Очільник профільної робочої групи програми «U-LEAD з Європою»: «Результатом розвитку сільських громад у контексті євроінтеграції має стати повернення людей в Україну»
Анатолій Пархом'юк – про те, як вступ України до ЄС вплине на сільський розвиток і чому готуватися до змін варто вже зараз
Зруйнована інфраструктура, нестача ресурсів і втрата ринків збуту – з початку повномасштабного вторгнення росії українське село постало перед безліччю нових викликів. Проте поступово громадам вдалося впоратися з першими випробуваннями війни, а з часом – навіть розпочати підготовку до євроінтеграції.
Ініціативам із розширення спроможностей українських громад у цьому процесі відведено істотну роль. «U-LEAD з Європою» – одна з таких ініціатив, що значно активізувалася з лютого 2022 року. Організаторам програми довелося передивитися напрями діяльності й більшість зусиль сконцентрувати на невідкладній допомозі територіальним громадам. Насамперед тим, які постраждали від війни: деокупованим і прикордонним.
Наразі «U-LEAD з Європою» допомагає українським селам відновлюватися та розвиватися у передовій європейській традиції. Про майбутнє громад, виклики та можливості, які відкриваються перед українським селом у контексті євроінтеграції, в інтерв’ю Mind розповів Анатолій Пархом’юк, керівник Регіонального офісу U-LEAD у Волинській області та очільник робочої групи із сільського розвитку.
Про виклики війни та реакції на них
– Попри війну українські сільськогосподарники продовжують дивувати власною стійкістю. Поділіться, як саме воєнне вторгнення росії вплинуло на сільський розвиток в Україні та як мінімізується сьогодні негативний вплив?
– З початком повномасштабного вторгнення сільські громади стикнулися з величезним викликом: ланцюги забезпечення продовольством були поламані, державна влада не могла на той період налагодити всі процеси забезпечення. Особливо на територіях, що опинилися під окупацією чи під постійними обстрілами.
Втім, обставини, які заскочили нас зненацька, продемонстрували, що продовольча безпека – це не тільки про якість харчових продуктів і про глобальну нестачу продовольства десь в Африці. Тоді ми зрозуміли, що це й про елементарну потребу забезпечити своє населення їжею: як на сході країни, де йшли активні бойові дії, так і на заході, де на кордоні стояло по 10 тисяч людей щодня.
І це був виклик для органів місцевого самоврядування тих регіонів. Територіальні громади мусили взяти на себе функцію із забезпечення продовольчої безпеки мешканців.
Аби допомогти їм впоратися із цим, «U-LEAD з Європою» створив робочу групу, що почала напрацьовувати законодавчі механізми, завдяки яким громади могли провадити свою діяльність у контексті продовольчої безпеки. Бо попри воєнні дії їхня діяльність мала залишатися в межах правового поля, щоб ще раз довести, що Україна – цивілізована держава.
Першим кроком нашої робочої групи стала розробка інформаційних сесій для територіальних громад про подальші необхідні кроки. Пізніше ми відібрали чотири громади, які долучили до створення програми продовольчої безпеки. Щоб забезпечити їх фінансовими ресурсами, ми надали громадам субсидії на втілення локальних проєктів.
– Чи вплине на загальну ситуацію в Україні досвід участі у програмі лише чотирьох громад?
– Програми, розроблені в межах локальної субсидії, стали модельними. Вони можуть поширюватися й застосовуватися іншими громадами, які мають бажання та потребу.
Кожна програма містить певний набір заходів, на реалізацію яких треба шукати відповідні ресурси. Надавати субсидії спеціально під конкретну програму – легше й вигідніше. Бо замість того, щоб щоразу винаходити велосипед, ми адаптуємо наявні підходи, просто змінюючи деталі. Це дозволяє ефективніше використовувати ресурси.
– З якими саме громадами U-LEAD працював на етапі розробки програми продовольчої безпеки?
– Ми застосували механізм локальної субсидії та допомогли підготувати проєкти для чотирьох громад: Устилузької у Волинській області, Зноб-Новгородської – у Сумській, Теофіпольської – у Хмельницькій та Покровської – у Дніпропетровській. Ці громади були специфічно відібрані: вони або розташовувалися на західному кордоні, де був великий потік людей, або біля лінії фронту чи в центрі України, де забезпечували підтримку іншим регіонам, або мали деокуповані території, що потребували підтримки.
Устилузька громада на Волині написала програму розвитку молочного тваринництва у приватному секторі, щоб люди могли забезпечити себе молоком без комерції. У межах проєкту закупили відповідне обладнання та електропастухів, передбачили висів трави на толоці. Органи місцевого самоврядування розробили пакет документів зі створення муніципального пасовища – і в такий спосіб створили приклад, як можна створювати місця, що максимально спрощують роботу людей. Інші громади беруть цей пакет документів про комунальне пасовище й адаптують його під свої умови, коли бачать, що в них теж є такі придатні території.
У Зноб-Новгородській громаді на Сумщині після обстрілів була знищена практично вся інфраструктура. Люди залишилися без тракторів, плугів і будь-якого обладнання для ведення господарства. У ситуації, коли в селян не було можливості купити продукти або сподіватися на гуманітарну допомогу, треба було щось сіяти чи садити навесні. Ми допомогли закупити техніку та створити кооперативну структуру на базі територіальної громади: надали трактор і навісне обладнання, щоб люди, які залишилися, змогли обробити свої землі, посіяти необхідні культури та надалі роздавати врожай тим, хто опинився у скрутному становищі.
Ми також працювали з Покровською громадою, де виникла велика потреба в гуманітарній допомозі. Проблемою було те, що привезена гуманітарка швидко псувалася через відсутність умов для її зберігання. Ми допомогли підготувати проєкт і закупити обладнання для логістичного центру, який дозволив би зберігати різні продукти. Цей центр обслуговував не лише місцевих жителів, а й військових та переселенців. Нині Покровська громада власним коштом ремонтує склад, щоб розширити можливості забезпечення.
Теофіпольській громаді на Хмельниччині ми допомогли профінансувати створення тепличного господарства. Розсаду роздали переселенцям та малозабезпеченим верствам – і вони виростили її та забезпечили себе помідорами й огірками, в той час коли постачання з Херсону було неможливим через перервані логістичні ланцюги. Тепер досвід цієї громади використовують інші. Далі громада своїм коштом поставила інші теплиці на базі комунального господарства. Це стало не приватним, а комунальним проєктом, хоча це й не входить до переліку функцій органів місцевої влади. Однак у складних умовах вона взяла на себе відповідальність забезпечити громадян продуктами харчування.
– Як реалізація і концепт цих проєктів стосуються принципів ЄС щодо розвитку сільських територій?
– Cільський розвиток ми розглядаємо як комплексне питання: це не лише аграрний бізнес, а й соціальний добробут, комунальні послуги, освіта й охорона здоров’я.
Європейський Союз теж має відповідні доктрини щодо розвитку сільських територій, які передбачають комплексний підхід. За європейськими нормами розвиток має бути рівномірним і сталим: коли всі села незалежно від розміру та розташування, мають одержувати можливості для економічного й соціального зростання з урахуванням потреб довкілля та збереження ресурсів для майбутніх поколінь. Від цього ми відштовхувалися, щоб зробити українські села кращими для життя.
Про принципи сільського розвитку в ЄС
– А як загалом у нинішніх нелегких умовах українські громади адаптуються до європейських норм сільського розвитку?
– Ми допомагаємо їм із цим: збираємо інформацію про європейські закони, до яких будемо адаптувати українські. Так наші громади зможуть підготуватися до того, щоб відповідати вимогам ЄС щодо агровиробників.
Органи місцевого самоврядування в цьому разі мають виконувати не лише контрольну, а й навчальну функцію. Вони мають розповідати мешканцям про те, як подаватися на гранти, зокрема від європейських фондів, як правильно написати проєкт, щоб претендувати на ці кошти.
На жаль, у наших громадах не вистачає фахівців, які б могли якісно готувати такі матеріали – це, звісно, ускладнює залучення фінансової підтримки. Наше завдання – підготувати таких фахівців саме для сільської місцевості.
Ми зосереджуємо увагу на розвиткових проєктах у селах, бо міста з їхніми ресурсами й потенціалом мають більше можливостей. А от підтримка місцевої активності та освітніх процесів на сільських територіях суттєво допоможе підвищити потенціал громад і наздогнати міста в розвитку.
– На яких підходах до формування знань у мешканців громад, на ваш погляд, варто зосередити увагу?
– Ми працюємо з експертами Європейського Союзу, які розповідають нам про нові підходи, зокрема щодо формування знань у сільськогосподарській сфері.
Раніше всі думали, що знання – це продукт лише шкільної чи університетської освіти. Але ж зараз уже зрозуміло, що це не так. От у Європі існує система аграрних знань, де ключову роль відіграють якраз органи влади й місцевого самоврядування.
На сьогодні ми вивчаємо цю європейську навчальну систему та знайомимо з нею наші територіальні громади. Ми також можемо підказувати й говорити про це на рівні державного законодавства та нормативних актів.
– Які слабкі місця у взаємодії місцевого самоврядування з мешканцями громад ви вбачаєте?
– На жаль, у свідомості наших громадян ще немає сформованого розуміння ані власних повноважень, ані тих речей, на які можуть впливати органи самоврядування на місцевому рівні. Бо комунікація між різними рівнями влади та мешканцями сільської місцевості потребує значного удосконалення.
Про що я? Зараз місцева влада – найближча до мешканців. Проте частину повноважень їй делегують органи центральної влади. Втім часто ці повноваження не підкріплюються потрібним фінансуванням. Тоді в місцевого самоврядування виникають проблеми з наданням послуг і виконанням соціальних завдань.
Тому, щоб гарантувати ефективність управління, важливо керуватися принципами децентралізації, коли будь-яке повноваження, що передається державною владою на рівень місцевої, підкріплюється фінансовим ресурсом. Тоді ми можемо говорити про якість послуги, що надається на місцях, і ефективну взаємодію між різними гілками управління.
Про майбутнє українського села в ЄС
– Які програми фінансової підтримки сільських територій зараз пропонує ЄС?
– Політика Європейського Союзу передбачає фінансову допомогу для розвитку сільських територій. В Україні існує подібна підтримка через Державний фонд регіонального розвитку, але вона не настільки масштабна та ефективна. Ми сподіваємося, що в майбутньому, коли Україна наблизиться до членства в ЄС, зможемо скористатися європейськими фондами, подібно до досвіду Польщі.
Виклики для сільських територій після війни будуть значними, особливо для тих, що розташовані вздовж кордону або в інших уразливих зонах. Майбутнє таких громад вимагатиме особливих підходів і фінансування, оскільки без господарської діяльності та податкових надходжень розвиток є неможливим.
Але на місцях, де через війну занепали великі сировинні ринки, з’являється стимул для дрібних сільських виробників. ЄС активно підтримує саме малих фермерів завдяки різним програмам.
В Україні ситуація інша: здавалося б, що аграрний бізнес не потребує дрібних товаровиробників. Проте війна показала, що великі фермери можуть швидко втратити свої позиції через зовнішні обставини, тоді як дрібні господарства можуть бути більш адаптивними.
Як не крути, вони не можуть конкурувати з великим товарним виробництвом напряму. Але як вихід для локальних господарств – розвивати крафтове та дрібне виробництво. Органи місцевого самоврядування мусять закладати це у свою стратегію, бо розвиток має бути на користь людей.
– Вступ до ЄС відкриє для українських сільгоспвиробників доступ до єдиного ринку збуту. Чи розв'яже це проблему конкуренції між локальним і великим бізнесом?
– Варто сказати, що в Євросоюзі, як і скрізь, існує конкуренція, а кожна країна має власних виробників, що насичують ринок. Не варто очікувати, що ЄС автоматично буде допомагати новим членам без зусиль з їхнього боку. Україні потрібно проявити себе, показати конкурентоспроможність, наростити «м'язи», використовуючи знання, та створювати конкретні проєкти та програми, які демонструють наші переваги.
Деякі українські продукти вже присутні на європейському ринку завдяки високій якості та, можливо, нижчій ціні, як порівняти з європейськими аналогами. Але для того, щоб бути конкурентоспроможними на ширшому ринку ЄС, потрібно адаптувати технологічні процеси та розробити новітні підходи.
Для цього й ми глибоко вивчаємо європейський досвід і пропрацьовуємо його з українськими громадами для власного розвитку.
– Яким, на ваш погляд, стане українське село після вступу до ЄС?
– Для мене важливо, щоб сільські території не відрізнялися за рівнем розвитку від міських, щоб усі громади мали рівний доступ до можливостей. Це не тільки про наявність туалетів у будинках замість вуличних, а й про належну інфраструктуру, доступ до освітніх і медичних послуг.
Результатом розвитку сільських громад у контексті євроінтеграції має стати повернення людей в Україну. Зараз ми маємо серйозну проблему з поверненням українців з-за кордону додому. Якщо не буде умов, не буде напрацьованого підходу до відновлення територій, сільські громади не будуть розвиватися – люди просто туди не прийдуть. Бо все наштовхнеться на відсутність робочих місць і відповідно відсутність перспектив.
Україна – аграрна країна до певної міри. У нас немає жодної територіальної громади, де не було б якихось прилеглих сільських територій – і по суті саме міста мають бути зацікавлені в тому, щоб сільські території розвивалися. Місто може дати селам свій ресурс. Ті громади, які не мають потужних бізнесових центрів тяжіння поруч, мусять надіятися на державу. Без належної державної політики та інфраструктурних інвестицій перспективи залишаються обмеженими.
Але я впевнений, що їх усе ж можливо розширити. Так, наша ситуація наразі складна, але разом із тим вона не безнадійна. Навпаки – у нас є шанс відкрити нові й великі можливості, і саме тут нам може допомогти вивчення досвіду європейців і його застосування у своїх громадах.
