«Мій бізнес – це спроба змусити себе жити»

Весну 2022 року Тетяна Федорова майже не пам’ятає. Пам’ятає лише слова свого сина-добровольця: «Мамо, було дуже холодно». Після окупації Енергодара, російського полону та вимушеного переїзду вона виміняла стару ручну швейну машинку й почала шити взуття для своєї маленької собаки Луни. Сьогодні це перетворилося на Luna.Animalshop – інтернет-магазин адаптивного одягу для тварин з інвалідністю та унікальних вишиванок для улюбленців.

Тетяна – фіналістка освітньої програми «Мрій та Досягай», яку реалізує Impact Force у партнерстві з ООН Жінки в межах Стратегічної ноти ООН Жінки в Україні (2025–2029 рр.). В інтерв'ю вона відверто розповідає про переосмислення себе, силу родинної підтримки та те, чому її підприємство – це не просто про прибуток. Це історія жінки, яка після втрати звичного життя буквально вчила себе жити заново.

– Тетяно, яким було ваше життя до 24 лютого 2022 року?

– Абсолютно звичайним. Я була інженером на Запорізькій АЕС. І, чесно, ніколи не думала про бізнес. Мені здавалося, що бізнесмени – це якісь особливі люди. Дуже розумні, дуже впевнені. А я просто людина, яка ходить на роботу.

У мене було спокійне життя: дім, родина, дача, де ми відпочивали влітку, якісь поїздки. І знаєте, я не з тих людей, які кажуть: «От раніше не цінували». Ні. Я дуже цінувала своє життя. Мене все влаштовувало на 200%.

Син закінчив навчання, теж влаштувався на атомну станцію. Усе було стабільно. Майже ідеально. І, мабуть, саме тому я дуже боялася це втратити.

– Що змінилося після початку повномасштабного вторгнення?

– Усе. 24 лютого мій єдиний син, йому тоді було 22 роки, пішов добровольцем на війну. В той день моє життя просто зупинилося. Потім була окупація Енергодара. Потім полон. Потім евакуація.

Весну 2022 року я взагалі не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що було дуже холодно. Син дзвонив і казав: «Мам, я сьогодні міг замерзнути». Не через обстріли. Просто через холод. І після цього ти вже не можеш радіти дощу, бо думаєш про окопи, повні води. Не можеш нормально радіти літу, бо думаєш, що це спека, а в них на позиціях немає води. Моє життя розділилося на до і після. З раю я опинилася в пеклі.

– Як у цьому всьому з’явилося шиття?

– Після полону в мене був дуже важкий психологічний стан. Треба було чимось зайняти руки й голову, інакше можна було просто збожеволіти від думок. Я виміняла в місцевої жительки ручну швейну машинку – таку, знаєте, просту-просту, ще радянську, відремонтувала її та почала щось пробувати.

У мене є маленька собачка Луна. І перше, що я пошила, – це взуття для неї. Воно було смішне, кривеньке, бо машинка майже нічого не могла нормально робити. Але мене це так захопило, що я буквально переключила мозок.

– Родина підтримала вас одразу?

– Повністю. Коли стало зрозуміло, що мені потрібна вже нормальна машинка й оверлок, чоловік сказав: «Є трохи грошей, купимо». І досі він мене дуже підтримує. Якщо в мене завал по замовленнях, він біжить на пошту, відправляє посилки, забирає рулони тканини, допомагає з усім.

У березні цього року я ще й бабусею стала. Тож тепер у мене паралельно – швейна машинка, уроки з менторами, онука й постійна тривога за сина.

– Коли ви зрозуміли, що це вже не просто хобі?

– Коли з’явилися постійні клієнти. Спочатку люди щось замовляли один раз – і все. А потім я побачила, що вони повертаються. Пишуть знову. Радять мене іншим. І тоді я така думаю: «Блін, наче виходить».

Пам’ятаю момент, коли зареєструвала ФОП. Для мене це було дуже страшно. Але водночас це був момент, коли я ніби сказала собі: «Усе. Назад дороги вже немає».

– Ви шиєте не просто одяг для тварин, а адаптивний одяг для тварин з інвалідністю. Як ви до цього прийшли?

– Спочатку це були просто комбінезони, светрики, вишиванки для песиків. А потім мені почали писати люди, у яких тварини після травм, операцій, без лапок, на візочках. І я зрозуміла, що звичайний одяг їм не підходить.

Я почала розробляти спеціальні лекала. Щоб нічого не тиснуло. Щоб можна було легко одягнути. Щоб не травмувало пошкоджені місця. Мабуть, тут мені навіть допомогло моє інженерне мислення. Бо це вже не просто «гарно пошити». Це прорахувати все до міліметра.

І коли люди надсилають фото своїх песиків у цьому одязі, я розумію, що це вже не просто бізнес. Це щось значно більше.

– Ви часто говорите про невпевненість у собі. Навіть зараз.

– Так. У мене досі є це відчуття: «Ну куди я?». Коли подавалася на програму «Мрій та Досягай», теж думала: «Там стільки серйозних бізнесів, а я тут зі своїми собаками». Але мене дуже зачепило, що там буде навчання. Бо мені страшенно не вистачало знань.

– У який момент на програмі ви вперше відчули: «Я справді можу називати себе підприємицею»?

– Напевно, коли ми почали працювати з менторами й розбирати бізнес уже серйозно з цифрами, цінами, розвитком. І коли я потрапила спочатку в сотню, а потім у фінал, у мене вперше з’явилося відчуття: «Мабуть, те, що я роблю, дійсно має цінність». До цього мені весь час здавалося, що я недостатньо професійна. Що є «справжні» бізнеси, а є я зі своїм маленьким швейним куточком і собачими комбінезонами. А потім я побачила реакцію експертів, інших учасниць, менторів і почала потроху вірити в себе. Для мене це було дуже важливо психологічно.

– Що стало для вас найбільшим відкриттям під час програми?

– Те, що я зовсім не цінувала свою працю. Наша менторка Тетяна Бондар буквально змушувала мене переглянути ціни. Казала: «У вас дуже низькі ціни». А я дивилася на свої вироби й думала: «Ну хто за це стільки заплатить?».

І вона мені сказала дуже важливу річ: «Ви самі не цінуєте свою роботу. То чому її мають цінувати інші?». Для мене це був величезний внутрішній злам.

– На що ви витратите грант?

– Я завершую ремонт свого першого маленького ательє. Це колишня літня кухня біля дому, яку ми зараз перероблюємо під майстерню. Уже є стіни, фарба, скоро буде вода, столи, шафи. Я хочу, щоб це був простір, куди можна привести навіть песика після операції, помити лапки, спокійно приміряти одяг. І найголовніше – я хочу створити ще одне робоче місце.

– Ви вже знаєте, кого шукаєте?

– Так. Для мене принципово, щоб це була жінка зі схожим досвідом: ВПО, колишня полонена, дружина або мама військового. Я дуже добре знаю як це – коли тобі потрібна не просто робота, а місце, де тебе зрозуміють без зайвих пояснень.

– Що для вас означає бути фіналісткою програми «Мрій та Досягай»?

– Для мене це не тільки про грант чи навчання. Це, мабуть, вперше за довгий час про відчуття опори. Коли ти проходиш через війну, втрату дому, полон, постійну тривогу за дитину, дуже легко закритися в собі й перестати вірити в людей. А тут я побачила величезну кількість жінок, які теж починали майже з нуля, але не здалися. І це дуже підтримує та надихає. Бо ти розумієш: ти не одна така.

– Звідки ви берете сили працювати далі?

– Чесно? Не знаю. Мабуть, з відповідальності. Бо є люди, які чекають свої замовлення. Є песик, якому терміново потрібен спеціальний одяг після операції. Є клієнти, які мені довіряють. І тоді ти просто сідаєш і працюєш. Навіть коли страшно. Навіть коли морально дуже важко.

– Що б ви сказали жінці, яка зараз боїться почати щось своє?

– Не відкладайте життя на потім. Війна дуже чітко показала, що «потім» може не настати. Навіть якщо у вас зараз є тільки стара ручна машинка, починайте. Бо інколи саме ця маленька дія і повертає людину до життя.