Продюсери фільму «Памфір»: «Такого бренду, як українське кіно, ми ще не побудували, але з кожним новим фільмом територія показів розширюється»

23 березня в українських кінотеатрах стартував прокат фільму «Памфір» – дебютної повнометражної ігрової роботи режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Світова прем’єра відбулась у травні 2022 року в межах програми «Двотижневик режисерів» Каннського міжнародного кінофестивалю.

«Памфір» поєднує в собі жанри сімейної та кримінальної драми – історія розгортається навколо життя порядного сім’янина, який, приїхавши із заробітків додому, змушений знову зайнятися криміналом – заради порятунку сина. Особливої атмосфери фільму надає естетика Маланки, адже події відбуваються напередодні народного свята в селі на Заході України.

«Памфір» створений у копродукції України, Франції, Польщі, Чилі, Німеччини та Люксембургу. Фільм отримав фінансову підтримку від Держкіно та Українського культурного фонду. А також від Польського інституту кіно (PISF), швейцарського фонду Visions Sud Est, одного з найбільш відомих європейських фондів, які фінансують експериментальне кіно, – Hubert Bals Fund, французького національного центру кіно CNC Aide aux cínemas du monde, міжнародного фонду Goteborg Film Fund та Чернівецької обласної державної адміністрації.

«Памфір» здобув гран-прі Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість», а також низку відзнак на світових фестивалях: нагороду за найкращу режисуру від міжнародного журі та спеціальну відзнаку від журі FIPRESCI – на Palić European Film Festival у Сербії, премію Міжнародного тижня критики Shadi Abdel Salam як «Найкращий фільм» на Каїрському кінофестивалі.

Окремо була відзначена робота оператора-постановника стрічки Микити Кузьменка, що отримав нагороду за «Кращу операторську роботу» на кінофестивалі Raindance у Лондоні, та композиторки Летиції Пансанель-Ґаррік, яка здобула нагороду Révélation Compositrice de Musique de Film на фестивалі Les Arcs Film Festival у Франції.

Mind поспілкувався з продюсерами фільму «Памфір» Олександрою Костіною, Альоною Тимошенко, Євгенією Яцутою та Артемом Колюбаєвим про те, чи добре українське кіно знають за кордоном і яким є шлях до широкої міжнародної дистрибуції, які виклики постають перед творцями авторського кіно сьогодні та наскільки промоція фільму визначає його успіх, а також – чи розуміють іноземці суто український контекст «Памфіра» і як стрічка впливає на поширення української культури у світі.

– 23 березня в Україні стартував прокат фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Світова прем’єра ж відбулася в межах програми Каннського міжнародного кінофестивалю «Двотижневик режисерів» у травні 2022-го. Чи можна сказати, що українське кіно вже добре знане в Каннах та на інших видатних світових кінофестивалях?

Олександра Костіна: Коректним буде висловлювання, що українське кіно знають професіонали європейської кіноіндустрії: відбірники кінофестивалів, продюсери, представники фондів. Але якщо говорити про аудиторію – і ту, яка містить фестивальну глядацьку аудиторію, і аудиторію європейську – то, на жаль, сказати про те, що українське кіно популярне, не можна. Ще дуже багато роботи. Зокрема, це видно, коли починаєш працювати над продажом фільму на території з міжнародним сейлз-агентом.

Такого бренду, як українське кіно, яке б купували й показували тому, що воно українське, ми ще не побудували, але з кожним новим фільмом територія показів розширюється. Тож очікуємо, що скоро подолаємо цей бар’єр.

Євгенія Яцута: Ще рано говорити про те, що українське кіно добре знане в Каннах та на інших видатних кінофестивалях, адже лише останніми роками ми почали з’являтися у списках номінантів на здобуття призів. Та з кожним роком ми робимо екстенційні кроки для того, щоб українське кіно стало добре впізнаваним і посіло свою достойну нішу на цих фестивалях. 

Світова прем'єра фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір» у травні 2022 року в межах програми «Двотижневик режисерів» Каннського міжнародного кінофестивалю.

Артем Колюбаєв: Дійсно можна сказати, що українське кіно добре знане на Каннському та на інших світових популярних фестивалях. Кожного року українські фільми достойно представляють нашу країну, і ця тенденція круто розвивається. До ковіду в нас були шалені успіхи і у виробництві, і в популяризації українського кінематографа у всьому світі. На жаль, ковід трохи змінив це, а війна ще більше, бо зараз ми набагато менше виробляємо ігрового кіно. У нас залишилися фільми, які ми зможемо подати на фестивалі цього року і, мабуть, наступного, але пізніше постане питання того, що ми не встигаємо виробляти достатню кількість картин через війну.

– Коли вперше відбувається презентація нового фільму, що ви відчуваєте?

Олександра Костіна: Це дуже дивно… Тому що іноді хвилювання виникає не на першому показі. Якщо говорити про показ «Памфіра», який відбувся в Каннах, то в мене було якесь дивне відчуття… Я дивилася його в Каннах досить технічно, як виробник, продюсер, і не змогла насолодитися саме як глядач. Можливо, це було через хвилювання, хоча я його не відчувала. А вже на подальших фестивалях, коли мені доводилося представляти стрічку в різних країнах, це був зовсім інший досвід.

Найтрепетнішим моментом для мене став наш допрем’єрний показ у Києві минулого тижня, де ми дивилися кіно усією командою разом з українським глядачем. Коли я вийшла з машини на паркінгу кінотеатру, то в мене аж ноги трусилися від хвилювання. Я сама була здивована. І це після того, як кіно вже 10 місяців подорожує фестивалями і я дивилася його нескінченну кількість разів.

Альона Тимошенко: Відчуваю, що життя в Україні продовжується навіть попри війну, і важливо, що культурне життя також! Радію, що, незважаючи на всі труднощі, ми з командою проєкту наважилися на реліз в Україні. Бо цю прем’єру я чекала найбільше, дуже хочеться показати фільм вдома нашому глядачеві.

Євгенія Яцута: Відчуття, ніби складаєш головний екзамен у житті. З трепетом очікую на реакцію публіки, адже вона – головний критик для нас. І особливо приємно, коли українське кіно попри всі труднощі таки виходить у національний прокат, передусім в такі складні для українського кіно часи, як зараз.

Артем Колюбаєв: Особисто мої відчуття щоразу – це стрес. Я дуже переживаю за кожен свій фільм, за кожен прем’єрний показ. Мені подобається перебувати в залі: скільки б разів я не бачив кіно, але я завжди з публікою і дивлюся часто не на екран, а на людей, щоб побачити, як вони сприймають той чи інший момент, усі деталі фільму, які я знаю напам’ять. Це дуже трепетне відчуття.

Я пам’ятаю оплески в Каннах, коли ми вперше показали «Памфір», і це було дивовижно: те, як зал сприймав наше кіно, як переживав за наших героїв, як підтримував після закінчення фільму режисера й усю команду бурхливими оплесками. Заради цих емоцій ми й робимо кіно, заради тих переживань і заради такого результату.

– Теми та події, висвітлені в «Памфірі» (зокрема, дійство Маланки, заробітки, контрабанда), певною мірою знайомі українській публіці, а як реагували та реагують на побачене на екрані іноземні глядачі?

Олександра Костіна: Дуже частими є запитання, чи дійсно мають місце події, зображені у фільмі, у тому регіоні, чи це художнє перебільшення. І в мене є відповідь, бо ми займалися девелопментом і підготовкою до знімань кілька років і багато разів були там, спілкувалися з людьми. Так, дійсно, це все є, це не художня вигадка й не перебільшення. Але зазвичай глядачів більше цікавлять не самі події, а герої фільму, їхні взаємини. Багато запитань саме про традиції, побут України. Мене тішить, що після перегляду нашого фільму в багатьох виникає бажання подивитися й інші українські картини, почитати про Україну та відвідати її – як тільки це стане можливо. І загалом усі кажуть, що після перегляду їм стало зрозуміло, хто такі українці, чому вони так діють, звідки в них ця мужність і сила.

Альона Тимошенко: На прикладі «Памфіра» я бачу, що наш глядач не ділиться за географічною ознакою. Це інтелектуальний глядач, який глибоко мислить. Цінності, закладені у фільмі «Памфір», чіпляють кожного, хто може це побачити. Саме тому стрічку так гарно сприймають у всьому світі.

Євгенія Яцута: Зараз як ніколи важливо підтримувати інтерес до України серед світової публіки й давати змогу пізнати Україну не лише у зведенні військових новин, а й в усьому розмаїтті та різнобарв’ї України, з її цікавими традиціями та ритуалами, із самобутністю різних регіонів. Щоб світ бачив, якою Україна була до початку повномасштабної війни і яким цікавим, сильним та нездоланним є український народ – не лише через війну.

І оскільки зараз до України підвищений інтерес у світі загалом, то варто використовувати цей момент на благо розвитку української культури. У цьому сенсі українське кіно робить усе можливе й неможливе, щоб продовжувати розповідати про Україну не лише в контексті війни.

Артем Колюбаєв: Для іноземного глядача наші фільми справді трохи в диковинку. І я знаю точно, що вони не все розуміють, але вони це дивляться і їм цікаво. Бо це не так, як відбувається в їхній реальності, і коли вони бачать ті чи інші речі, то відкривають для себе якийсь новий світ, жаский, інший. Є певні речі, які не вкладаються їм у розум, і вони дивуються, як це може бути. Це і є спілкування.

Кінематограф – спроба донести свої переживання, свою культуру, свою ідентичність до світу й показати ту проблематику, яка існує в нашій реальності, і поділитися нею. Так само й іноземні фільми, які ми дивимося в Україні: іноді вони здаються нам незрозумілими, іноді здаються незрозумілими певні культурні традиції. Але для того й існує кінематограф, щоб ми могли цим ділитися та ближче розуміти одне одного.

– Це дебютна повнометражна ігрова робота режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Як ви опишете вашу співпрацю? Чи було складно в певні моменти?

Олександра Костіна: Окрім того, що це дебют для Дмитра як режисера повного метру, це ще й дебют для мене як для продюсера. І взагалі, якщо говорити про всю команду, то ми побили рекорд за кількістю дебютантів. Майже всі ключові посади обіймали талановиті спеціалісти, які до того працювали в дотичних сферах, але саме в повнометражному ігровому кіно вперше. Це було як складно, так і захопливо. Ми відразу розуміли, що робимо «Памфір» не як пробний фільм, без поблажок, що це дебют і ми маємо право на помилку. Ми одразу робили так, щоб максимально відпрацювати свій потенціал.

І саме тому для дебютного фільму це дивина, але насправді «Памфір» – копродукція шести країн із фінансуванням із десяти країн. Ми виробляли його дуже довго, була проведена ретельна підготовка, яка забрала близько дев’яти місяців. Цей підхід дав нам додатковий час, додатковий ресурс і можливість зробити стрічку так, як ми хочемо, й отримати той результат, який ми зараз маємо.

Альона Тимошенко: З геніями завжди непросто, але воно того варте.

Артем Колюбаєв: Я долучився на етапі знімань, тому не співпрацював так тісно з режисером, як це робила Олександра Костіна. З того, що я побачив, хочу сказати: Дмитро знав, що робив, ця історія дуже близька йому й дуже болить. Він хотів розповісти її, виношував із моменту першого задуму до реалізації, до виходу на екрани – більше шести років. За цим було цікаво спостерігати, йому були важливі всі деталі, він любив кожного зі своїх персонажів. Це говорить про те, що фільм зроблений із душею. Дуже крутий дебют.

– «Памфір» – це авторське і фактично незалежне кіно з власним поглядом. Наскільки зараз в Україні складно творити подібне кіно?

Альона Тимошенко: В Україні ніколи не було легко творити кіно. Народження будь-якого творчого процесу проходить через випробування, і це нормально. Над «Памфіром» працювала й продовжує працювати величезна команда – і українська, і міжнародна. Це масштабний проєкт, який на кожному етапі потребує участі багатьох спеціалістів.

Євгенія Яцута: Авторське незалежне кіно дуже складно творити завжди, а в умовах відсутності державного фінансування майже неможливо, тому вихід кожної авторської стрічки в український прокат вважаю великим досягненням продюсерської групи. У цьому сенсі маю величезне бажання, щоб наша стрічка поборола кліше, начебто українське кіно має вузьку аудиторію, адже вірю, що самобутність цієї картини дозволить їй завоювати серця широкого загалу не лише української аудиторії, а й світової.

Артем Колюбаєв: Я вважаю, що авторське кіно – це те кіно, яким ми цікаві світу. Наші незалежні історії, де автор показує і знімає ті речі, які не популяризуються в комерційному кіно та недоступні широкому загалу глядачів і які чіткіше характеризують певну проблематику та стиль режисера, певну, знов-таки, українську ідентичність і те, чим ми відрізняємося від усього світу. Мені здається, що якраз-таки авторське незалежне кіно дуже важливо знімати в Україні, ним ми маємо представляти Україну на фестивалях, говорити про болісні питання й показувати світу, які ми є.

– Якщо порівнювати з європейським кінематографом, наскільки легко такі стрічки отримують фінансування?

Олександра Костіна: І в Україні, і в Європі складно знайти оце перше, базове фінансування, коли комісія читає все з нуля. Бо люди оцінюють проєкт із чистого листа, не знаючи нічого, окрім самої історії і бекграунду автора і продюсера. Але якщо ти маєш базове фінансування, то вже «нанизати» партнерів, фонди, інші можливості, дистрибуторів значно легше. Це вартує знань, компетенцій, багато продюсерської роботи, але це вже відпрацьована схема. Ми дуже вдячні Держкіно, що вони в нас повірили і підтримали, дали перше фінансування, яке ми збільшили майже вдвічі на виході, залучивши кошти з фондів та від приватних інвесторів.

У Європі значно більше можливостей додаткового фінансування авторського кіно, ніж жанрових фільмів. Більше пітчингів, фондів, лабораторій, інших додаткових ресурсів. Адже всі розуміють, що довести комерційну привабливість жанрового кіно й можливість повернути кошти інвесторів – легше, а варіантів того, як залучити фінансування до жанрових фільмів, – більше. В Україні і для авторських, і для жанрових стрічок підтримка держави, на жаль, досі є обов’язковою. Складно знайти фінансування, хоча є поодинокі успішні приклади, які обійшлися без державної допомоги. У нас є два конкурси на жанрове та авторське кіно від держави, де фільми змагаються кожен у своїй категорії.

Альона Тимошенко: Головне – це історія.

Хорошу ідею і якісне кіно завжди помічають.

Якщо це є, то далі працює команда, презентує проєкт на пітчингах, фестивалях, шукає партнерів.

Євгенія Яцута: Зараз отримувати фінансування на виробництво українського кіно в межах країни неможливо, тому українські кінематографісти мають змогу робити нове лише у співпраці з європейськими і світовими кіноінституціями. І їм величезна подяка за ту підтримку, яку вони вже надали. Хочеться вірити, що їхній інтерес та інтенція допомагати збільшуватимуться з кожним новим якісним українським фільмом, який не лише завойовуватиме нагороди на кінофестивалях, а й матиме прокатний успіх за кордоном і на Батьківщині.

Артем Колюбаєв: Щодо фінансування авторського кіно, то Держкіно завжди фінансувало такі види фільмів, і до них менше вимог: це може бути дебютне кіно, незалежне, яке знімає молода команда. Немає вимог щодо комерційної привабливості стрічки, лише правильно продумана фестивальна історія. Тут важливий саме автор: щоб режисер мав релевантний досвід, підкріплений, наприклад, короткометражними фільмами, певними досягненнями. Я вважаю, що це категорія, де амбітні режисери якраз-таки можуть отримати фінансування.

– Існує думка, що 50% успіху фільму – це сам фільм, а інші 50% – його промоція. Як ви прокоментуєте цю тезу з огляду на власний досвід?

Олександра Костіна: Без промоції фільму неможливо уявити його успіх у глядачів. Зараз виробляється багато контенту, і глядачу потрібно як мінімум дізнатися, що це кіно існує, і хоча б дати йому можливість побачити цей фільм і скласти своє враження. Але щодо розподілу 50/50, мені здається, це працює для першого вікенду показу, а потім сиплються відгуки – і ось там вже, скільки б коштів не було витрачено на рекламу, якщо фільм не сподобався глядачам і якщо його не рекомендують своїм друзям, то ця промоція вже так не працює.

Content is the king. Треба робити хороше кіно, розповідати історії, які чіплятимуть глядача, й обов’язково закладати бюджет на промоцію.

З нашим фільмом склалося так, що виробництво припало на часи ковіду, тож промоцію ми заздалегідь не спланували. І коли вирішили, що треба виходити в прокат в Україні в умовах війни, то ті інструменти, які ми зазвичай використовуємо, а це і підтримка держави, і підтримка бізнесу – були майже неможливими. Ми дуже вдячні нашим партнерам – як-от Монобанк, «Перша приватна броварня», компанія-виробник кави «Галка», генеральний медіапартнер 1+1, що повірили в історію, підтримали прокат в Україні. Вони допомогли нам донести історію до глядача, зацікавити його та зробити фільм видимим.

Альона Тимошенко: Ця математика не працює. Я схильна вважати, що це ближче до 80/20 чи 70/30. Де все-таки головний – фільм. Можна робити скільки завгодно промо, але не можна змусити глядача піти в кіно чи полюбити фільм.

Євгенія Яцута: Звичайно, набагато легше промотувати якісне кіно, тому перша складова безпосередньо впливає на успіх промоції. У цьому сенсі нам дуже пощастило, але за умови відсутності допомоги з боку держави це стало можливим лише завдяки європейським кіноінституціям і допомозі спонсорів, як-от Монобанк. За що їм велика подяка. Без їхньої участі промоція фільму була б неможлива.

Артем Колюбаєв: Питання популяризації кіно в Україні було складним і до війни. І зараз, під час війни, ситуація ускладнилася, непросто прогнозувати, бо ми не можемо спланувати реліз з огляду на ситуацію в країні: чи будуть бомбардування, чи буде посилення наступу, чи інші критерії. Діалог із глядачем відбувається дуже складно. Новини про війну можуть відштовхнути все на третій, четвертий і навіть п’ятий план. Людям може бути просто не до кіно, і комунікація може бути провалена.

Я погоджуюся з тезою, що важливо промотувати українське кіно, і саме здатність бути присутніми на світових фестивалях допомагає фільму бути почутим, побаченим міжнародними сейлз-агентами, які можуть зробити для нього набагато більше, ніж українські продюсери самотужки. Тому для фестивального кіно це абсолютне правило: якщо ти хочеш бути почутим в усьому світі, тобі варто знайти людей, які можуть це зробити. І для цього треба вибудовувати цілу комунікаційну програму, відвідувати світові майданчики й фестивалі ще навіть на етапі задуму фільму, а потім продовжити роботу на work in progress, пітчити проєкт і знаходити сейлз-агентів на початкових етапах – це дуже допомагає фільму бути успішним.

– Як війна вплинула на процес виробництва фільму та його промоцію?

Олександра Костіна: З початком повномасштабного вторгнення про прокат в Україні годі було й думати: зруйновані та закриті кінотеатри. Ми сфокусувалися на тому, аби забезпечити прокат фільму в якомога більшій кількості країн. Бо це наша культурна зброя, можливість розповідати людям про Україну як про країну, що робить щось якісне й цікаве. Прокат «Памфіра» підтверджений наразі у 20 країнах, уже відбувся у Франції, Литві, Швейцарії, Греції. Розмови саме про український прокат розпочалися в Каннах, коли дуже несподівано для мене писали дистрибутори та пропонували це.

Було складно наважитися, ми розуміли, що промоція фільму важлива, але водночас ми не маємо ресурсів на її здійснення. Я вдячна нашому прокатнику FILM.UA Distribution, який залучив власні ресурси. У них є успішний досвід прокату спочатку як у продюсерів своїх фільмів, а потім як у компанії-прокатника, що за цей рік зробила дев’ять релізів українських стрічок, і всі досить успішні.

Ми дуже-дуже вдячні українському бізнесу, який у такий скрутний час повірив в українське кіно й надав можливість здійснити якісну промоцію фільму, організувати додаткові події в межах промо, як-от виставка, колаборація з брендом прикрас «Цвіте Терен». Ще багато ми плануємо попереду. На шляху «Памфіра» було багато складнощів, але ми робимо все від нас залежне в заданих умовах. І завдяки такому настрою змогли знайти і ресурс, і партнерів, щоб усе відбулося.

Альона Тимошенко: Вплинула, і дуже. Фінальна стадія постпродакшну зірвалася з початком війни, тому відбувалася вже не в Україні. Щодо промо та прокату, то це: розбомблені кінотеатри, окуповані міста, евакуації, відсутність електрики, постійні повітряні тривоги, обстріли. З цього одного речення розумієш силу й незламність українського народу та бажання української кіноіндустрії. Кінотеатри почали відновлювати свою роботу з літа минулого року, і ми спостерігали, як кількість глядачів збільшується з кожним вікендом, як любов до українського кіно підтверджує sold out залів. І ми визначилися з датою прокату фільму в Україні.

Артем Колюбаєв: Війна припала на фіналізацію проєкту і якраз на етапі, коли ми отримали лист від Каннського фестивалю про те, що фільм обрали до участі. Процес фіналізації був тяжким, ціла історія була з тим, як рятували матеріали. Особисто Олександра Костіна брала в цьому участь, і режисер, і постпродакшн-менеджери, які допомагали вивезти матеріали. Складнощі були і з виїздом команди, але ми доклали максимум зусиль, щоб режисер міг завершити виробництво фільму, період постпродакшну, звук, відео й постпродакшн-графіки, аби встигнути до Каннського кінофестивалю. Тому в нашому випадку війна дуже сильно вплинула на процес завершення виробництва. Надзусиллями продюсерської і творчої групи все вдалося вчасно.

– Повідомлялося, що французький дистриб’ютор фільму компанія Condor випускала «Памфір» у майже ста кінотеатрах Франції восени 2022 року. Картина також продана для прокату в Канаді, Італії, Польщі, Швейцарії, Греції, Індонезії, Словаччині та країнах Балтії. Світовий дистриб’ютор стрічки – паризька компанія Indie Sales. Яким є шлях до міжнародної дистрибуції для українських продюсерів? Що є найскладнішим у цьому процесі? І які вимоги для стрічок, щоб вийти в міжнародний прокат?

Олександра Костіна: Оскільки «Памфір» – копродукційний проєкт, то міжнародна дистрибуція фільму складається з трьох елементів: дистрибуція в країнах-копродюсерах проєкту (для нас це шість країн), що сприяє і фестивальній дистрибуції; залучення міжнародних фондів, що теж забезпечує прокат або допомагає з прокатом у країні, де базується фонд, та допомагає в дистрибуції на VoD; залучення міжнародного сейлз-агента, якого важливо, хоч і дуже складно, долучати ще на етапі створення сценарію.

Окремо щодо вимог: має бути міжнародна копія, так звана міжнародна фонограма. Це все потребує додаткових фінансів. Також вимагається наявність міжнародного трейлера англійською мовою, копія із субтитруванням (має бути якісний переклад та адаптація). Також міжнародний постер, віжуали, промопакет.

Альона Тимошенко: Найважливішим на етапі пошуку міжнародних партнерів є той момент, коли в кіно мають повірити ще до його створення. Але також існують варіанти, коли партнери з’являються на різних етапах виробництва фільму або навіть після його завершення.

Чим більше партнерів у проєкті, тим довший шлях узгоджень. А з іншого боку, величезна перевага – це експертиза одразу кількох різних країн і зацікавленість та участь кожної сторони в успішній реалізації проєкту.

Євгенія Яцута: Воно має стати впізнаваним ще на моменті девелопменту. І чим більше кіно братиме участь у всіх можливих воркшопах із доробки сценаріїв, пітчитися на всіх етапах девелопменту та виробництва у світових, зокрема європейських, кіноінституціях, тим потенційно цікавішим воно буде для дистрибуції. А коли кіно вже відібране до фестивалю категорії А, то, звичайно, інтерес до стрічки зростає в експоненті.

Артем Колюбаєв: Шлях до міжнародної дистрибуції надскладний і має починатися від самого задуму фільму. Для того, щоб знайти сейлз-агентів та дистрибуторів, потрібно починати це з етапу пітчингу сценарію на світових майданчиках, сценарних лабораторіях, різних work in progress на етапі передвиробництва. Тоді знаходяться потенційні зацікавлені сторони – і саме цей шлях є найуспішнішим. Але він тяжкий, забирає багато часу, енергії та грошей.

І здебільшого проблема в тому, що, маючи бюджет на виробництво, українські продюсери не мають коштів для пошуку потенційних партнерів на старті. А це надважливо, цим потрібно займатися, і це окрема робота, яка потребує всього часу і всіх потужностей. Дуже складно поєднати ці процеси, але це єдиний шлях отримати для фільму гарну світову історію і бути представленим на світових кінофестивалях.

Самостійно українському продюсеру намагатися дистрибувати свій фільм у світі і бути присутнім скрізь надскладно, тому що є певні правила гри, яких ми, на жаль, маємо дотримуватися. Це дійсно кропітка праця, що потребує багато уваги, навичок, комунікації і подорожей по всьому світу.

– В одному з інтерв’ю Дмитро Сухолиткий-Собчук розповів: «Перший варіант сценарію я написав ще 2016 року в межах сценарної лабораторії Torino Film Lab. На той момент у різних міжнародних фондах мені говорили, що це дуже амбітний проєкт, але в мене немає короткометражного фільму, який би міг довести, що я можу створити настільки велике кіно. Тож тоді я взяв паузу в роботі над «Памфіром» і зняв «Штангіста». На створення останнього пішло понад два роки. Другий варіант «Памфіра» я написав уже після того, як Україна отримала «безвіз». Тому що мотивація головного героя в першому драфті була пов’язана з оформленням візи для сім’ї Памфіра. Адже мені було важливо, щоб історія розгорталася тут і зараз». На якій стадії ви повірили в цей проєкт і підтримали його?

Олександра Костіна: Про роботи Дмитра я знала давно, ще на етапі, коли він створив свій короткий метр «Борода» в межах альманаху «Україна Goodbye».

Я знала, що це талановитий автор, якому є що сказати й за яким варто стежити. Ця співпраця відбулася, базуючись на його попередніх роботах – «Борода», а потім і «Штангіст».

І другим аргументом було прочитання сценарію. У момент, коли я долучилися до проєкту, це був ще другий драфт, коли Дмитро вже почав працювати над третім, фінальним. Було видно, що це історія, яка тримає, захоплює і яку цікаво читати, розповідати, яку дуже хочеться побачити на екрані. А знайти хороший сценарій складно.

Альона Тимошенко: Як тільки прочитала сценарій.

Євгенія Яцута: Я підтримала фільм напередодні зимової знімальної експедиції, адже вірила, що це кіно має бути зняте й донесене до світової аудиторії. Завжди вірила в успіх стрічки та зацікавленість нею з боку світової аудиторії.

Артем Колюбаєв: Я долучився до команди фільму на етапі знімань, але я вже все знав про проєкт «Памфір», про те, як відбувається підготовча робота, які були успіхи в пошуку міжнародних партнерів, на яких світових майданчиках фільм було презентовано на різних етапах, тому я одразу погодився на пропозицію Олександри Костіної доєднатися до продюсерської групи.

– Як, на вашу думку, «Памфір» вплинув, впливає та впливатиме на популяризацію української культури у світі?

Олександра Костіна: Зарано казати, що він уже вплинув, але є факт того, що фільм відібрано на більш ніж 50 чи навіть 60 фестивалів у всьому світі. Його дивляться на всіх континентах, на нього звертають увагу, і це потихеньку, але працює на популяризацію української культури загалом.

Моєю партнеркою і копродюсеркою стрічки була розроблена виставка «Памфірова Маланка», яка з успіхом подорожувала Україною, і наразі планується її подорож містами Європи, що супроводжуватиметься показами фільму. Спочатку це буде Польща, потім Нідерланди та Франція. Багато людей, які спочатку прийшли просто на виставку в Україні, потім прийшли й на фільм. Можливо, так само в Європі після споглядання виставки хтось відкриє гугл чи вікіпедію і почитає щось про Україну.

Альона Тимошенко: Він однозначно вже впливає. Французи після перегляду фільму казали дві речі:

1. Ми хочемо поїхати в Україну та побачити її на власні очі.

2. Тепер ми розуміємо, чому українці так виборюють свою свободу.

Євгенія Яцута: Я від початку вірила в позитивний вплив стрічки «Памфір» на популяризацію українського кіно у світі, адже важливо, щоб світова аудиторія бачила Україну з різних боків, у різних її проявах, бачила самобутність України, зокрема, у висвітленні традицій та обрядів західних регіонів. І думаю, що з приходом війни не менш важливо показувати не тільки схід, який лежить в руїнах війни, а й те, що український народ нині затято захищає і яку власне свою самобутність ми хочемо плекати надалі й берегти від впливу великого російського тирана.

Артем Колюбаєв: Хочу сказати, що присутність українського фільму на будь-якому фестивалі за кордоном – це вже велика популяризація української культури, а якщо це фестивалі класу А, як у випадку з «Памфіром», то це велике досягнення для українського кінематографа. І добрий сигнал для влади, для депутатів про те, що українські продюсери плідно виконують свою роботу та популяризують українську культуру через кіно у всьому світі. Це сигнал для того, щоб збільшувати фінансування українського кінематографа, підтримувати українських продюсерів, підтримувати кіноіндустрію, адже вона виконує функцію світового менеджменту культури. Це має бути детальніше висвітлено в українській пресі на рівні з новинами про досягнення українців у спортивній сфері, адже кіно теж бере участь у світових змаганнях і перемагає.

– Назвіть три чи п'ять українських фільмів, які вразили, окрім, звісно ж, «Памфіра».

Олександра Костіна: «Плем’я», «Дике поле». Я ще не бачила, але важливо додати до переліку анімацію «Мавка. Лісова пісня», але це фільм, який зацікавив не тільки українську публіку, зібравши в прокаті майже 100 млн, а й успішно представляє Україну у світі. Також стрічка «La Palisiada».

Альона Тимошенко: Якщо окрім «Памфіра», то за останніх 10 років це «Мавка. Лісова пісня» (2023), «Земля блакитна, ніби апельсин» (2020), «Плем’я» (2014).

Євгенія Яцута: «Земля блакитна, ніби апельсин», «Клондайк», «Мої думки тихі», «Люксембург, Люксембург», «Ціна правди», «Додому», «Будинок зі скалок».

Артем Колюбаєв: «Мавка. Лісова пісня», «Межа», «Я працюю на цвинтарі».