Деніел Єргін: «Головна проблема путіна в тому, що тепер робити з дешевим російським газом»

Зараз це видається фантастикою, але понад десятиліття тому, 2012 року, провідна консалтингова компанія в галузі енергетики IHS CERA під керівництвом Деніела Єргіна, опублікувала унікальне (на той момент) дослідження «Природний газ та енергетичне майбутнє України». Його було виконано на замовлення Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (очолюване тоді Юрієм Бойком). А роботу американських спеціалістів, послугами яких користуються урядові структури США, профінансував консорціум провідних нафтогазових компаній – НАК «Нафтогаз України», «Укргазвидобування», «Укртрансгаз», «Чорноморнафтогаз», TNK-BP, «Лукойл», Shell, Chevron, ExxonMobil та Eni.

Висновки поважних західних експертів вражали: Україна має достатній потенціал, щоб повністю забезпечувати свою економіку газом власного видобутку. Йшлося про поклади традиційного природного газу, розробку офшорних родовищ на шельфі Чорного моря, а також видобуток нетрадиційних ресурсів газу: сланцевого, метану вугільних пластів і з піщаних газонасичених колекторів низької проникності.

Згідно з базовим сценарним прогнозом, за умови достатніх інвестицій (до $10 млрд на рік), до 2035 року Україна могла б наростити щорічний видобуток газу з тодішніх 18–20 млрд до 70 млрд куб. м. Щоб наблизити цю мету за допомогою американських партнерів, Україна та США підписали міжурядовий меморандум стосовно ресурсів газу з нетрадиційних джерел.

Проте цим планам не судилося дійти до практичного втілення та стати реальністю. Ба більше: росія вже третій рік веде повномасштабну війну проти України, знищуючи людей, міста й економіку країни. Однак нинішня політика управління газовою галуззю на державному рівні не тільки не поступається в амбіціях далеким попередникам, а й перевершує їх.

Спираючись на оновлені дослідження потенціалу українських газових родовищ, очільник «Нафтогазу» Олексій Чернишов вже заявляє навіть про можливості імпорту українського блакитного палива до ЄС у таких обсягах, які дозволять замістити російський ресурс. Звісно, це може статися лише після завершення війни перемогою України та стрімкому припливу західних інвестицій.

Водночас на порядку денному європейського та світового енергетичного дискурсу залишається питання про майбутнє газової індустрії, яка втрачає прихильників на тлі російської агресії й особливо – через загострення кліматичної кризи. Зокрема, генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш закликав повністю відмовитися від викопного палива, тому що це «єдиний спосіб врятувати планету, що палає». Для цього уряди мають впровадити відповідне регулювання, припинити субсидії на викопне паливо та змусити промисловість платити «справедливі ціни» на викиди вуглецю.

Скільки в таких гучних заявах раціональної доцільності, економічного розрахунку, а скільки – політики та емоцій? Якими є актуальні тренди сучасного енергетичного ландшафту й геополітики, що визначає його не в останню чергу?

Mind пропонує своїм читачам зрозуміти це за допомогою Деніела Єргіна, якого й досі вважають найвпливовішим енергетичним аналітиком у світі. Він довгі роки аналізує зв’язок між енергоресурсами та боротьбою великих держав, тож має чітку відповідь на питання про те, коли закінчиться епоха вуглеводнів. Зокрема, ці відповіді були озвучені в інтерв’ю для Neue Zürcher Zeitung, адаптований переклад якого – нижче.

– На кліматичному саміті COP28 у Дубаї країни вперше взяли на себе зобов'язання поступової відмови від споживання нафти, газу та вугілля. За даними Міжнародного енергетичного агентства, попит на викопне паливо має досягти піку до 2030 року. Тож варто очікувати на кінець нафтової доби?

– Ні. Передбачення, коли саме впаде попит на нафту, схожі на гру. Попит зараз зростає і в країнах з перехідною економікою, і в країнах, що розвиваються. Ми, ймовірно, продовжимо бачити зростання до початку 2030-х років, і навіть опісля попит не буде стрімко падати. Це буде повільне скорочення.

– Отже, насправді не станеться раптових масштабних змін?

– Гучного оголошення про новий етап в енергетиці не буде. Взагалі вся ця дискусія про енергетичний перехід іноді, здається, втрачає контакт з економічною історією та реальністю. Якщо ви подивитеся в ретроспективі на енергетичні переходи, то всі вони завжди тривали понад століття. Тож малоймовірно, що спроби досягти кардинальних змін за 25 чи навіть 50 років будуть успішними.

– У чому різниця між поточним енергетичним переходом і попередніми?

– Є одна фундаментальна різниця. Всі вони були енергетичними доповненнями. Нафта обігнала вугілля як провідне джерело енергії у світі в 1960-х роках. Але вугілля не зникло. А торік світ використовував більше вугілля, ніж будь-коли раніше, і навіть втричі більше, ніж у 1960-х роках. Зараз ми намагаємося перейти від однієї енергетичної системи до іншої за дуже короткий час, не приділяючи багато уваги кількості ресурсів і мінералів, які для цього потрібні.

– Що може прискорити енергетичний перехід? Відсутність попиту на викопне паливо або збільшення пропозиції безвуглецевих форм енергії?

– Відновлювані джерела енергії продовжуватимуть зростати. Торік ВДЕ зросли додатково на 6% у всьому світі. Але паралельно виникають також реальні проблеми: ускладнюються ланцюги постачання, збільшуються відсоткові ставки, інфляція. Два роки тому було доволі багато оптимізму щодо розвитку для офшорної вітрової генерації у Сполучених Штатах. Але останнім часом багато проєктів було скасовано або переглянуто в бік скорочення потужностей.

– Ще зовсім недавно ситуація мала більш оптимістичний вигляд.

– Багато уявлень про енергетичний перехід поширилося під час пандемії COVID-19, коли ціни й попит на енергію обвалилися. Нині ми в постковідному світі. Багато чого сталося. Наприклад, війна в Україні, потрясіння на енергетичних ринках, підвищена волатильність цін. Тому мислення про енергетичний перехід потрібно оновити.

– Як саме?

– Якщо озирнутися назад на пару років, у людських поглядах домінували лінійні поняття: експерти малювали графіки з чіткими лініями, і вони просто потрапляли туди, де хотіли б опинитися до 2050 року. Натомість мені подобається говорити про багатовимірний енергетичний перехід: процес, який відбуватиметься з різною швидкістю, залежно від регіонів, і триватиме різний час. Ця концепція також залишає місце для технологічних інновацій та проривів.

– Війна в Україні, зокрема, показала світу, що, крім декарбонізації, безпека постачань також важлива.

– Розуміння цього є головною різницею в поглядах на енергоперехід, якщо порівнювати з 2021 роком. Подивіться, наприклад, на Німеччину, яка щойно представила нову стратегію розбудови генерації. Вона оголосила про плани будівництва газових електростанцій, щоб не сталося дефіциту електроенергії. І в усьому світі визнано, що енергетична безпека також має братися до уваги разом з енергетичним переходом.

– Чи достатньо зараз інвестицій у нафтогазові проєкти, щоб гарантувати безпечний перехід?

– Люди часто забувають, що темпи зниження видобутку нафти й газу скоротилися приблизно на 5%. Наші розрахунки також свідчать про дефіцит 3 млн барелів нафти на добу до 2040 року. Тож світ вимагатиме постійних інвестицій як у відновлювані джерела енергії, так і в нафтогазову галузь. Інакше ми стикнемося з дефіцитом і ціновими шоками.

– Зниження споживання нафти буде контрольованим чи хаотичним? Наскільки важливою буде роль нафтового картелю ОПЕК?

– ОПЕК і країни, що приєдналися до розширеної угоди ОПЕК+ (зокрема, росія), дійсно схожі на торгову асоціацію виробників-експортерів. Є дуже цікава річ, яку ми спостерігали – попри потрясіння на Близькому Сході, не було зростання цін на нафту з геополітичних причин, принаймні до останнього. Що ж сталося?

Торік у Сполучених Штатах різко зросло виробництво нафти. Тепер ми маємо вплив цього нового фактору – перебалансування глобального постачання. Канада вже стала четвертим за розміром виробником нафти у світі. Також є додаткові постачання з Бразилії та Гаяни. За винятком Бразилії, це країни, що не входять до ОПЕК.

– Як ви оцінюєте нещодавнє рішення Саудівської Аравії обмежити потужності з видобутку нафти до 13 млн барелів на день?

– Думаю, що вони дивляться на загальну картину постачання і бачать значне зростання обсягів із Західної півкулі. За таких умов країні стає все дорожче підтримувати власні виробничі потужності. Замість цього гроші можуть бути використані для фінансування амбітної програми наслідного принца Vision 2030. Тож зараз немає нагальної потреби в розширенні потужностей.

Крім того, Саудівська Аравія також сподівається, що невидобута нафта, яка залишиться в землі, стане більш цінною через 10 або 15 років. Однак велике питання полягає в тому, як розвиватиметься попит.

Цей енергетичний перехід також відрізняється від інших тим, що він суттєво обумовлений державною політикою, а не економікою і технологіями. Ба більше, згідно з домовленостями, досягнутими на Конференціях ООН зі зміни клімату, він також має базуватися на певних критеріях. Просто енергопереходу [з викопного палива на ВДЕ] недостатньо, він також має бути справедливим і рівноправним. Але те, що працює для Нідерландів із населенням 17 млн, не обов'язково працюватиме для Індонезії, де проживає 280 млн.

– Це також змінює геополітичну динаміку. Ми зараз спостерігаємо останній подих петродержав? Чи є у них часові рамки, скажімо, 20 років, коли вони все ще відіграватимуть значну роль?

– Важливість петродержав завжди коливається. Я питав владіміра путіна на економічному форумі в Санкт-Петербурзі 2013 року про вплив розвитку індустрії сланцевої нафти і газу в США. Він буквально закричав на мене й сказав, що сланцевий газ – це варварство. Тому що знав, що сланцевий газ конкуруватиме з російським газом.

Але петродедржави також змушені реагувати на енергетичний перехід. Зокрема, країни Перської затоки використовують нафтові доходи для розбудови диверсифікованої економіки.

– США зараз є найбільшим експортером зрідженого природного газу та найбільшим виробником нафти у світі. Чи є Штати таємничою нафтовою наддержавою?

– З такими компаніями, як Microsoft, Amazon або інвестиційним банком JP Morgan, я б не назвав США нафтовою наддержавою. Але це те, що майже не визнається: Сполучені Штати на сьогодні є найбільшим у світі виробником нафти. Це розвиток подій, якого я не очікував 15 років тому… А потім одного разу Америка прокинулась і дізналася, що вона стала енергетично незалежною країною, а також джерелом енергетичної безпеки й стабільності у світі.

– Чи можуть петродержави стати більш агресивними, тому що вони наближаються до кінця свого впливу? Крім росії, Азербайджан також напав на свого сусіда, а  Венесуела погрожує війною Гаяні.

– Так, є занепокоєння щодо Венесуели. Але світовий попит на нафту й газ продовжуватиме зростати. Проте з електромобілями нафта тепер отримала конкурента, якого вона ніколи не мала раніше. Попит на природний газ продовжуватиме зростати до 2040-х років, частково через заміну вугілля у виробництві електроенергії.

Нафта й газ мають різні траєкторії подальшого розвитку. Але є ще одна річ, яку варто виокремити: лише нещодавно західні уряди почали звертати серйозну увагу на те, що існує проблема з ланцюгами постачання металів для зелених технологій. Тож тепер спрацював тривожний дзвінок.

– Чи змінить це геополітику?

– Боротьба за метали є частиною дедалі більшої конкуренції великих держав – між Сполученими Штатами та Китаєм. Мета полягає в тому, щоб перемістити ланцюги постачання з Китаю. Однак це буде важко, тому що йдеться не лише про видобуток корисних копалин, а й про домінування Китаю в переробці металів і мінералів. Ба більше, процес від відкриття до виробництва в гірничодобувній промисловості може тривати до 20 років.

– Виробництво деяких критичних металів [для ВДЕ] навіть більш концентроване, ніж у нафтовій промисловості.

– Три країни видобувають приблизно 40% всієї нафти у світі: росія, Саудівська Аравія та Сполучені Штати. Але лише дві країни забезпечують 40% постачань міді: Чилі та Перу. Це ускладнює певні речі.

– На додаток до петродержав також виникатимуть так звані електродержави, які покладаються на електроенергію. Світ стає все більш фрагментованим через енергетичний перехід?

– Я думаю, що світ стає все більш крихким через крах глобалізації. Настав час ностальгії, тому що епоха глобалізації добігла кінця. Всі наявні тенденції вказують на те, що енергетичний перехід стає складнішим завданням. Ви можете побачити це з погляду постачання і комп'ютерних чипів, і нафти. Глобальне середовище стає все більш складним для бізнесу, і це відбувається після того, як світ відчув переваги глобалізації. Зараз побудова ланцюгів постачання набула стратегічного значення.

– Що саме це означає?

– Всього кілька років тому Китай був найкращим місцем для інвестування. Зараз компанії перебувають під тиском, щоб не розвивати бізнес у КНР. І вони цього дотримуються. Питання в тому, яким буде наступне політичне втручання китайського уряду. Це зовсім інший вимір для компаній, які звикли працювати у всьому світі: ви повинні турбуватися про правила в одному місці, які викликають у вас проблеми в інших місцях.

– Напруженість між США та ЄС також зростає через різні підходи в кліматичній політиці.

– Я часто чую від європейських бізнес-лідерів: регулювання, якщо не мікрорегулювання, зростає у Європі. Американська інвестиційна програма, «Закон про зниження інфляції», з іншого боку, набагато більше стосується стимулів. Урядовці описали це як велику моркву.

У Європі урядовці кажуть, що американське регулювання впливає на інвестиції наче магнітна сила. Але виявляється, що США не можуть їсти моркву так швидко, як розраховували. І також існує невизначеність щодо результатів президентських  виборів у листопаді.

– Це питання на мільйон доларів: що станеться з кліматичною політикою США, якщо переоберуть Дональда Трампа?

– Існують різні теорії про майбутнє інвестиційної програми. Зараз США впроваджують масштабну промислову політику. Багато грошей спрямовується до «республіканських» штатів. Також існує багато способів, якими закон може бути реалізований. Трамп може внести зміни щодо того, як витрачаються гроші, на які програми і як довго. Але зазвичай важко забрати субсидії після того, як вони надані.

– Але стара геополітика все ще в грі. Чи дійсно Європа може дозволити собі обійтися без російських товарів?

– Думаю, відповідь полягає в тому, що владімір путін вважав, що Європа не зможе. Це був дуже раціональний розрахунок із його боку, який дозволяв говорити про використання нафтогазової зброї – за винятком того, що він зазнав невдачі. І він зазнав невдачі через сланцеву революцію у Сполучених Штатах. Якби не сланцеві вуглеводні, путін би переміг. Та в такій перемозі є своя ціна: європейська промисловість більше не має доступу до дешевого російського газу.

– Ми багато говоримо про енергетичну безпеку. Чи є енергетична безпека та декарбонізація взаємовиключними?

– Це не протиріччя, але визнання того, що, якщо ігнорувати енергетичну безпеку, то відразу прямуємо до катастрофи. Енергетичний перехід, щоб дійсно працювати, залежить від енергетичної безпеки. Інакше відбувається політична реакція, яка кидає виклик декарбонізації та енергетичному переходу. Ми вже спостерігаємо це в деяких частинах Європи.

– Ваша найвідоміша книжка називається «Великий куш», натякаючи на роль нафти у світовій економіці. Що буде найбільшим кушем у світі за п'ять-десять років? Мідь, можливо?

– Нафтова галузь є набагато більшим глобальним бізнесом, ніж гірничодобувна (mining industry). Варто пам'ятати про це. Але картина дедалі ускладнюється. Нафта й природний газ збережуть свою цінність, проте важливість металів зростатиме також. Треба вже говорити не про «Велику нафту», а про «Велику лопату». Енергетика та геополітика постійно змінюються. Поки я писав свою останню книжку «Нова карта світу», відчував, що пишу про початок нової холодної війни.

– Що це означає?

– Порівняно зі старою холодною війною, зараз все складніше, тому що Китай, Європа та Сполучені Штати доволі глибоко інтегровані. Водночас зростає конкуренція, у тому числі у військовому плані. Ці економіки настільки пов'язані між собою, що взаємні інтереси та взаємозалежність повинні діяти як стримуючий фактор. Але перебіг подій неможливо передбачити... І напередодні Першої світової війни її можливе розгортання виглядало абсолютно ірраціональним припущенням…

– Звучить похмуро.

– Я просто дивлюся на реальність. Коли я свого часу писав докторську дисертацію, один із професорів сказав мені: «Просто звертай увагу на те, що говорять люди».

---