Театральна продюсерка: «До ідеї продюсування я прийшла саме через свою глядацьку потребу»

Під час війни інтерес публіки до українського театру лише зріс. І зараз спостерігається певний театральний бум – на деякі популярні спектаклі квитки треба купувати ледь не за пів року до показу. Тож за вітчизняні театри можна тільки порадіти!  

Днями у світі відзначали Всесвітній день театру. І поки на резонансну київську виставу «Конотопська відьма» у Театрі Франка стоять довжелезні черги до каси за кілька годин до старту продажів, Mind поспілкувався з продюсеркою незалежних танцювальних проєктів Поліною Булат про те, яка ситуація у ніші сучасного танцю, хто такий театральний продюсер і що належить до його обов'язків, а також наскільки зараз важко чи легко домовитися про покази українських вистав у Європі й не тільки.

---

– Хто такий театральний продюсер і що належить до його обов'язків?

– Зараз я працюю у сфері сучасного танцю, у площині фриланс-сцени. Тобто це переважно проєкти незалежних митців сучасного танцю, а не фінансовані державою чи містом театрів.

Загалом продюсер відповідає за фінансову та організаційну складові проєкту, команду, і в ідеалі за стратегічний розвиток. Обовʼязки плюс-мінус можуть різнитися залежно від формату, потреб проєкту, його країни походження, розміру команди. Проєкт комерційний або дотаційний? Чи ми говоримо про незалежну сцену або про державні / муніципальні театри? Це важливо враховувати, бо в різних нішах і в різних країнах своя специфіка того, як створюються та розвиваються театральні проєкти.

У найближчій мені сфері сучасного танцю незалежної сцени продюсера часто запрошує митець чи мистецький колектив вже під готову ідею і наявне фінансування.

Реальність така, що гранти найчастіше виділяють саме митцям, отже, продюсер запрошується митцем на адміністративну роль за гонорар, а після премʼєри, що заодно означає реалізацію грантових коштів, співпраця може закінчитися. Але пошук фінансування і партнерів також може входити в обов’язки продюсера. За умови невеликої команди продюсер може одночасно виконувати функції адміністратора, агента, тур-менеджера. Тобто на 360 градусів опікуватися залаштунковими процесами.

– За якими критеріями ви відбираєте проєкти, які продюсуватимете?

– Для мене особисто на першому місці стоїть саме потенціал проєкту до розвитку, а також його ціннісна складова. Мені важливо долучатися на етапі розробки ідеї, брати участь у її формуванні, доборі команди, виявляти, де і кому проєкт може бути цікавим, яку цінність та історію за собою він несе, шукати партнерів. На підготовку премʼєри йде дуже багато ресурсів – фінансових і людських. Тож я намагаюсь, щоб проєкт не був одноразовим. Для мене це власна зона творчості.

– Як давно та з чого саме почалася ваша робота у сфері балету, театру? І як давно саме в темі театрального продюсування?

– Все почалося з простого захоплення естетикою балету, поступово розвинулося в хобі. Я вперше записалася в танцювальну студію уже в дорослому віці, здається, років 10 тому, і якось це затягнуло – почала шукати шляхи перетворити своє захоплення на професію.

Тоді я працювала комерційною копірайтеркою, а також лайфстайл-журналісткою, тож вирішила спробувати себе в тому, щоб писати про балет і танець. Поступово занурювалася у дослідження теми, дивилася вистави, знайомилася з професіоналами сфери в Україні та за її межами, заснувала власний блог, який зібрав навколо себе міцне коло однодумців і поступово розвинувся у цілком собі нішеве медіа.

Я потрапила в це середовище з глядацького крісла і завжди дивилася на нього саме з перспективи глядача.

І до ідеї продюсування я прийшла саме через свою глядацьку потребу. Мені хотілося мати в Україні сучасні та якісні танцювальні події, вистави, куди могли б піти люди мого покоління й отримати задоволення, навіть не будучи знавцями теми.

Ще до великої війни я мріяла почати саме продюсувати вистави і мала на думці та навіть уже трохи в роботі пару амбітних ідей. Але так сталося, що свою першу танцювальну виставу як співпродюсерка я втілила вже під час повномасштабного вторгнення за кордоном. Це вистава Every Minute Motherland польського хореографа Мачея Кузьмінського, створена влітку 2022 року разом із польськими й українськими танцівниками, які залишили країну через війну.

– Скільки проєктів на тепер спродюсовано вами? Якими пишаєтеся найбільше?

– Якщо говорити про часи до повномасштабного вторгнення, то 2017 року я заснувала та продюсувала нішеве онлайн-видання про балет і танець Balletristic, а також мала невеличкий проєкт з авторськими лекціями для глядачів Radioballet. У 2022-му обом проєктам довелося «зробити евтаназію».

Але тоді ж з’явилася вистава Every Minute Motherland, якою я також опікуюся як дистриб’юторка, і фільм про неї «Fragments of Resilience» режисерки Анни Семенової, а у грудні 2023 року – спродюсована в Україні пластична вистава «Косачка» режисерки Юлії Лопати, яку ми вже встигли показати тричі. Продюсування гастролей – це окремий напрям. Тож за кількістю проєктів – поки що їх наче небагато, але роботи вистачає. Пишаюся всіма, бо кожен із них – це неоціненні досвід і знання.

– Скільки в середньому часу йде на те, щоб втілити в життя театральний продукт?

– Якщо це вистава для великого театру на цілий вечір, може бути й півтора року. Якщо це компактний незалежний проєкт, то можна впоратися і за півтора місяця (за умови наявного фінансування та досвіду), але це шкідливо для здоров’я всіх залучених.

– Які ви встановлюєте для себе маркери успішності проєктів: солд-аути, певна кількість згадувань у медіа, впізнаваність продукту?

– Залежить від того, де відбувається проєкт. 

– Якщо проєкт провалюється, з якими наслідками має справу театральний продюсер? Чи бували у вас такі випадки, і як проходить робота над помилками?

– Якщо проєкт на власному утриманні й покриває свої витрати з квиткової каси, то, звісно, це фінансові ризики. А також ризики репутаційні, які з фінансовими дуже повʼязані. Навіть якщо проєкт, націлений на те, аби гастролювати фестивалями (тобто не ви орендуєте майданчик і збираєте залу, а фестиваль запрошує вас й оплачує ваші витрати на приїзд і виступ), хороша репутація серед професійної спільноти, позитивна критика – це те, що забезпечує вам запрошення виступати. Ще один наслідок умовного «провалу» – це демотивація команди. Якщо команда зневірилась і не горить працювати далі, то це дуже важко виправити.

Випадки бувають різні. Наприклад, з Every Minute Motherland ми перевищили бюджет продакшну, і хореограф вклав свої гроші, які ми потім «відбили» гастролями та примножили.

Питання стосунків у команді, звісно, теж регулярно має місце, особливо під час продакшну, коли всі як оголений нерв. Як продюсерка я маю великий обсяг емоційної роботи. Маю бути емпатичною, хотіти й вміти налаштовуватися на команду, на характери, стани людей, їхнє бачення, виявляти цінності. Інколи вдається влитися миттєво, інколи на побудову довіри та стосунків йде багато часу, але я працюю над тим, щоб бути безпечною людиною в команді, відкритою до розмови, пошуку рішень, аби митці відчувати «тил», реалізовуючи свій потенціал.

– З початком повномасштабного вторгнення ви виїхали за кордон, до Німеччини. Поділіться, у чому суттєві відмінності організації роботи в Європі та в Україні?

– Перші місяці я також встигла пожити в Польщі, але більша частина мого досвіду – це Німеччина. Перебування в ЄС взагалі дало мені розуміння, що сучасний танець – це справді індустрія, велика діюча інфраструктура, частина культурної політики.

Я досі вчуся і відчуваю, що знаю дуже мало, бо мої колеги, навіть молодші за віком, роками формувалися в цьому середовищі, і я маю екстерном їх наздогнати. То ж я безперервно у процесі здобуття нових знань, зокрема в тому, як працює сфера загалом, але щаслива мати поряд колег і менторів, які дають мені необхідну підтримку й розуміння правильності обраного шляху.

– Поділіться найцікавішими та найважчими моментами у процесі роботи над виставою «Косачка», яку ви нещодавно знов показали в Києві та Хмельницькому.

– Для мене найважче й найцікавіше – це те саме, але важко навіть розділити «Косачку» на низку подій. У виставі є момент, коли танцівниці стають на рушник, який символізує шлях. Тож ми навіть жартували, що «Косачка» – сама по собі рушник, шлях, який ми разом прийняли, взявшись за цей проєкт.

У цій виставі для багатьох із нас було багато «вперше»: перший режисерський досвід для Юлі Лопати, перша на 100% самостійно спродюсована вистава для мене, перше повернення на сцену колективу Галини Пехи Procontemporary з початку повномасштабного вторгнення, перша композиторська робота над виставою для Олени Шикіної, перша театральна робота художниці з костюмів Асі Сутягіної, яка працює з кіно. Ми мали всі принади та труднощі у процесі створення вистави і продовжуємо працювати над нею, але команда зібралася дуже талановита й цілеспрямована, і я вірю, що цей досвід і далі даватиме свої плоди.

– Ці покази підтримано фондом GVL. А прем'єру підтримано в рамках Projektfonds Ukraine від Goethe-Institut. Work in Prоgress вистави підтримано Платформою сучасного танцю (Україна) та The Place (Велика Британія) у рамках проєкту Let The Body Speak. Тож скільки часу йде на підготовку проєкту до подання на грант та як його краще «запакувати», щоб отримати фінансування? Поділіться власними лайфхаками, на що варто звертати найбільшу увагу.

– Я рекомендую вникати в Open Call і вступати в комунікацію з представниками грантових інституцій. Відвідувати інфосесії, ставити запитання, спілкуватися, аби краще розуміти профіль, потреби та інтереси, вимоги ваших потенційних партнерів, тобто грантових інституцій. Цікавитися проєктами, які були підтримані раніше. А також спілкуватися з колегами по цеху, обмінюватися думками й досвідом. Не ставтеся до заявки, як до бездушної онлайн-форми. За нею стоять цілком реальні люди. Кількість часу на подачу залежить від величини проєкту. Він індивідуальний чи для організацій? Локальний або вимагає міжнародних партнерств?  

– Чи плануєте гастролі з виставою «Косачка» за кордоном? Хто ваша цільова аудиторія там, чи бачите ви її?

– Ми продовжуємо розвивати проєкт і, звісно, хотіли б показати цю виставу за кордоном. Тут важливі також готовність і бажання команди, а також доступність учасниць для виступів. Скоординувати графіки – це ще один виклик будь-якої проєктної команди, коли кожен паралельно зайнятий у кількох командах чи ініціативах.

Стосовно аудиторії – це чудове й непросте питання. Я саме міркую над тим, як подавати цю виставу іноземним програмним менеджерам фестивалів і production houses, та яким саме. Буду тестувати гіпотези найближчим часом.

– Наскільки взагалі зараз важко чи легко домовитися про покази українських вистав у Європі? Яким є попит, якщо його можна виміряти?

– До українських проєктів точно є інтерес, але він став більш розважливим. Якщо на початку повномасштабного вторгнення західні колеги прагнули передусім підтримати, то зараз просто українського походження вже недостатньо. Ми маємо вивчати правила гри та бути конкурентоспроможними на рівні ідей і якості їхнього втілення.