Карти на стіл: що спільного між біржовою торгівлею та грою в покер
Як гра може підказати, коли продавати акції
Якщо уважно придивитися до перебігу гри в покер професіоналів, можна побачити, що вони дуже часто міняють всі карти на самому початку гри… «Ну то й що?» – спитаєте ви. Але в цьому незначному, здавалося б, крокові приховано секрет, який може багато чому навчити тих, хто бажає заробляти на біржових гойдалках. Такі висновки містяться у матеріалі The Economist, адаптований переклад якого пропонує Mind.
Коло техаського холдему, найпопулярнішої версії покеру, починається зі здачі по дві карти, і гравці мають вирішити, чи ставити на них. Аматори зазвичай продовжують гру з тими, що отримали, а професіонали у 85 випадках зі 100 скинуть карти. І це аж ніяк не означає, що в іграх з високими ставками беруть участь боязкі гравці. Це лише означає, що перша здача з високою імовірністю буде невдалою, щоб будувати на ній свою гру, і професіонали про це дуже добре знають.
Зазвичай інвестори не полюбляють порівнянь із гемблінгом. Проте на нещодавній конференції, яку організував Norges Bank Investment Management – банк-розпорядник коштів норвезького Нафтового фонду ($1,6 трлн в управлінні) – повна зала зачаровано слухала стратегії покеру від колишньої професіоналки. Енні Дюк виступала перед менеджерами й акціонерами, розповідаючи про «рішення відмовитись» – тему, якій вона присвятила цілу книжку «Вихід: Сила розуміння, коли треба зупинитись».
Міс Дюк пояснює, що проти гравців, які хочуть зупинитись, діє велика кількість чинників, що змушують їх вчиняти нераціонально. Це можна застосувати до гравців у покер, які думають, чи перездати карти, а також до інвесторів, які розмірковують, вийти з активу чи ні.
Чому так важко «вчасно піти»? Вихід з активу здійснити набагато важче, аніж придбати його. Щоб зрозуміти причини, доведеться звернутися до висновків, поширенням яких займалися Деніель Канеман та Амос Тверські – два гіганти поведінкової економіки, на базі робот яких міс Дюк побудувала свої гіпотези.
Люди ненавидять втрачати набагато більше, ніж отримувати аналогічний зиск («неприйняття втрати»), і набагато довше пам’ятають про втрату, навіть якщо наступна за нею вигода була значно більшою.
Крім того, люди більше цінують те, що мають, аніж те, що їм не належить («ефект надбання»). Ці фактори роблять продаж навіть збиткового активу надзвичайно болісним. Інвестор і без того страждає від втрати, а йому ще й доводиться змиритися з потребою купувати нові активи замість тих, які він так сильно цінував.
Як зрозуміти, де втрата, а де набуток? Не дивно, що торгівці-новачки погано з цим управляються. Алекс Імас з Університету Чикаго досліджував поведінку трейдерів, які виставляють ордери стоп-лосс і тейк-профіт.
Stop-Loss – ордер, який виставляється на торгах як доповнення до вже відкритої позиції та використовується для мінімізації втрат. Take-Profit – ордер, який виставляється на торгах доповнення до вже відкритої позиції та встановлює цільовий рівень прибутку.
Обидва типи ордерів мають нейтралізувати ризики шляхом виходу з позиції, коли досягнуто визначеного рівня прибутку чи втрат. Проте, як визначив дослідник, трейдери не досягають рівня тейк-профіт ордера, виводячи прибуток, аби не ризикувати ним. При цьому вони ігнорують власні ордери стоп-лосс, віддаючи перевагу ризиковій поведінці.
Чи кращі в цьому професіонали? Лише до певного моменту. Торік Імас із колегами оприлюднили дослідження рішень із продажу чи придбання 783 інституціональних інвестиційних компаній на загальну суму в $573 млн. Їхні менеджери виявилися гарними покупцями: у середньому, вартість їхніх придбань роком пізніше на 1,2 відсоткового пункту перевищували зростання ринку.
Однак із погляду продажів вони б краще кидали монетку, вирішуючи, що саме продати. Обдумано та стратегічно визначений на продаж актив через рік приносив 0,8 відсоткового пункту недоотриманого прибутку в порівнянні з випадково обраним об’єктом продажу.
На відміну від роздрібних торгівців, цих професіоналів важко назвати невдахами. Проте вони не ухвалювали рішення про продаж аналогічно рішенню про придбання: вони обирали актив, який приносить найменше прибутку, та продавали його. Натомість вони використовували спрощений евристичний, непропорційний підхід, визначаючи позиції, які виділялися з медіуму, показуючи кращі чи гірші показники та продаючи їх. У підсумку вони своїми діями втрачали дві третини прибутків, які мали завдяки умілим придбанням.
Що з цим усім робити? Порада Енні Дюк у цьому разі очевидна й недостатньо використана водночас. Найважливіше – визнати, що купівля та продаж є двома сторонами однієї монети й ставитися до них так само.
Багато інвесторів мають список активів, які вони планують купити; варто мати також список проданих активів, щоб за ними оцінювати вміння ухвалювати рішення. Менеджери фондів зазвичай обґрунтовують заздалегідь свої придбання перед членами інвестиційного комітету; така сама процедура має розповсюджуватись і на продаж.
Трейдери всіх рівнів професіоналізму мають встановити для себе «критерії загибелі», на кшталт ордерів для мінімізації втрат, і неухильно їх дотримуватись (хоча навіть міс Дюк визнає, що за покерним столом нерідко цього не робила).
Професіонали стикаються з обмеженнями, які заважають їм гарно продавати. Час здатен зіграти з ними злий жарт: кошти можуть знадобитися для іншого придбання або для повернення інвесторам. Проте розуміння, що його отримали відвідувачі конференції в Осло, дозволить багатьом поліпшити свої стратегії виходу.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
