Що варто встигнути до 30, щоб не надолужувати потім

Що у 20 здається не таким уже й важливим, а через два десятиліття може виявитися капіталом? Звичка рухатися, люди, на яких ти рівняєшся, вміння спробувати ще раз після невдачі. Або, навпаки, те, що роками відкладав на потім.

Юність дає відчуття, що часу ще дуже багато. І це частково правда: ні професія, ні погляди, ні спосіб життя не обираються раз і назавжди. Але є речі, для яких цей період справді має особливе значення.

Наприклад, фізична активність. За даними ВООЗ, 81% підлітків віком 11–17 років у світі не досягають рекомендованого рівня рухової активності. Водночас у дитинстві та підлітковому віці вона підтримує розвиток м’язів і кісткової тканини, фізичну форму, моторику, когнітивне та психічне здоров’я.

Але що, крім здоров’я, ми справді забираємо із собою з юності?

Ми поговорили про це з людьми, які дивляться на тему з різних боків: музикантом, військовослужбовцем Олександром Ярмаком; директором Всеукраїнського молодіжного центру Денисом Мініним, який безпосередньо працює з молоддю; та Вадимом Данильченком, співавтором і головним методистом програми «Активні парки», яка працює над розвитком масового спорту в Україні.

Не все з юності залишається з нами. Але дещо – так

На становлення Дениса Мініна найбільше вплинули навіть не конкретні люди, а середовище, у якому він зростав.

«Моє становлення припало на часи розрухи, безробіття та невизначеності. Не було грошей, нормального одягу, нормального харчування. Але це все спонукало мене вчитися, заробляти, виживати і, найголовніше, – не бути як усі. Робити так, щоб не залежати від обставин».

Приклади він знаходив у спорті: у дитинстві це був Арнольд Шварценеггер, у підлітковому віці – брати Клички. Із того періоду, каже Денис, із ним залишилися принципи й спорт.

«Поняття та принципи. Ну і, звісно, спорт. Це те, що зі мною з дитинства і на все життя. Тренування продовжують гартувати в мені не тільки тіло, а й мислення».

В Олександра Ярмака інша історія. Однією з речей, які почалися в юності й залишилися з ним досі, стала музика – «як Божа магія й інструмент робити цей світ кращим». Але собі молодшому сьогодні він найбільше вдячний не за конкретне досягнення.

«За те, що, коли боявся, усе одно пробував. Помилявся, робив висновки, вчився і знову пробував».

Цікаво, що звички юності справді можуть переходити з нами в доросле життя, хоча це не автоматичний процес. У 21-річному дослідженні, учасників якого спостерігали від дитинства й підліткового віку до дорослості, стійка фізична активність у молодому віці була пов’язана з вищою ймовірністю залишатися активними згодом. Тобто ранній старт не визначає все наперед, але може дати фору.

Є речі, для яких ранній старт справді має значення

У підлітковому віці Вадим Данильченко, як і більшість з нас, надав важливість матеріальним речам. Сьогодні його пріоритети інші.

«Ще вступаючи до вишу, я розумів, що найважливіше – здоров’я. Якщо його немає, все матеріальне втрачає цінність».

І тут є фізіологія, з якою складно сперечатися. Організм розвивається нерівномірно протягом життя, а дитинство, підлітковий вік і рання молодість особливо важливі, зокрема, для формування кісткової маси. Дослідження показують, що її накопичення відбувається інтенсивніше в підлітковому віці, ніж у ранній дорослості, а вища фізична активність пов’язана з кращими показниками її формування.

Саме про цінність цього періоду говорить і Данильченко: коли системи організму активно розвиваються, правильно підібрані навантаження допомагають збільшувати їхні резерви та можливості.

Водночас це не означає, що після 30 чи 40 починати пізно: будь-яка кількість фізичної активності краща за її відсутність, а користь від регулярного руху отримують люди в будь-якому віці.

А якщо спорт у дитинстві зненавиділи?

Можна знайти для дитини секцію, тренера і скласти розклад із трьох тренувань на тиждень. Але чи означає це, що у 30 вона все ще захоче рухатися?

За словами Вадима, одна з речей, яка найчастіше цьому заважає, – примус.

«Дитині має бути цікаво. Для неї основним елементом є гра. Не результат, а сам процес. Тому ми повинні створювати як батьки або як люди, які працюють у сфері фізичного виховання та спорту, саме можливості для гри».

І ця думка має наукове підґрунтя. Дослідження за участю юних спортсменів показують зв’язок між підтримкою автономії з боку тренера, більш самостійною мотивацією дітей і більшим задоволенням від занять. Іншими словами, середовище, у якому дитина відчуває вибір і власну спроможність, впливає на її ставлення до спорту.

Фізично активне покоління зовсім не означає покоління професійних спортсменів.

«Не кожна дитина може стати майбутнім олімпійським чемпіоном, хоча це дуже престижно і це мрія мільйонів людей. Але кожна дитина точно хоче і повинна отримувати задоволення та бути причетною до певної групи людей зі свого соціуму, яка займається тим чи іншим видом фізичної активності», – говорить Данильченко.

Тобто завдання дорослих не обов’язково в тому, щоб якомога раніше визначити для дитини «правильний» вид спорту. Значно важливіше дати їй можливість знайти активність, до якої захочеться повертатися.

Задоволення не суперечить дисципліні

На перший погляд, тут виникає суперечність. З одного боку – гра, вибір і відсутність примусу. З іншого – системність, без якої жодна звичка не тримається довго.

Денис Мінін бачить дисципліну не як протилежність свободі, а як шлях до неї:

«Коли ти починаєш отримувати дивіденди від власної дисципліни. Коли бачиш результат від неї та від певного набору системних дій. Тоді розумієш, що дисципліна – це не обмеження, а інструмент, який дає тобі більше свободи».

А для Олександра Ярмака спорт давно став частиною самого ритму життя:

«Мій темп життя дуже пов’язаний зі спортом. Якщо я біжу – так і рухаються мої справи, хоч за часів повномасштабної війни і важче знаходити сили та час на спорт».

Можливо, саме тут і проходить різниця між звичкою, яку нам нав’язали, і тією, яку ми забираємо із собою в доросле життя. Перша тримається, доки хтось контролює. Друга поступово стає частиною способу життя.

Олександр Ярмак на запитання, які звички хотів би передати власній дитині, відповідає коротко:

«Бігати, постійно вчитися, мріяти і діяти!»

Юність не визначає наперед усе наше життя. У 40 можна вперше вийти на пробіжку, змінити професію, вивчити мову або знайти спорт, який нарешті подобається. Але деякі речі справді простіше отримати, коли вони з’являються раніше: фізичний фундамент, досвід регулярного руху, звичка вчитися, пробувати ще раз і не чекати, доки страх зникне сам.

Тому питання не в тому, що потрібно неодмінно «встигнути до 30». Цікавіше запитати себе: що з того, що я роблю сьогодні, я хотів би забрати із собою ще на наступні 20 років?