Авторка п’єси «Зелені коридори»: «Українські автори виявилися конкурентноздатними у світі, і спільна робота, я сподіваюся, продовжиться»

Наталка Ворожбит – українська драматургиня, сценаристка, режисерка та акторка. Ворожбит створила сценарії повнометражних українських фільмів «Дике поле» (2017) і «Кіборги» (2018), а також популярного серіалу «Спіймати Кайдаша» (2020) за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького.

Як режисерка Ворожбит зняла ігрову стрічку «Погані дороги», сюжет якої базується на однойменній п’єсі авторки. 2020 року фільм переміг у номінації «Відкриття року» Національної премії кінокритиків «Кіноколо». Також «Погані дороги» відібрали в лонгліст 94-ї премії «Оскар». 2020 року Наталка Ворожбит стала лауреаткою премії Women In Arts у номінації «Кіно і театр».

Глядачам театру Ворожбит відома за постановками її п’єс «Погані дороги» (реж. Тамара Трунова), «Вій 2.0» (реж. Максим Голенко), «Зерносховище» (реж. Максим Голенко) та «Саша, винеси сміття» (реж. Тамара Трунова).

А вже 10, 11, 12 травня у Театрі на Подолі відбудеться прем’єра вистави «Зелені коридори» за п’єсою Наталки Ворожбит у режисурі Максима Голенка. Це спільний проєкт мюнхенського театру «Камершпіле», на замовлення якого й написаний текст, та київського Театру на Подолі. Прем’єру «Green corridors» у Мюнхені (реж. Ян-Крістоф Ґоккель) показали 14 квітня 2023 року. У п’єсі розказані історії чотирьох українських жінок із Харкова, Чернігова, Бучі та Києва, що виїхали до Європи «зеленими коридорами». Кожна з них пройшла свій шлях до свободи, але запитання лишається відкритим: чи знайшли вони її за кордоном?

Напередодні театральної прем’єри Mind запитав у драматургині Наталки Ворожбит про те, як виник сюжет п’єси та якою була реакція німецьких глядачів на історії українок, наскільки часто закордонні театри звертаються за послугами українських драматургів, а також – про творчість у театрі і кіно, перший акторський досвід у повнометражному фільмі та причини, чому варто подивитися прем’єру «Зелені коридори».

– «Зелені коридори». Саме таку назву має ваша нова п’єса, прем’єра вистави за якою відбудеться в Театрі на Подолі 10, 11 та 12 травня. Коли ви почали роботу над нею та як з’явився сюжет?

– У червні минулого року мене запросили на зустріч до театру «Камершпіле» у Мюнхені й запропонували подумати над новою п’єсою. Як не складно тоді було про це думати, я погодилася.

Сюжет з’явився пізніше, але із самого початку я розуміла, що писатиму про українських біженок, бо це був і мій власний досвід.

– Вистава вперше була показана в Мюнхені 14 квітня цього року на сцені Камерного театру. Як мюнхенський глядач відгукнувся про неї?

– Вистава має гарні рецензії, посіла перше місце у важливому театральному рейтингу Nachtkritik.de за квітень. На прем’єрі я спостерігала великий емоційний відгук від глядачів. Здається, режисер добре порозумівся з п’єсою. У ній багато іронії і критики як українців, так і європейців, і німців – це явно бадьорить. Подивимося, чи збадьорить українців в Україні.

– Українцям відомі ваші сценарні роботи («Кіборги», «Дике поле», «Спіймати Кайдаша»), а також режисерська робота в кіно за власною п’єсою («Погані дороги»). Що вас приваблює у роботі над кіносценарієм, а що – у роботі над театральними п’єсами?

– У театрі більше свободи, яка приваблює і лякає водночас. Театр – умовний простір, тому я можу створювати будь-які світи.

У кіно я дуже залежна від реальності і бюджету. Кіно – більш візуальна річ, а театр, яким я займаюся, будується на тексті, тому в кіно вчуся малювати й мовчати, а в театрі вчуся формулювати.

– Нещодавно кіноглядачі могли побачити вас у воєнній драмі Максима Наконечного «Бачення метелика» у ролі подруги головної героїні, теж колишньої військової. Як вам акторський досвід?

– У мене вже був невеликий досвід до цього, але такий серйозний – вперше. Він мені подобається, тому що я не відповідаю за історію і весь процес, а тільки за свою роль. Фокус звужується. Мене ведуть, а не я веду. Мені цікаво вивчати кіногалузь з усіх боків, щоб краще розуміти процес, прокачувати нові скіли. Я була сценаристкою, режисеркою, шоуранеркою, а тепер і акторкою. Мені це допомагає в моїй роботі.

– Що складніше, на вашу думку: писати сценарій, знімати кіно чи грати у фільмі?

– Різні м’язи напружуються. В усьому свої труднощі. Знімати кіно найтяжче фізично для мене, бо все, що я знімала – завжди фільмувалося в непростих погодних умовах і локаціях, за коротші, ніж потрібно, строки. Керувати великим процесом, надихати команду, коли сама не знаєш, що робити далі. Та й досвіду в мене менше, ніж у написанні текстів. Але ніщо не зрівняється зі складністю виходу з глухого кута, у якому неодмінно опиняєшся під час роботи над сценарієм або п’єсою.

– Коли ви починаєте роботу над новим сценарієм чи п’єсою, як знаходите історію, яку хочете розповісти? Чи є у ваших героїв реальні прототипи, на яких ви будуєте образи?

– Мене надихають реальні люди та історії, але не завжди їх можна упізнати потім, бо якось воно змішується з моїм особистим досвідом і вигадкою. 

– Наскільки часто закордонні театри звертаються до українських драматургів? Або ж це стається навпаки? І що потрібно для того, аби це ставалося частіше?

– Як не прикро, саме війна привернула увагу до українських драматургів. За останній рік кількість таких звернень значно зросла. Світ цікавиться ситуацією в Україні.

У нашому «Театрі драматургів» 20 авторів, які весь цей рік створюють нові тексти, і ці тексти мали сотні читань у всьому світі та десятки постановок. Більшість зібраних грошей спрямовувалась у фонди підтримки України, і це значна сума.

Звісно, ця цікавість із часом зникне, але не повністю. Українські автори виявилися конкурентноздатними у світі, і спільна робота, я сподіваюся, продовжиться.

– Режисер Максим Голенко має власний стиль і лояльну аудиторію. Як вам працювати вдвох?

Він поставив майже всі мої п’єси і ставиться до моїх текстів із повагою, яка тільки можлива в наших режисерів до матеріалу. Мені подобається його стиль, провокативність, сучасність, відданість своїй роботі. Він – один із небагатьох українських режисерів, який, не зупиняючись, ставив вистави після 24 лютого. І в яких умовах! «Саша, винеси сміття» гралася в Одесі в бомбосховищі минулої весни.

– Назвіть кращих світових та українських драматургів сьогодення. Чи є у вас кумири серед них?

– Я вже занадто доросла, щоб мати щастя мати кумирів. З українських драматургів назву Максима Курочкіна, Людмилу Тимошенко, Лєну Лягушонкову, Ірину Гарець, Оксану Савченко, Андрія Бондаренко, Олену Гапєєву… Насправді їх більше. Світових сучасних мало читаю, чесно. Окрім Мак-Дони і Масловської, мабуть, і не назву нікого.

– Чому варто побачити виставу «Зелені коридори»?

– Напевно, це перша постановка в Україні на цю тему. Як казала одна акторка на пресконференції в Театрі на Подолі – це так незвично і цікаво грати те, що ти ще не встиг відрефлексувати.

Попри складність тем і трагічність подій, які є в п’єсі, там багато гумору. Гумор допомагає відсторонитися й стати сильнішими.

І потужна команда, яка працює над створенням вистави, гарантує якість.