120 бригада ТрО: Репортаж з Лиманського напрямку

Донецька область. Один із найнебезпечніших напрямків. Дорога, що веде до Лиману, давно стала не просто маршрутом постачання це лінія життя, якою рухаються бійці 120-ї окремої бригади територіальної оборони.

Тут, на передовій, кожен день починається однаково: коротке «Слава Україні!» – і втомлене, але впевнене «Героям слава!». Частина військових щойно повернулася з позицій, інші готуються вирушати туди знову.

Ситуація на цьому напрямку змінюється щогодини.

Один із бійців розповідає про групи місцевих, які відкрито підтримують Росію: «Доповідає один із офіцерів про групу 18–20 чоловік. Половина з них перевдяглась в цивільну форму. Усі вони – проросійські. Учора вони здали всі позиції наших СП і те, де наші хлопці знаходяться».

За словами військових 120-ї бригади, проросійські настрої серед частини місцевих тут – не рідкість. «Це перші, хто приютить незваних гостей»,  каже боєць.

Попри небезпеку, у прифронтових селах досі живуть сім’ї, діти, люди з інвалідністю. «Попривикали», кажуть військові, пояснюючи, що тутешні давно навчилися розрізняти обстріли «на слух».

Командування регулярно обходить позиції. Серед зруйнованих вулиць і тісних бліндажів  звичні для тилу побутові питання: медицина, транспорт, забезпечення.

«Я приїхав не сварити вас, а допомогти. Що по медичній машині? Що по забезпеченню?», - запитує полковник Дмитро Бізонич.

Водночас тут знаходять місце і для важливого  вручення державних відзнак.

Олексія, бійця підрозділу нагороджують відзнакою Президента України «За оборону України».

Солдати готують їжу перед черговим виходом на позиції. На польовій плитці шкварчить м’ясо, пельмені та вареники  «для двох, але буде й на всіх».

«У мене жінка так не годує, як ми з командиром роти», жартує боєць 120-ї бригади.

На столі з’являється волонтерський суп і, звісно, сало «найважливіше, бо як це українці без сала?».

Підрозділи звітують про роботу та втрати ворога. Полковник Дмитро Бізонич отримує дані по напрямку: «На даний час 10 осіб противника знищено».

У бліндажах говорять про обстріли, які не припиняються – інколи десятки за добу.

«Вогонь такий, що тут люди голови не піднімуть», – кажуть бійці.

Після наради офіцери разом із командиром вирушають перевіряти інші укріплення пішки, бо дорогами їхати небезпечно.

Наприкінці полковник Дмитро Бізонич підсумовує побачене: «Я залишився дуже задоволений. Побачив роботу двох батальйонів. Дякую за потужну роботу».

Попереду новий вихід на позиції. Новий день війни, яку ці люди тримають уже майже два роки поспіль, часто  на відстані кількох сотень метрів від ворога.

На цій дорозі до Лиману життя йде в ногу з небезпекою. Але там, у вузьких темних укріпленнях, де чути хрускіт гарячих коржів і короткі жарти між побратимами, народжується сила, яка тримає цю лінію.