7 найцікавіших художніх новинок «Книжкового Арсеналу»
Які свіжі видання треба взяти до уваги на головній літературній події сезону
17 травня у «Мистецькому Арсеналі» стартує сьомий Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». У програмі – зустрічі з письменниками, лекції та майстер-класи, мистецькі акції, театральні вистави, музичні концерти, спеціальна програма для дітей тощо. Втім, центральною подією традиційно є книжковий ярмарок: 150 видавництв представлять свої новинки. Щоб було легше орієнтуватися у глибинах актуальної художньої літератури, Mind обрав сім найцікавіших видань.
«Довгі часи», Володимир Рафєєнко
«Видавництво Старого Лева»
Довгі часи горя, гіркоти від втрат і безвиході – книга Володимира Рафєєнка про війну, яка йде зовсім поруч і до якої ми вже встигли звикнути. Вона не про те, як зрозуміти Донбас, а для того, щоб вкотре констатувати: немає однієї правди, білого чи чорного, є маленька людина, що колись була гвинтиком однієї системи, а тепер стала «інструментом шантажу, статистичною похибкою» для іншої.
Війна – річ абсурдна. Тому у місті Z відбуваються незрозумілі події, що доводять цей абсурд до вищого рівня, нагадуючи, скоріше, маячню алкоголіка, ніж реальність. Гігантські колорадські жуки знищують всіх, хто потрапляє під їхні лапи, у міській лазні зникають найманці, а балакуча птаха-професорка робить висновок, що дістатися із Z в Україну можна лише за однієї умови: прийнявши смерть від рук бойовиків. Суцільне інферно. Колись велике, чисте місто перетворилося на гуртожиток, де з молитвами та стогонами уживаються місцеві й «гості» з Ростова, Челябінська чи Петропавловська-Камчатського. Усі вони поступово перетворюються на ніби людей, що не живуть, а існують, іноді витягаючи із закамарків свідомості «Смуглянку», Достоєвського чи гімн України. Міська балада Рафєєнка правдива у всій своїй сюрреалістичній оманливості, мудра, просякнута болем від втрати дому, бо через війну його не стало у самого письменника, і дефіциту здорового глузду, який би мав зберегти не одне життя.
«Син», Філіпп Майєр
Vivat
П’ять років Філіпп Майєр працював над романом «Син», досліджуючи складові «американського міфу» та вплив насилля і воєн на країну. Результатом кількаразової зміни концепції і переписування персонажів став твір зі складним сюжетом і лаконічним стилем оповіді, яка захоплює і не відпускає до останньої сторінки. Роман був фіналістом Пулітцерівської премії 2013 року, поступившись перемогою «Щиглику» Донни Тартт.
«Син» – це епопея про Техас, де точилися жорстокі битви колонізаторів з племенами індіанців, панувала ворожнеча між багатими землевласниками, та, врешті решт, кров змішалася настільки, що вороги стали нащадками. Роман має три сюжетні лінії, що розповідають про різні етапи життя родини МакКаллоу: 1849 рік – тринадцятирічного Ілая викрадає загін команчів, вбиваючи його матір і сестру, хлопець не просто виживає, він стає одним з індіанців, й навіть після повернення додому не втрачає багатьох звичок, а головне – туги за свободою від умовностей «цивілізованого» світу; 1915 рік – Пітер МакКаллоу, син Ілая, тонка, добра натура, відмовляється приймати кровопролиття заради землі і шукає порятунку в коханні, хоч йому й судилося закінчити життя трагічно; 2012 рік – Джинні МакКаллоу, вже літня людина, виринає із забуття, щоб згадати, як відбулося її сходження на верхівку родинного нафтового бізнесу, хоч жінкам шлях туди був закритий. Вестерн, щоденник, мемуари – Майєр поєднав три прозові жанри під однією обкладинкою, створивши справді великий американський роман.
«Риб’яча кров», Їржи Гаїчек
КОМОРА
Їржи Гаїчек – чеський письменник, чия проза здобула чимало премій та відзнак. «Риб’яча кров» – роман-хроніка, ретроспекція життя родини-села-країни, де автор пропонує читачеві шлях від конкретного до загального, але при цьому не робить банальних філософських висновків, залишаючи читачеві чистоту сприйняття.
Після 15 років пригод і подорожей Гана вирішує повернутися додому, щоб поставити питання членам своєї родини й друзям, на які раніше відповідей не знайшлося. Не засуджувати, зберігати спокій, контролювати емоції – таких правил намагається дотримуватися 40-річна жінка, потрапляючи в місце свого дитинства й дорослішання. Утім, всі плани та списки справ летять шкереберть, адже пережиті любовні пригоди, сварки з подругами, емоційна втрата рідного брата не можуть минутися спокійно. Піднімаючись з глибин пам’яті, вони розповідають історію людини, що позбулася коріння, втратила приналежність до роду, землі. Так, це цілком характерно для сучасної людини. Але не для Гани, яка до останнього боролася проти побудови електростанції та греблі на місці її рідного селища. Зазнавши поразки, вона все життя шукає себе, поки не відновлює внутрішню рівновагу, дізнавшись таємницю, що дорого обійшлася її родині. Вміти прощати, відпускати, йти вперед, бути відданим друзям, ідеям і переконанням: «Риб’яча кров» – це роман без пафосу про вічні цінності та про ситуації, що траплялися з багатьма, тому і виявляються щемко-близькими.
«Усмішки долі», Адам Джонсон
«Наш Формат»
Свіжа збірка оповідань американського письменника, якого у США вважають одним з кращих представників 2000-х. Після роману «Син начальника сиріт», що приніс Джонсону Пулітцерівську премію 2013 року, «Усмішки долі» є останнім на сьогодні творінням прозаїка. Проте з доробком Джонсона краще знайомитися у зворотному порядку, почавши з оповідань. І в короткій, і у великій прозі він уміє довести емоційний градус до найвищої точки, закрутити сюжет, поєднати реальність з ілюзією.
Шість оповідань Джонсона про свободу, любов, втрату, відсутність об’єктивної правди, удаваності, втечу як захист від відповідальності створені в його дещо провокативній манері, коли кульмінація навмисно відкладається, наздоганяючи читача у мить, незаплановану стандартами лінійного сюжету. Людина у Джонсона – це смішна істота, яка частіше здається, ніж існує насправді. Вона мріє, помиляється, зраджує, переконана у справедливості антигуманної системи з щирістю малої дитини, що обриває пелюстки з квітки, бо так сталося, не більше і не менше. Екзистенційна порожнеча породжує безапеляційність, з якою автор кидає своїх героїв на амбразуру критичних ситуацій і важких/важливих соціальних тем. Кіберпедофілія, евтаназія, катування в’язнів… У випадку оповідань Джонсона не йдеться про жорстокість чи епатаж. Письменник ставить нас перед фактом: це все є, воно поруч, не вигадане, хоча й існує в літературному творі.
«П’юріті», Джонатан Франзен
«Фоліо»
Коли Франзен деякий час тому з'явився на обкладинці журналу Time із підписом «великий американський романіст», у його доробку вже було чотири романи, а перелік літературних нагород своїм обсягом натякав на те, що визнання могло б і поквапитися. Американські критики хвалять прозаїка за те, що його твори є відчайдушною противагою комерційній літературі, від якої за кілометр відгонить прагненням екранізацій і шестизначних гонорарів автору. Франзен, з усією його любов’ю до банальності буття і невдах різного калібру, аж ніяк не є співцем вищезгаданого. Він – іронічний реаліст, який випробовує читача на міцність, доводячи свою соціальну критику до коротких тез на кшталт «все погано, всі померли». Франзен або подобається, або ні. Ставлення до його творчості вже стало маркером, але і він не застрахований від несподіванок.
У романі «П’юріті» письменник чинить або як справжній геній, або як фрік, даючи читачеві геть не те, до чого той звик. Динамічний сюжет (молода жінка Піп шукатиме свого батька й розв’язуватиме таємниці матері), ледь не детективна інтрига, суцільні любовні історії з легкою ноткою фрейдизму, складні синтаксичні конструкції, задоволення від яких дорівнює екстазу, – все це робить роман гурманським чтивом, хоч у ньому і йдеться про кібертероризм, маніпуляції інформацією, безгрішність як бренд та інші «принади» сьогодення.
«Обережно, тригери!», Ніл Ґейман
«КМ-Букс»
З виходом серіалу за романом «Американські боги» почалася дискусія, чи можна зрозуміти Ґеймана ось так – з першого погляду, без літературної підготовки. Скоріше за все, ні. Бо візуалізація візуалізацією, але слово у британського фантаста має окрему вагу. Комікси, казки, сценарії, велика проза чи оповідання – за що б не брався Ґейман, йому все вдається. Можливо тому, що ще в дитинстві майбутній письменник вирішив спілкуватися зі своїми читачами, просто розмовляти. Без зайвих амбіцій і високих місій. Все просто. Збірка «Обережно, тригери!» теж просто моторошна, інколи – загадково замислена. Лаконічні жахалочки впливають на підсвідомість. Лабіринти під сяйвом місяця вповні, пітьма, що стирчить з відчиненого горища, злі жарти чарівних істот – Ґейман може вигадати що завгодно і воно матиме досконалу форму й несподіваний фінал. Як написано у передмові, тригери – це все те, що позбавляє нас рівноваги, образи, слова та думки, що діють як пастки, в які ми падаємо, опиняючись в невідомому – раціональному світі. Під прискорене серцебиття відбувається прозріння, пізнання себе іншого. Власне, такого ефекту й старався досягти Ґейман у збірці, від якої і лячно, і хороше.
«Симпатик», В’єт Тан Нґуєн
«Клуб Сімейного Дозвілля»
Американська літературна мрія – це коли ти пишеш перший роман, а він стає гучним дебютом, бестселером зі зливою престижних рейтингів і премій (Пулітцер 2016 року, Медаль Ендрю Карнегі, Премія Едгара Алана По). Заради справедливості слід зазначити, що В’єт Тан Нґуєн не є початківцем у письменницькій справі. Професор англійської мови в Університеті Північної Каліфорнії, він є автором оповідань на історичну тематику, що друкуються у журналах з 2007 року, а також наукових праць й однієї науково-популярної книжки про вплив війни у В’єтнамі на людей, що стояли по різні боки окопів.
«Симпатик», за визначенням Пулітцерівського комітету, − «багатошарова емігрантська історія», яку розповідає людина без імені, що належить відразу до двох вимірів – східного з відданістю комуністичній партії, й західного з необхідністю переосмислення пережитих подій, щоб іти далі, відбуватися в тій країні, яка раніше була ворогом. Читачеві ж «Симпатик» здасться синтетичним романом, де є місце історії, пригодам, шпигунським пристрастям...
Кріт-шпигун пише велике зізнання у своїх професійних і людських гріхах. Його мовою автор роману намагається спростувати образ війни у В’єтнамі, що склався в західній масовій культурі. У Нґуєна вийшов роман з щільною подієвістю, незвичним образом шпигуна, оповіддю, що насторожує і в якій панують відвертість і проникливість. Не обійшлося і без метапрози, яка й у цьому творі ставить своє стандартне запитання про межу між вигадкою та реальністю.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
