Михайло Хома: «Треба зацікавлювати людей, щоб вони мали час на тебе і твою ідею»

25 жовтня у вітчизняний прокат виходить романтична комедія «DZIDZIO Перший раз». За сюжетом, Дзідзьо, в душі – великий артист і наївна дитина, все своє життя приховує один маленький секрет, який переростає у величезну проблему. Цього разу ані найкраща мама, ані його друг не зможуть допомогти. Бо таку делікатну справу Дзідзьо має вирішити в перший раз.

Ця стрічка стала своєрідним творчим продовженням попереднього фільму «DZIDZIO Контрабас», у роботі над яким активно брав участь фронтмен гурту DZIDZIO Михайло Хома. Суттєві касові збори «Контрабаса» (22 млн грн) надихнули команду до подальшої кінотворчості. Але – не лише вони...

Від початку бюджет фільму планувався на рівні 19,5 млн грн, із цією цифрою автори вийшли на пітчинг у Держкіно. Але Міністерство культури відмовило у державній допомозі фільму, і тому довелося заощаджувати, коригуючи знімальний процес. На сьогодні бюджет становить 12 млн грн, які вклали співпродюсери.

Mind поспілкувався з режисером, продюсером, сценаристом і виконавцем головної ролі «DZIDZIO Перший раз» Михайлом Хомою про ідею стрічки, складнощі режисерського дебюту і про те, чому кіно має не лише розважати, а й приносити прибуток.

– Як з’явилася ідея стрічки? І яка вона, власне?

– Після успіху фільму «DZIDZIO Контрабас» потрібно було якомога швидше організовувати зйомки продовження – збирати друзів, команду, адже часу особливо не було.

– Хто сценаристи?

– Я, Тарас Дронь, Сергій Либа і Діана Юраш. Ми разом сіли і змушені були за короткі 40 днів написати сценарій.

– «DZIDZIO Контрабас» зняли за два тижні. Із «DZIDZIO Перший раз» не відходили від «традиції»?

– Тут зйомки тривали трошки більше.

– Від чого, на вашу думку, залежить успіх майбутнього фільму? Можна на прикладі «DZIDZIO Контрабас», який зібрав у прокаті 22 млн грн.

– Від того, що ти подаєш, кому і коли. Треба розуміти, що ти робиш це для людей, що вони люблять, а що – ні. Чи не виходить у прокаті у цей час схожа стрічка, тобто робити щось, коли подібного ніхто не робить. Звісно, виникають запитання, є недосконалості, але ми тільки починаємо, ми вчимося. Це кіно буде дуже рідним і близьким кожному з команди, бо воно перше.

– «DZIDZIO Перший раз» – ваш режисерський дебют? Як ви ділили обов’язки із ще одним режисером фільму Тарасом Дронем?

– Так. Ми друзі та колеги, тому це режисерська співпраця. До цього ми разом робили короткометражки: «Лист до Миколая», «Ангели чудяться», «Павук», «Їду до мами». Оскільки в мене було багато концертів та роботи в студії, я попросив Тараса про допомогу. Бо він – єдиний, кому я міг довірити зараз таку справу. Тарас знає, що я люблю, і що таке DZIDZIO. Звісно, у нього свої погляди, у мене – свої. Він хоче більше відкривати у мені натуральність. А я більше за казковість у картинці. Але разом у нас, гадаю, вийшов гарний союз.

– Сперечалися?

– Як завжди. Хтось любить у каві дві ложки цукру, хтось три, а хтось взагалі п’є без цукру.

– Консенсус чи компроміс?

– Компроміс. Взагалі у кожній справі має бути дипломатія. Не люблю сваритися, люблю вирішувати питання, а нагнітати і робити скандали – не в моєму стилі.

– Коли Рязанов із Брагінським створювали разом сценарії і якщо справа доходила до суперечливих моментів, вони відмовлялися від таких ідей узагалі. Як у вас?

– Я завжди прислухаюся до того, що говорять інші. І роблю часом не так, як я хочу, а так, як буде краще для кіно і для результату.

– Які ставки на касові збори?

– Хочеться більше. Бо поки це не є бізнес. Ці гроші потрібні, щоб утримувати команду. Аби робити краще, потрібен у першу чергу час. Треба зацікавлювати людей, щоб вони мали час на тебе, на твою ідею, її поширення. Ну, і щоб кіно було таким, як в Америці, як мінімум необхідні американські дороги, щоб швидше діставатися до місця. Потрібен американський підхід до справи. Швидкість. І американські гроші. А поки ми живемо в Україні, треба любити те, що маємо, і не стидатися.

– Як би ви описали аудиторію фільму?

– Це загальна аудиторія, бо фільм про любов. Романтична комедія, щоб люди відкривали у своїх серцях такі нотки, які давно позакривали. Бо ми живемо у швидкий і агресивний час інтернету. Тому щось покликало мене порушити цю тему. Говорити про те, що є любов, треба відкриватися і говорити про свої проблеми, а не замовчувати їх. Та якщо не буде проблем, то не буде чого вирішувати.

– З іншого боку, інтернет, навпаки, спричинив бум так званих камінг-аутів, коли люди діляться абсолютно всім…

– Це так. А щодо фільмів я б узагалі все викладав у мережу, щоб люди дивилися. «DZIDZIO Контрабас» переглянуло майже 5 млн користувачів – це досить багато. Подивимось, як буде із прокатом «DZIDZIO Перший раз», і, можливо, теж поділимось. Адже однією вірою жити важко, кіно має приносити прибуток, щоб створювати нове.

– Цього разу Сергій Лавренюк не виступив у якості продюсера...

– Бо він зняв своє кіно, а я – своє. Я дуже вдячний Сергію за спільну роботу над «DZIDZIO Контрабас». Тепер він спродюсував «11 дітей з Моршина» (вийде у прокат у січні 2019 року. – Mind) і запрошував мене до участі у проекті. Але мені важко розпорошуватися одразу на декілька речей. І було важливо обрати саме власну історію, бо я говорю про себе і коли пишу пісні, і коли знімаюсь у кіно – я не граю, а живу. Ось у чому справа. Тому, можливо, і чесніше виходить на камеру. 

– Чи буде у «DZIDZIO Перший раз» тонкий соціальний підтекст, як у «Контрабасі» з темою контрабанди? І чи вірите ви в те, що така комедійна форма подачі змушує глядача замислися над проблемою?

– Соціальний підтекст у нас є в усьому, у кожній пісні, зокрема. Нехай текст простий, але у тому дещо закладено. Комедійна форма подачі зовсім не заважає. Творчість і є для того, щоб людям нагадувати про важливі речі. Кожен текст і сценарій побудовані на драматургії: наприклад, хтось є поганим, а потім виправляється і стає добрим.

– Чи цікавлять вас інші жанри?

– Можу все, і мені це цікаво, але зараз треба думати про те, чого хочуть люди. Можна зняти і драму, і мелодраму, і жахи, але мені більше подобається комедія. Бо вона може мати відтінок драми, мелодрами, містики, фантастики і так само жахів.

– Чи траплялись якісь смішні випадки під час зйомок «DZIDZIO Перший раз»?

– Багато чого… Уявіть собі: завезти 80 людей у маленьке містечко Ходорів, жити в селі, де подають їсти рідні, які хочуть якнайкраще, а виходить іноді якнайгірше, актриса замість тормозу натискає на газ і в’їжджає у камеру. Що це було! Витрати… Все як у житті. У команді – кожен зі своїми особливостями, тому кожного не перевиховаєш, треба це все пропускати і йти далі, бо є мета – випустити фільм. А попри те набирається команда – і хтось з нами далі піде, хтось ні.

– Згодні, що гарну комедію зняти важче, ніж драму?

– Так, бо комедія – це вміння посміятися над собою. Треба навчитися і легко до того ставитись, не мати комплексів. Бо люди закомплексовані, думають, що про них скажуть, чому до них не привіталися тощо. Ці комплекси заважають жити. А що драма? Плаксу зіграти легше за все. А я люблю комедію і буду нею займатися.

– Пригадайте ваші улюблені комедії? Що порадите переглянути?

– Я багато дивлюся і навіть іноді не запам’ятовую назв, бо немає часу. Для цього треба бути кіноманом чи критиком, а ті, хто пишуть, не можуть охарактеризувати, що вони роблять, адже вони створюють. Є ті, хто робить, та ті, хто дивиться й аналізує.

– А що стає більшим джерелом натхнення – фільми чи саме життя?

– Певне, що саме життя. Спостерігаєш за людьми – як вони поводяться, вбираєш, як губка, а потім переносиш ці ситуації у кадр.

–  Як вважаєте, чи вдалося за останні роки «виростити» аудиторію для українських стрічок? За яким принципом ви особисто обираєте фільми, на які збираєтесь піти у кіно? Який останній фільм дивилися саме у кінотеатрі?

– Та ми тільки посіяли… Усе ще тільки починається. Треба більше кінотеатрів, і людей привчати до походів у кіно, але має бути зручно добиратися. Має бути розуміння, що кіно – це вид розваги, а не університет, який повчає. Це десь так, але в більшості треба в ігровій легкій формі подавати свою ідею. Не обов’язково все має бути екшеном, деколи має бути природно. Для українців кіно має бути правдивим, щоб вони повірили.

Я думаю, що на відміну від театру, де є написана п’єса і поставлена дикція в акторів, у кіно все має бути більш наближеним до життя. Бо камера близько, і коли ти неправильно говориш, поводиш бровою – глядач помічає: «То ж так, як ми!» Це, мені здається, якраз людей і приваблює.

А останнє, що бачив у кіно, – це «Форма води» Гільєрмо дель Торо. Та, чесно кажучи, я люблю дивитись інакше: вже давно купив підписку на канал Netflix і я дивлюся там – і серіали, і навіть документальні стрічки. На жаль, не маю багато часу і ходити поміж люди, і в кіно. До того ж іноді після всього хочеться побути наодинці, і часто пізно повертаюсь з концертів, а ще треба на студію чи сценарій дописувати. Часом з польськими субтитрами дивлюсь, бо іноді вони зовсім по-інакшому перекладають.

Передивився Stranger Things і навіть уперше в житті від чогось так зафанатів, попідписувався на них у соцмережах, стало цікаво подивитися, як усі ці діти повиростали.

Як на мене, виробництво серіалів набагато випередило виробництво художніх фільмів. І я вірю, що за ними якраз майбутнє кіно. Це новий погляд на продаж, на зручність, він масштабніший, бо є доступ до всіх куточків світу.

– Можливо, тоді у ваших планах є зйомки серіалу?

– Я ніколи не закриваю себе від чогось нового. Буде час – можна зняти. Але не можна «напів», розумієте? Я не вмію наполовину приділяти увагу. Не можна напівзакохатися чи бути напівщасливим. Або так, або не так. Є дві крайності. Або бідний, або багатий – посередині нудно.