Аргентинське фіаско, або Повчальна історія про тарифи

3 квітня президент США Дональд Трамп анонсував запровадження «взаємних тарифів» на всю продукцію, що імпортується до Сполучених Штатів, у розмірі від 10%. Ще більшими митами обкладатиметься продукція десятків партнерів, що мають великий торговельний дисбаланс із США. Так, збори з Європейського Союзу сягнуть 20%, з Китаю – 34% (сумарно 54%), В’єтнаму – 46%.

Думку про те, що тарифи є частиною переговорної ставки США, частково підтвердила заява Трампа про те, що тарифи можуть стати значно нижчими у процесі торговельних перемовин. Волл-стріт не дослухався до заспокійливих заяв та обвалив ринок ввечері 3 квітня.

Що чекає на США?

Збільшення тарифів збільшать вартість імпортних товарів на трильйони доларів. Штати імпортують продукцію з усього світу, тож найбільш постраждають від нових тарифів саме американські споживачі, прогнозують економісти. Також поведінка 78-річного республіканця, вважають оглядачі, погіршить перебіг розв’язаної ним торговельної війни: багато урядів можуть обрати шлях зустрічного збільшення мит на американську продукцію, не піддаючись на митний шантаж і руйнуючи ланцюги постачання, а також ініціювати утворення союзів й об’єднань (як економічних, так і військових і політичних), у яких не знайдеться місця Америці.

Якщо події розгортатимуться саме так, у Трампа можуть виникнути значно більші проблеми, аніж ті, які він намагався розв'язати тарифними нововведеннями. Його стратегія здатна зупинити економічний розвиток Штатів. Навіть якщо він виявиться правим і тарифні обмеження проти всього світу допоможуть «перезапустити» індустріалізацію економіки, це забере якийсь час. Найімовірніше, тривалий, адже фабрики, які мають створити нові робочі місця, треба побудувати. Крім того, якщо всі компанії будуватимуть фабрики, зросте вартість будматеріалів (які теж, до речі, імпортуються), і немає жодної впевненості, що в США, у яких обмежена еміграція та депортовані тисячі працівників, достатньо робочих рук, що б працювали на цих заводах.

Сумний досвід Аргентини

Дональд Трамп – далеко не перший політик, який очолив країну, обіцяючи економічний розквіт через нову індустріалізацію, тарифи на імпорт і підтримку внутрішнього ринку. Більшість із них, відверто кажучи, не впоралися з обіцянками, хоча були й винятки. Але один з останніх прикладів активного розгортання протекціоністської політики вартий уваги – хоча б через схожість подій.

Повернімось у 2011 рік. Президенткою Аргентини є жінка, Крістіна Фернандес де Кіршнер, яка саме переобирається на другий термін. Одне з ї політичних прагнень – зробити Аргентину знов великою. Ключовою умовою реалізації цього плану є повернення до країни виробничих потужностей.

Для деяких галузей це означало тарифи на рівні 30% і вище на імпортовані товари. Для інших, наприклад смартфонів, це передбачало заборону продажів, допоки товари не виробляються на місцевих заводах. Звичайно, жертвами цього рішення стали магазини Apple – вони були змушені припинити роботу, а нові iPhone аргентинці контрабандою провозили, повертаючись із-за кордону (до речі, тариф на закордонні смартфони досі діє в Аргентині).

Автобудівна компанія Porsche не збиралася виготовляти автівки в Аргентині. Тож компанія-дистриб’ютор почала купувати та імпортувати аргентинські оливки й вино з винограду мальбек, щоб не порушувати торговельний баланс продажами своїх елітних автомобілів. BMW зосередилася на вивозі неймовірних об’ємів рису. Subaru стала спеціалізуватися на курячому кормі. А от Hyundai та Mitsubishi обрали для себе бізнес на арахісі. Вони домовилися з фермерами центральної Аргентини та почали вивозити до Азії та Європи аргентинський арахіс на десятки мільйонів доларів. Світові ціни на арахіс злетіли.

Це було безумством, але якийсь час працювало. Іноземні автомобільні компанії вкладали мільйони доларів в Аргентину. Дехто, на кшталт Fiat і Renault, все ж відкрили у країні заводи, забезпечивши робочими місцями якусь кількість місцевих. Проте більшість продовжували фінансувати аргентинських виноробів, виробників сої, постачальників кормів для курчат і фермерів з арахісовими плантаціями.

Аргентинська економіка зацвіла, як і споживання, – у 2010–2011 роках продажі автомобілів встановлювали рекорди, зростаючи майже на 30% на рік. Торговельний дефіцит скоротився, зайнятість зросла, і вже незабаром видання на кшталт New York Times і Guardian виславляли економічний план Кіршнер.

Протверезіння прийшло швидко. Будівництво нових заводів та арахісове фермерство стали дорожчати – й автовиробники почали перекладати ці витрати на споживачів. Почала зростати інфляція. У 2011 році звичайна автівка в Аргентині коштувала $60 000, роком пізніше ціна зросла до $100 000. Продажі рухнули. Водночас внутрішні автовиробники зіткнулися з неспроможністю імпорту потрібних запчастин і матеріалів, що призвело до проблем з якістю, застарілістю моделей, зупиненням на виробництві й відповідно до звільнень.

Тож можна зрозуміти, чому історики економіки із цікавістю сприйняли звістку про готовність Hyundai інвестувати $6 млрд у новий завод у Луїзіані. Зі свого боку, Дональд Трамп із захватом прокоментував подію, як «чітку демонстрацію того, що тарифи чудово діють».

Насправді досі невідомо, що саме підпадатиме під тарифи і як саме вплине на ситуацію 25%-ве мито на імпортовані до США автомобілі. Проте всі передумови для нервування в американців уже є.

Звичайно, кожен лідер кожної країни воліє впливати на економіку. Ну хто відмовиться від влади та впливу на фондовий ринок, ціни на харчові продукти, рівень зайнятості чи швидкість економічного зростання? Проте історія свідчить, що намагання лідерів приструнити ринкові сили нерідко дуже дорого обходиться країнам. Повномасштабний економічний контроль часто закінчується катастрофою. Починається все з яскравих нових заводів і юрб народу, що тріумфує, проте дуже швидко може скінчитися тим, що південнокорейська компанія намагатиметься продати по завищених цінах арахіс до Франції, тоді як місцева економіка занурена у глибоку кризу.