Наталя Лебедєва: «Якщо джазмен – не імпровізатор, це не джазмен»

Ім'я Наталії Лебедєвої – символ і знак якості українського джазу. Який існує, в основному, всупереч соціальним, культурним та економічним обставинам і багато в чому – саме завдяки самій Лебедєвій. Втім, про проблеми Наталя каже побіжно, явно не бажаючи вчергове тупцювати по непрохідних ділянках вітчизняного музпроцесу.

Усе, що джаз, Лебедєва здатна дохідливо пояснити. Навіть такі складні речі, як мислення джазмена і його головні відмінності від музикантів інших жанрів. Вона з великим піднесенням говорить про свій нещодавній проект – джазову обробку музики Баха, що вже пройшов «обкатку» в інтернаціональному складі в Австрії. Зараз – це її улюблене дітище, якому належить етап студійного запису.

У рамках Alfa Jazz Fest Наталя Лебедєва, німецький трубач Ханс Пітер Салентин та кращі українські музиканти зіграють нову програму за мотивами музики Фредеріка Шопена. Про Шопена, «на якому росте вся польська музика», вона відгукується з величезною ніжністю. Так зазвичай батьки говорять про обожнюваних дітей, які перевершили всі їхні очікування. Проект буде представлений на улюбленому українському майданчику піаністки – площі Ринок у Львові.

За що вона любить саме цю сцену, про дітей і скрипковий дует Two Violins, з яким піаністка працювала декілька років, а також про те, з чого почався джаз у її житті та як розпочати слухати цю музику, якщо до цього часу не склалося, Mind поговорив з Наталією Лебедєвою напередодні головного вітчизняного джазового фестивалю.

– Наталю, коли стало ясно, що ви – джазова піаністка, а не академічна? Як це було? Пронизлива мить, рішення, процес?

– Це трапилося у свідомому віці, коли я почала слухати джаз. Почалося з платівок. Слухала і відчувала, що це моя музика, потім понеслося. Була думка змінити інструмент, пограти на гітарі. Але в підсумку все-таки зрозуміла – піаніно. Джаз ніде не викладали, він був відсутній як такий. Не було педагогів, підручників, нічого не було.

– Був один підручник популярний. Ігор Бриль, «Школа джазової гри на фортепіано». Пам'ятаєте його?

– Я його гортала, звичайно. Усім цікавилася, що було доступно. Навчалася у вечірній школі імені Стеценко. Там був відділ джазу. Потім училище імені Глієра. Але в основному – саморозвиток. Слухали музику на бобінах, сповільнювали їх, на слух знімали ноти. Все було технічно складно, не те, що зараз: величезний інформаційний поле, велика кількість корисних шкіл і майстер-класів в інтернеті.

– Створювали собі кумирів чи обійшлося?

– Їх було декілька. Однозначно, Біл Еванс, Кіт Джаррет, Гербі Генкок, Джон Колтрейн, пізніше – Чик Коріа, Пет Метіні. Хто з найкрасивіших джазменів потрапляв у вуха, той і ставав кумиром. Важко виділити когось одного. У кожного виконавця – своя вібрація. Сьогодні тобі може бути близька одна, завтра – інша. Вибір музики пов'язаний з живим внутрішнім процесом, з настроєм, емоціями.

Тут практично не може бути зацикленості, закостенілості. Якщо музикант каже, припустимо, що він фанат Кіта Джаррета, хоче бути схожим тільки на нього, у мене виникає багато питань. Джазмен – це передусім людина, здатна вбирати, перетравлювати катастрофічно багато інформації. І в цьому потоці він зайнятий пошуками себе, своєї думки, своїх висловлювань.

– Один з ваших «ідолів» Чик Коріа не раз давав концерти в Києві. Які відчуття у зв'язку з цим?

– Відчуття такі – «ух!». Слухати музиканта потрібно, звичайно, наживо, щоб в одному з ним просторі, так би мовити, онлайн, пережити всю палітру емоцій. Якщо у мене є можливість, я і в інші міста і країни їжджу. Це завжди дуже важливо, концерти – це магія.

– До речі, про магію на концертах. Молодий і модний композитор та піаніст Тигран Амасян, який наприкінці березня виступав у Києві, – важливий для вас виконавець?

– Так, нарешті ми його почули. Усі музиканти міста, здається, були на його концерті в Києві. Це джаз сьогодення.

– У чому його принципова відмінність від джазу часів Кіта Джаррета?

– Це більш високі технології. Музичні ідеї розширилися географічно, і розширилися дуже колоритно. Джазова музика, як я вже говорила, має властивість вбирати. Музиканти не можуть не вбирати те, що звучить навколо. Електроніку, цей вплив є, його ми нікуди не подінемо. Нові тембри, звуки, технологічні можливості, включаючи комп'ютер. Етніку, інтонації, з якими музикант живе. У всіх цих контекстах ми можемо говорити про Тиграна, про ізраїльтянина Авішая Коена, який буде на Alfa Jazz Fest, і багатьох інших сучасних джазменів.

Джаз зараз стилістично дуже різноманітний. Цим і відрізняється від того, який я слухала в юності.

– Амасян – вірменин, Коен – ізраїльтянин. При глобальному розширенні та взаємопроникненні музичних ідей, чи коректно сьогодні говорити про європейський джаз? Або ж географічні кордони вже не мають значення?

– Європейські традиції – це великий вплив академічної музики, класики. Це зовсім не те, чим є джаз американський. Європа – це інші технології, інші інтонації, інше підживлення.

– Кажуть, музикант живе так, як грає. Джаз впливає на вашу особистість? Або поза занять музикою, у побуті, ви нічим не відрізняєтеся від академічного музиканта?

– Якщо говорити з великими внутрішніми поправками на контексти, то джазовий музикант вільніше. Дуже часто він повинен самостійно вирішувати, що грати, як грати, від чого відштовхнутися. Може надихнутися абсолютно несподіваними речами. Може вільніше розвивати музичну думку. Але я схиляюся перед імпровізуючими класиками. В академічному світі, дійсно, є музиканти, здатні грати класику в межах свого стилю.

– Існує штамп про дещо зверхнє ставлення виконавців класики до джазменів. Мовляв, імпровізувати може хто завгодно, а ти по нотах зіграй.

– Зустрічається, але я не ставлюся до таких речей серйозно. Ні для кого не секрет, що Моцарт, Бах іже з ними були великими імпровізаторами. Що є серед виконавців такі, у яких всередині живе композитор. Щороку випускається величезна кількість студентів з академічною освітою, далеко не кожен здатний відійти від тексту і зіграти твір у власному стилі. Потрібна харизма, талант. Але якщо цього немає, класику все одно можна грати, можна бути прекрасним ілюстратором і відбутися як музикант. А ось якщо джазмен не є імпровізатором, це не джазмен.

– Як почуває себе вільний джазмен в Україні?

– Це дуже складне питання. Про політичну ситуацію я не хочу говорити, я не політик. А щодо музичних складнощів... Думаю, вони загальнокультурні. Музикантам будь-яких жанрів легко в Україні не живеться. У Європі, до речі, теж.

– Для джазистів хоч щось змінюється на краще? Кількість слухачів джазової музики останніми роками помітно зросла.

– Порівняно з тим, що було 10 років тому, можливо, стало цікавіше. Джазову музику вже визнають як клас. Проходять фестивалі, є артисти, вони гастролюють. Народ дізнався, що це таке. Щоправда, звичайні люди джаз нерідко плутають з каверами – коли в клубах виповнюється щось зняте музикантами з відомих версій, і всі думають, що це джаз. Це омана публіки, яка ще недостатньо вихована.

– Як виховувати публіку в країні, де немає джазових традицій?

– У першу чергу, хочеться побажати всім внутрішньої культури, щоб вона народжувалася в кожному музиканті та в кожному глядачеві. У культуру потрібно вкладати кошти, її потрібно одягати, її потрібно годувати. Вважати, що музиканту в кайф грати погано одягненим, майже безкоштовно і на дешевих інструментах – велика помилка. Ніхто не вчитиметься заради того, щоб бути голим і босим, і, тим паче, не залишатиметься в Україні.

– Ваше ім'я – знак найвищої якості джазової фортепіанної гри в нашій країні. Як особисто ви виховуєте свою публіку?

– Не можна йти на повідку в неї, не можна підлаштовуватися під те, що їй завжди подобається. Сподобатися ти можеш за гроші на корпоративі, скільки завгодно, закрившись за дверима, не називаючи це фестивалем або концертом. На фуршеті, де люди п'ють, спілкуються – там ти можеш подобатися і виконувати кавери. Це питання заробляння грошей, один бік медалі.

Другий бік – це особисто твоя музика і особисто твої думки з приводу джазу і своєї творчості. Не можна підлаштовуватися під публіку, але й не можна грати, не враховуючи, що ти повинен віддати емоції. Не можна грати самому собі під ніс, тут прихована основна проблема. На джем-сейшні можна грати для себе. Джем-сейшн – це клубна тусовка за інтересами для музикантів. Якщо людям це близько, то, будь ласка, сіли з пивом і слухають, а не подобається – встали і вийшли, це нормально.

На концерті, навіть граючи найрозумнішу і концептуальну музику, музикант грає для публіки. Ми повинні бути дуже щирі та відкриті внутрішньо, ми повинні донести людям свою любов до цієї музики і те задоволення, яке ми отримуємо, граючи цю музику. Це не питання змісту – публіка не розуміє, які ми ноти натискаємо. Але вона здатна відчути віддачу, енергію. Що ти даєш, те й отримаєш натомість. Це така штука, що її пояснити словами просто, а відчути дуже складно. Тому нам потрібні виступи, фестивалі, концерти.

– Взаємовідносини музиканта і слухачів – магія. Якими органами почуттів ви її відчуваєте?

– По-різному буває. Буває, контакт трапляється одразу, і ти це відчуваєш, а буває, немає. Буває важка публіка, як каже Олексій Коган: «Бетон пила». А бувають дуже чуйні люди. Буває, що граєш щось складне, чого явно ніхто не розуміє, а зал в екстазі. Це все тонкі грані, про них говорити не має сенсу, краще грати.

– На повідку в публіки йти не можна. А якщо ви їй щось пропонуєте, а вона не бере? Раз, два не бере. Що тоді робити? Змінювати репертуар? Наполягати на своєму?

– Зал потрібно відчувати. У музиканта має бути інтелект, щоб не тільки відчувати, а й розуміти. Організатори концерту теж повинні усвідомлювати – що, куди і навіщо вони везуть, що хочуть цим сказати і який хочуть отримати фідбек. Є сцени, що привертають до себе за замовчуванням. Одна з них – площа Ринок у Львові. Там піде все, там збирається різний народ: зацікавлені, фанати, друзі, меломани, музиканти – і хтось всеїдний, а хтось просто так прийшов. Фідбек буде для будь-якого проекту. Кому-то цікаво подивитися, які поляки приїхали, які ізраїльтяни приїхали; кому-то подобається саксофон – прийде і чекатиме саксофон будь-якої якості, але щоб саксофон вийшов, такий вигнутий. Правда!

– Є ще якісь чудо-майданчики в цьому світі?

– Найцікавіший майданчик, на якому мені пощастило недавно грати, – сучасний зал Віденської філармонії. У ньому неймовірна акустика, він перебудовується по-різному, як трансформер. Там шикарно налаштований рояль, абсолютно адекватний звукорежисер, який розуміє все і відразу, йому можна нічого не говорити. Така зона комфорту – звук. В Україні дуже часто буває зона дискомфорту, коли ти приїжджаєш на який-небудь фестиваль, не показуватимемо пальцем, а людського саунд-чеку немає, тому що весь саунд-чек звукорежисери борються зі своєю апаратурою. Я не музикантів маю на увазі, а звукорежисуру. У цьому сенсі у нас ще процес становлення.

– До питання про процеси становлення. Не секрет, що молоді вітчизняні музиканти намагаються поїхати, вивчившись тут, до Австрії, Німеччини, Польщі, Америки і реалізовуватися там...

– На те є дві причини. Перша: джазовий музикант хоче отримати більше інформації, більше контактів, відкрити своє поле спілкування – й це нормально. Друга: в Україні, у принципі, немає чого особливо робити. Я не хочу занадто жорстко висловлюватися з цього приводу, але це правда.

– Ви згадали, що і в Європі нелегко.

– В Європі тим, що ти добре граєш, теж не проживеш. Люди там шукають можливість заробляти не лише музикою. Але при цьому залишають за собою можливість виступати, кудись поїхати. Наскільки я знаю, викладання досить добре оплачується. Що можна хотіти від українських музичних шкіл, якщо там низькі ставки? За копійки прогресивні молоді музиканти не стануть із задоволенням працювати. Тут починаються усілякі сумні нюанси, про які я не хочу говорити.

– Давайте про хороше. Ви декілька років працювали з дитячим скрипковим дуетом Two Violins. Тепер діти виросли, від дуету залишилася одна скрипка, Ілля Бондаренко. Ви продовжуєте з ним взаємодіяти?

– Так, дует розпався. Життя є життя. Зараз у цього проекту інше значення, хоча спочатку він був веселий і прикольний, дуже дитячий. Але діти виростають і приймають свої рішення. З Іллею ми тільки-но їздили в дуже цікаву гастрольну поїздку до Австрії, до Відня. Другою скрипкою був дорослий італієць, ритм-секція була з Австрії. Чудовий проект, я їм дуже задоволена і дуже його люблю.

– Ви займалися джазовим аранжуванням Баха, грали з дітьми такий неймовірний матеріал. Не страшно було?

– У мене був етап страху. Більш того, у мене був етап обурення, коли мені запропонували це зробити, я сказала: «Ви що, хлопці, з глузду з'їхали? Який з мене Бах в джазі?». Поступово я набралася смаку до цього. Зараз дописала подвійний ре-мінорний концерт. Залишилася задоволена і щаслива, що дописала другу і третю частини. Тепер ми граємо повністю обробку «Подвійного концерту ре мінор», усі три частини – і все шикарно. В аранжуванні залишилося досить багато самого Баха. Цей проект подобається мені більше за всі мої інші.

Наш Бах вже виїхав до Австрії і вельми вдало, як мені здається. Якщо судити по уривкам з відео, звучить не по-дитячому, а досить-таки зріло.

– Складно грати улюблений проект з незнайомими музикантами?

– Дивіться, зараз я міркую як джазмен. Мені цікава будь-яка несподівана співпраця, будь-яка несподівана комбінація особистостей. Вона може дати нові та свіжі фарби. Я не кажу, що у нас в Україні погані музиканти і немає з ким грати. Але якщо ви граєте весь час з одними людьми багато років поспіль, то настає момент, коли вже немає чого один одному сказати. Імпровізаційна взаємодія відбувається на рівні емоцій, навіть на рівні людських стосунків. Це в музиці проявляється.

Чудово, коли виходить співпраця, колаборація з музикантами, які тебе не знають і ти їх не знаєш. За умови, що вони професіонали, всерйоз сприймають те, що відбувається, розуміють, що саме потрібно зіграти. І за умови, що їхня енергія спрямована в даний момент не на заробляння грошей. І що через дві години немає якоїсь іншої репетиції (як у нас зазвичай), а через три години немає корпоративу в іншому кінці міста. Це все дуже важливо.

– Як часто з вами трапляються моменти професійного щастя?

– В Австрії ми опинилися замкнутими в будинку. Раптово похолодало, вийти було неможливо, ми сиділи в приміщенні і репетирували. Це був такий цінний момент! Ніхто ні на що не відволікався, усі були зайняті лише проектом і жили тільки моментом. У результаті вийшла дійсно музика.

Я думаю, що кожен музикант із задоволенням пережив би таке почуття. Коли можна відійти від повсякденної суєти, від турбот, виїхати і усамітнитися з музикою і з іншими людьми, які в цій музиці теж з тобою. Це дуже гарний відпочинок. При всій повазі до українських професіоналів, саме життя та його організація в країні така, що всі постійно у великій запарці. У тебе розписаний календар, і кожен день щось відволікає від головного. Необхідність заробляння грошей – це найсумніше. Я зараз не крамолу кажу?

– Ви правду кажете.

– Не будемо скаржитися – гріх скаржитися виключно на державу, на Україну. Я думаю, що так живуть багато музикантів у всьому світі. Нам потрібно навчитися концентруватися на чомусь одному. Я знаю по собі, ми не вміємо концентруватися. Ми паралельно робимо все відразу. Можемо сидіти в Facebook, відповідати на повідомлення, реагувати на дзвінки і вирішувати професійні завдання.

Це неправильно. Ми постійно перебуваємо в поверхневому стані відносно до головного – до музики. У європейців більш розмірене життя, особливо в маленьких містах. Вони більш захищені соціально. Людина може внутрішньо зосереджуватися на чомусь більш важливому, ніж побут, нестача коштів, відключення води та світла.

– Давайте зосередимося на джазі. Напередодні Alfa Jazz Fest, що можете порадити людям, які хочуть слухати джаз, але не вміють? З чого почати вчитися?

– Я б порадила метод «тику». Відкриваєте пошуковик і пишете: джаз. Не подобається посилання – закриваємо, відкриваємо наступне. Подобається посилання, йдемо далі по цьому виконавцю. Перебираємо все, що лежить у YouTube. Як тільки щось сподобається, буде зрозумілий напрям, період, жанр. Великий оркестр або соло; дует або невелике комбо, бог знає, що може бути. Джаз дуже різний, категорично різний, він просто архірізноманітний. Може, сподобається одразу авангард, а традиційний Луї Армстронг – ні. А може бути навпаки.

– Критерій один: подобається – не подобається?

– Так, не варто піддавати це аналізу. Музика – така субстанція, що сприймається на рівні відчуттів, а не на рівні інтелекту. Якщо немає вібрацій відносно до озвученого поля, безглуздо пояснювати, що таке музика. Потрібно прийти на концерт і, перш за все, підключитися до енергетики. Подивитися, як руки, губи, очі музиканта живуть, як це все працює і відтворює. Піти на якийсь джазовий концерт, солянку, безкоштовний open air, джем-сейшн, просто потусуватися. Це може налякати, може відвернути, а може і сподобатися.

– На Alfa Jazz Fest ви везете нову програму. Що це буде?

– Зіграємо проект, який створений за мотивами музики Фредеріка Шопена, геніального польського композитора, прекрасного лірика, романтика і людини взагалі дуже непростої долі. Я зробила аранжування для тріо, на склад з трубою, саксофоном і вокалом. У записі альбому взяв участь Ханс Пітер Салентин – чудовий німецький трубач. 26 червня на площі Ринок ми гратимемо цей проект, Ханс Пітер теж приїде. Заміною порівняно зі студійним складом буде Сергій Юзвик – амбітний та енергійний молодий барабанщик. О 15:00, 26 червня, площа Ринок. До зустрічі!