклад, байопік про Казимира Малевича, драматично-художній фільм, що розповідає про всесвітньо відомого художника, який намалював «Чорний квадрат». Цей проєкт я спродюсувала, бо зрозуміла: у світі важливо порушити проблему того, що більшість художників, які народились, як Малевич, у Києві, записана як росіяни.

А відвернути у проєкті мене може його неглибокість, простота й відсутність актуальності для сучасного глядача.

– У людей є певний стереотип, що кінопродюсери – це такі собі багатії чи просто підприємці, які дають гроші на кіно, на промоцію і таке інше. Але чим реально живе сучасний кінопродюсер?

– Я впевнена, що такий стереотип викликаний тим, що в американських фільмах змальовують кінопродюсерів багатіями, які вкладають гроші. Американська кіноіндустрія практично на цьому побудована, але у світі є різні кінопродюсери – є багаті, є бідні.

Я не можу говорити за всіх кінопродюсерів, чим вони живуть, можу сказати лише за себе. Своє життя я відкрито транслюю у своєму блозі в Instagram, і там можна побачити, як саме я працюю, з якими проєктами, як виховую трьох дітей та як починаю майже з нуля в Канаді, куди я п’ять місяців тому через війну переїхала зі своєю родиною.

– Якою своєю роботою ви пишаєтесь, а про яку, можливо, жалкуєте, а про яку часом думаєте, що могли б зробити краще?

– Усіма своїми фільмами я пишаюсь, я дуже люблю ті проєкти, які зробила. Адже на кожен із них я і моя команда витратили багато часу та ресурсу для того, щоб донести його до глядачів. Усі мої картини отримали увагу глядачів та преси, були у прокаті в кінотеатрах, на телебаченні та на фестивалях.

Є фільм, про який я думаю останній рік у зв’язку з війною, – «Маріуполіс», що його ми знімали 2015 року в Маріуполі з Мантасом Кведаравічюсом. У квітні 2022 року Мантаса вбили російські військові в Маріуполі, і потім у травні я подивилася фільм за шість років після того, як востаннє його переглядала.

І весь цей час я питаю себе: «А що відбулося в Маріуполі?», «А хто з цих героїв, яких ми знімали тоді, вижив?», «А чи є ще ті будинки, у яких ми жили, чи де ми знімали?»

І весь час я згадую наші знімання, згадую те сонячне місто Маріуполь, які жило тоді між війною і миром. Цей фільм постійно показують у всьому світі. 2016 року він був представлений на Берлінському кінофестивалі. «Маріуполіс» для мене особливий, напевно, тому, що нема вже Мантаса, нема вже того Маріуполя, а є наша стрічка.

Я, думаючи про свої фільми, ніколи не міркую, що могла щось зробити краще, бо я взагалі ніколи не жалкую і не думаю про минуле, а завжди думаю про сьогоднішнє чи про майбутнє. Може, деякі фільми я зробила б по-іншому, якщо б можливо було повернути час.

Серед таких фільмів є «Номери», які ми знімали із Ахтемом Сейтаблаєвим та Олегом Сенцовим дистанційно, бо він перебував тоді у колонії в росії. Ця картина вимагала величезного ресурсу, щоб втілити режисерський задум Олега. Коли вона вийшла, Олег не був задоволений результатом, але це нормально, тому що він митець і неможливо реалізувати задум митця на відстані.

Ось, мабуть, «Номери», коли Олег вийшов би, ми б зняли інакше, це точно. Але «Номери» – це теж самобутній, класний фільм, який я дуже люблю: просто з неймовірною акторською роботою, з найпотужнішим акторським ансамблем, з неймовірними декораціями, приголомшливою музикою, яку написав композитор Мілош Єлич. Але ця стрічка є і вона залишиться вже такою, як є.

– Що ви найбільше цінуєте у команді фільму, над яким іде робота?

– Найбільше я ціную професіоналізм, відданість справі, любов до професії, увагу до деталей та ініціативність. Це ті якості, які я завжди шукаю в людях, з якими працюю.

– Які б стрічки ви ніколи б не могли і не хотіли продюсувати, навіть за великі гроші?

– Мені зовсім не цікаві фільми жахів. Як глядач я їх ніколи не дивлюсь і як продюсер ніколи не буду продюсувати фільми жахів, бо не хочу лякати людей. Я хочу, щоб люди сміялися на показі, я хочу продюсувати комедії, я хочу, щоб люди дізнавалися про себе більше, тому я роблю історичні фільми і документальні, і художні. Я хочу, щоб люди ставали кращими завдяки переглядам фільмів, і я впевнена, що це не фільми жахів.

– Яка ваша роль в індійському проєкті «RRR», знімання якого частково відбувалися в Україні? Чим вас зацікавила копродукція із Боллівудом?

– Я не є продюсером чи копродюсером індійської стрічки «RRR» режисера С.С. Раджамолі. Я лише відповідала за український знімальний блок і є продюсером-виконавцем української частини знімань.

І успіх фільму «RRR», який зараз є, – нагорода Golden Globe, номінація на «Оскар» – це також велика робота і заслуга української команди.

– Що приносить Україні участь у такому виробництві фільмів?

– Передусім це важливо для українських знімальних команд, тому що співпраця сприяє зростанню професіоналізму українських кіновиробників. А ще від цього виграє супутня інфраструктура: готелі, ресторани, транспорт і т. д., бо ті знімальні команди, які приїжджають в Україну, витрачають гроші, що йдуть місцевому бізнесу.

Також завдяки зніманням заявляються локації, які можуть стати магнітом для іноземного туристичного ринку. Наприклад, я впевнена: завдяки тому, що в «RRR» головною сценою фільму є сцена до пісні «Naatu, Naatu», знята перед Маріїнським палацом, тепер це впізнавана локація у світі. І після війни, після того, як в Україну зможуть повернутися туристичні групи, певна кількість людей приїде, аби спеціально подивитися цю локацію.

– Зі скількома та якими країнами вдається зараз співпрацювати (цікаво почути про ваш досвід налагодження кінопроцесів у Канаді, де ви зараз живете)? Як скоро та які ваші фільми можна буде побачити на екрані?

– Зараз моя команда активно працює над проєктом документального фільму про ядерне роззброєння України та Будапештський меморандум – «МЕМО’94». Це четвертий фільм режисера Корнія Грицюка, з яким ми до цього зняли два фільми, і в нас зараз починається активна робота із залучення фінансування. Ця драматична історія показує всю новітню історію нашої країни з 1990-х і до сьогодні через Будапештський меморандум – найбільш неоднозначний документ.

Наступного місяця ми будемо презентувати ідею цього проєкту на CPH:DOX – фільммаркеті у Копенгагені. Я зараз активно веду перемовини з американськими компаніями для отримання фінансування на цей дуже важливий проєкт, який буде зроблено англійською мовою та розкаже світовому глядачу про документ, що гарантував мир, а призвів до війни.

Ще один проєкт, над яким моя компанія зараз працює, – це художня стрічка про Казимира Малевича. Ми закінчили знімати восени. Наразі цей проєкт фільму демонструється активно на кіноринках, і, сподіваюсь, незабаром буде гучна фестивальна прем’єра.

У Канаді я ініціювала українсько-канадське кіноком’юніті – об’єднання українських кінопрофесіоналів, які також, як і я, через війну опинилися в Канаді. Ми вже провели першу зустріч, нетворкінг-івент, і будемо продовжувати нашу активність для того, щоб голос української громади було чутно, щоб українські кінопрофесіонали активно реалізовували свій професіоналізм на знімальних майданчиках Північної Америки, та для того, аби про українців знали: вони не тільки незламні, а й талановиті та працьовиті.

– Юрій Горбунов нещодавно заявив, що хоче зняти комедію-караоке «Похорони путіна», та закликав українців донатити на створення фільму. Як би ви оцінили такий заклик – правильно це чи ні? Та ваші аргументи.

– Моя компанія «435 ФІЛМС» та проєкти дуже постраждали від того, що 2022 року, року повномасштабного вторгнення росії в Україну, не було фінансування на кіно. В Україні не проводилося жодного конкурсу, і керівництво Держкіно, на жаль, не знайшло ніякого ресурсу для того, щоб залучити фінансування з інших країн для організації конкурсів.

Але я вважаю, що кіно насправді не на часі, бо в Україні величезна гуманітарна криза, тисячі вбитих, зруйновані житла, інфраструктура, мільйони біженців – це все потребує державного фінансування.

Я вважаю, що краще закликати людей збирати донати на ті потреби, які необхідні іншим людям. Не потрібні кампанії для того, щоб зняти фільм, хай смішний, хай і на таку тему, як похорони путіна, про які всі ми мріємо.

– Чому українське кіно продовжує дуже сильно залежати від державного фінансування? Чи є перспективи в найближчому майбутньому такої залежності позбутися?

– Українське кіно залежить від державного фінансування передусім через те, що такій комплексній системі підтримки державою українського кіно – трошечки більше 10 років. Ця система – загальноєвропейська, коли існують фонди, куди можуть подаватися за фінансуванням компанії-виробники для того, щоб створити документальний, художній фільм чи серіал.

У нашому випадку практично немає альтернативи, де можна знайти гроші для виробництва фільмів. Частково є альтернатива – Український культурний фонд, але обсяги фінансування там маленькі і за фінансової підтримки УКФ неможливо створити повноцінний продукт для кінотеатрів.

Для того щоб позбутися такої залежності, мають бути телевізійні канали, які охоче залучаються до співфінансування фільму і відкриті до співпраці. На жаль, в Україні таких каналів немає і вони працюють лише із власними продакшнами. Для цього також має бути налагоджена дистрибуційна система. Адже завдяки дистрибуції можна повернути кошти компаніям-виробникам, які можуть бути вкладені в наступний проєкт.

Саме так працює індійська система – через те, що в Індії дуже багато кінотеатрів і фільми легко окуповують кошти, які були витрачені на їхнє виробництво. Також мають бути пільги для меценатів, що вкладають у кіновиробництво, так може з’явитися альтернативне джерело фінансування.

– Які фільми вас найбільше вразили останнім часом?

– Останнім часом мене найбільше вразив фільм Марини Ер Горбач «Клондайк». Ця стрічка здобула неабияку увагу і претендувала на «Оскар» за найкращий художній фільм від України – і є абсолютно неперевершеною режисерською роботою.

Цей фільм розповідає про маленьке село та його жителів, які є свідками катастрофи MH-17 2014 року. Неймовірна акторська гра, дуже реалістична художня виразність. Це картина, у якої дуже глибокий другий план, потужний сценарій.

Я раджу всім подивитись цю стрічку для того, аби пересвідчитись, які талановиті українські актори та вся знімальна команда. «Клондайк», мабуть-таки, найкращий художній фільм, який я бачила за всю історію новітнього українського кіно.

– З огляду на воєнні реалії, наскільки перспективно зараз займатися продюсуванням в Україні?

– Продюсування і виробництво фільмів в Україні наразі дуже складний процес. Через постійні обстріли, відключення електроенергії, розбиту інфраструктуру, комендантську годину складно організовувати знімальний процес.

Наприклад, коли ми знімали художній фільм «Малевич» восени 2022 року, одна з ракет прилетіла недалеко від нашої знімальної групи – ніхто не постраждав, нічого не постраждало, але це був шок, який вплинув на робочий процес.

Багато працівників кіноіндустрії зараз поїхало за кордон через війну. І якщо держава далі не буде опікуватися фінансуванням українських фільмів, то ми можемо втратити переважну більшість наших фахівців, які чи будуть реалізовувати себе за кордоном, чи змінять свою спеціалізацію.

Але я впевнена, що зараз світ потребує українського контенту та українських тем. Ми маємо розповідати світу свої історії, бо є зацікавлення Україною і ми не можемо зупинитись у виробництві фільмів – маємо робити все можливе для того, аби реалізувати свої проєкти, незважаючи ні на що.