Український скрипаль-віртуоз: «Схожості з Паганіні не бачу, хіба що в поганих звичках. У мене є трошки чогось власного, унікального»

Скрипаль-віртуоз Василь Попадюк народився у Львові, виріс у Києві, а згодом став всесвітньо відомою зіркою і громадянином світу, як він називає себе сам.

В Іспанії музиканта називають «живим нервом», «маестро-скрипкою», в Америці – «золотою скрипкою», а в Канаді – «сучасним Паганіні». Вокаліст Deep Purple Ієн Гіллан запросив українського скрипаля записати партію в ювілейному альбомі.

Від початку повномасштабного вторгнення Попадюк регулярно привертає увагу до України за кордоном, щоб підтримати земляків і зібрати кошти на допомогу.

4 квітня Василь Попадюк зі своєю командою PapaDuke Band зіграє благодійний концерт у Києві. Мета заходу – зібрати на FPV-дрони для тактичного підрозділу особливого призначення Г.Р.І.М. у складі 41-ї ОМБр ЗСУ.

Mind поспілкувався з Попадюком про те, як ставляться до війни в Україні за кордоном, як музикант сприймає російську класику та як встигає поєднувати творчу діяльність з особистим життям. 

---

– Вас називають «живим нервом», «маестро-скрипкою», «золотою скрипкою», «сучасним Паганіні». Як ви ставитеся до цих порівнянь і яке з них найулюбленіше чи найненависніше?

– Дуже не люблю, коли мене хтось так називає, тому що я себе таким не вважаю. Можливо, «живий нерв» – окей. Схожості з Паганіні теж не бачу, хіба що у поганих звичках. Я себе позиціюю як музикант Василь Попадюк. У мене є трошки чогось власного, унікального. Може, небагато, але все ж. Я не люблю забагато пафосу. 

– Ви даєте понад 200 концертів на рік та активно гастролюєте. Як вдається відновлюватися і не вигорати?

– Ну це колись було так – 200! Зараз концертів уже менше. Загалом приїжджаю додому й відновлююся потроху. Родина та друзі допомагають відновити сили. Чи відновлююся прямо в дорозі. Якщо є пару днів, то можна нормально відпочити й підготуватися до наступного виступу.

– Ви – багатодітний батько. Як вдається знаходити час на сім'ю з активним робочим графіком?

– З цим насправді є проблема, бо рідко буваю вдома, але останнім часом стараюся бути більше. Інколи навіть не погоджуюся їхати на концерти, щоб більше побути з дітьми. Але все одно замало я вдома, і це не дуже. У мене діти зараз у підлітковому віці, то їм треба більше моєї уваги, а мене немає. То є небезпечно.

– Що найбільше вплинуло на вас на шляху становлення як музиканта-віртуоза, відомого всьому світу?

– Я не зовсім розумію, що могло вплинути... Нічого особливого не робив, я плив за течією. Так воно все ставалося: різні пропозиції по роботі, різні думки зі зміною стилю... Усе, можна сказати, повсякденно.

– Ви популяризували українську культуру за кордоном ще до 2014 року. Як іноземна аудиторія реагувала до початку війни на Сході України й до повномасштабного вторгнення, а як після?

– Взагалі я із самого дитинства їздив за кордон. Коли мені було 10 років, відбулася моя перша закордонна поїздка до Братислави. А потім уже була і Німеччина, і у 1985 році навіть Туніс. Вперше я приїхав до Канади 1988 року.

Стосовно різниці у сприйнятті української культури за кордоном – вона разюча. Річ у тому, що до повномасштабного вторгнення у всіх за кордоном було таке відчуття, ніби нічого не відбувається... Там щось на Сході України діється, але ніхто на це майже не звертав уваги. А коли відбулося повномасштабне вторгнення, це привернуло увагу всього світу. І вже почали і допомагати, і переживати, і підтримувати.

– Скільки часу знадобилося, щоб адаптуватися до життя у Канаді – до мови, законів, менталітету тощо?

– По-перше, варто вивчити англійську мову й бути готовим до того, що на початку буде важко. Просто бути готовим до цього. Це може зайняти перші пару років, а от після двох років уже все стає на свої місця.

– Ваші доньки знають українську мову і спілкуються нею. Як вдається підтримувати цю ідентичність у покоління, яке майже все життя живе не в Україні?

Тож Канада – це як Україна. Ну майже.

– Ваш канадський гурт PapaDuke має доволі цікавий склад. Як взагалі він виник і чому вирішили його створити, адже ви успішно гастролюєте і з сольними концертами?

– Певне, що з бендом набагато цікавіше і яскравіше. Завжди, навіть коли я тільки починав, працював з іноземцями. Наприклад, з канадцем Джессі Куком (один із найвпливовіших музикантів у напрямку «нове фламенко», що містить елементи фламенко, румби, джазу й не тільки. – Mind), а далі знайомився з різними іншими музикантами. Ми грали разом.

Перший гурт, де я грав, був багатонаціональним – там був один італієць, два греки, один португалець і я. Пішло звідти, і потім я створив власний гурт, бо вже знав канадських музикантів і вибирав ліпших.

У Канаді є багато й наших класних українських музикантів, які там дуже давно живуть. На жаль, нещодавно помер Стен Фомін, який був нашим музичним керівником, аранжувальником. Він писав багато для Голлівуду, музику для фільмів і був геніальним музикантом та композитором.

– Як ви ставитеся до виконання музикантами творів російських класиків і чи виконуєте їх на своїх концертах?

– Якщо ви маєте на увазі, наприклад, Чайковського, то він теж з України, але я і не знаю, як до цього ставитися. Він був геній. Але насправді звідки пішла російська класика? Це Глінку трошки навчили в Італії, а до того росіяни всі грали на балалайках... Класика – це спірне питання. Як взагалі ставитися до російської класики? На мою думку, це все перебільшено, надумано й у голову вбито, що то геніально. Насправді – взагалі ніяк. Мені подобається Чайковський, я грав концерт для скрипки Чайковського, дуже класний концерт. Але він багато використовував – навіть і в «Лускунчику» – українські теми, пісні, дуже багато взяв з українських народних пісень.

– Як ви ставитеся до перейменування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського? Ви зазначаєте, що Чайковський – з України. Водночас експертна комісія Українського інституту національної пам'яті підтвердила належність назви до символіки російської імперської політики, Київрада зробила відповідне звернення до Мінкульту, викладачі та студенти також зверталися щодо зміни назви закладу. 

– Хай змінюють. Я не думаю, що воно має велике значення. На мою думку, не велике значення має, чиє ім’я воно носить, а головне, щоб там добре навчали й добре вчилися. Якщо воно буде Лисенка – то буде чудово.