Андрій Курков: «Богемний спосіб життя не дозволяє стати професійним письменником»

Андрій Курков: «Богемний спосіб життя не дозволяє стати професійним письменником»

Український літератор – про те, чим вимірюється популярність, чи може режисер зіпсувати задум автора, і на які теми зараз варто писати

Цей матеріал також доступний російською
Андрій Курков: «Богемний спосіб життя не дозволяє стати професійним письменником»
Андрій Курков
Фото з особистого архіву А.Куркова

За його творами ставлять вистави і знімають кіно, його романи популярніші в Європі, ніж в Україні. Він багато подорожує, але завжди повертається до Києва, бо вважає його своїм єдиним домом.

Цього разу Mind поспілкувався з українським письменником, журналістом та сценаристом Андрієм Курковим, який розповів виданню про те, що для нього означає визнання, про адаптацію романів для театру, що означає «сіра зона», які зараз гонорари в українських письменників, від чого залежать наклади, а також дав поради початківцям і розповів, що впливає на комерційний успіх книг.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що треба зустрітися з максимальною кількістю людей для того, щоб зрозуміти, що ти (тобто, письменник) – у меншості. Що це означає?

– Вид на велике збоку, з точки зору маленького, буде об’єктивнішим, ніж якщо дивитися з точки зору більшості на меншість. Бо там працює кліше масового сприйняття, яке формується через мас-медіа чи звички або вірування. А одна людина – не під впливом цих кліше.

Одна з останніх гучних для українського медіапростору екранізацій – «Дике поле» за «Ворошиловградом» Жадана. Як вам фільм і як ви взагалі ставитеся до екранізацій?

– Для мене було показане зменшення зла через пародію, через «стьоб» у цьому фільмі. А взагалі я дуже обережно ставлюсь до екранізацій. Бо якщо режисеру потрібна книжка тільки як привід – може зникнути екранізація, а виникнути інший твір, який хотів створити режисер, не знаючи, від чого відштовхуватись.

Про книги і театр. Ви зараз готуєте сценарій за вашим романом «Сірі бджоли» для постановки Віталієм Малаховим у Театрі на Подолі. Наскільки у такому разі змінюється текст оригінального твору?

– Тут я пишу не за романом – історія у мене в голові, вона та ж. Та фактично це нові діалоги, але зі збереженням інформації, що є в романі. З’явились нові сцени і персонажі, яких немає в романі. Гадаю, що з’явиться ще одна героїня. Вона умовно є, але буде по-іншому.

Для тих, хто не читав: «Сірі бджоли» – про що?

– Це книжка про «сіру зону», яка може бути всередині чи навколо людини. Про те, яким є вплив оточення – і політичного, і соціального – на життя людини, яка живе в місцях, де не вистачає ініціативи, думок, кольорів. Тобто в принципі, де не відчувається країна, а відчувається тільки територія.

Андрій Курков: «Богемний спосіб життя не дозволяє стати професійним письменником»
Фото з особистого архіву А.Куркова

 Чи додаєте ви певних рис героям, знаючи виконавців ролей?

– Я не орієнтуюся на акторів, а відштовхуюсь від героїв, в образи яких вже мають вживатися актори. Це більше поширено в кіносценаріях, коли роль пишеться під актора.

У так би мовити тандемі сценариста або автора і режисера чи не буває у вас побоювань, що другий може зіпсувати твір або перекрутити щось?

– На прикладі «Сірих бджіл»: це п'єса, де головну роль відіграють монологи і діалоги. Тому її можна зіпсувати, лише їх прибравши. Але тоді це буде вже не моя п'єса.

Узагалі вистава – це, порівняно з фільмом, живий організм, бо вона по-різному з’єднується під час кожного показу, навіть може щось додаватись через півроку, як вона йде. Тому є можливість внести корективи. А от у кіно можна боятися за те, що остаточна версія не відповідатиме тому, що хотів сценарист, але відповідає тому, що хотів режисер чи продюсер.

Для вас як для кіно- та театрального глядача головне – сюжет чи його подача?

– Важливо і те, й інше. Можна переповісти сюжет, замість того, щоб його показати. Все залежить від сюжету – чи реально його подати повністю.

Який спосіб життя має вести письменник в Україні, щоб заробляти лише письменництвом?

– Якщо він працює тільки на українському ринку, то таке може бути. Це письменники, які мають усталений спосіб життя. Наприклад, Василь Шкляр. Кожен його новий роман – хіт. Не знаю, яка у нього угода з видавцями, але якщо угода нормальна, він має жити за гонорари. Максим Кідрук теж – його книги зараз гарно продаються. Він їздить по всій Україні і сам пропагує свої книжки, отже має жити за гонорари.

Тому треба багато писати, публічно представляти свої романи, дбати про рекламу, про маркетинг, про зв’язок з читачем. Це головні правила, бо богемний спосіб життя не дає можливості ставати професійним письменником, – треба працювати багато.

Які зараз гонорари в українських письменників?

– У нас немає стандартних угод. Усередньому аванс за книжку для письменника-початківця може бути від 200-300 до 1000 євро. На цьому дуже часто і закінчується гонорар, тому що з роялті спочатку вираховується сума авансу, і якщо сума авансу повернулася до видавця, тоді вже нараховується прибуток для письменника.

Є стандартні європейські правила: якщо книжка продається накладом 3000 примірників – роялті становить 6% від продажної ціни книги. Але у нас рахують не від продажів, а від собівартості чи від видавничої ціни, яка теж не фіксована. Тому важко за цим прослідкувати.

А які мінімальні та максимальні наклади у цьому ж аспекті?

– Наприклад, Кідрук продав 10 000 примірників за півроку. Це дуже добре для України. У Шкляра кожна книжка продається накладом щонайменше 60-70 тисяч примірників – це теж десь за півроку. Дуже гарна цифра. А потім вже продажі падають, як правило.

 Скільки треба видавати романів, щоб вважатись «продуктивним» письменником?

– Тут питання не в тому, скільки. Бо можна написати один роман, який добре продаватиметься 30-40 років – кожного року по 100 000 примірників, – і ти вже є професійним письменником в такому разі. Яскравий приклад – роман «Парфумер» Зюскінда, який крім цього майже нічого не написав – якусь коротку прозу і п'єсу «Контрабас».

Якщо ти не написав свого «Парфумера», треба хоча б один новий роман на рік видавати, я думаю, – розраховуючи, що він житиме два роки, і потім йде у бек-ліст, але потихеньку продовжує продаватись. (Back-list – список попередніх творів автора, які ще є на складі і потихеньку продаються; часто їх нема у книгарні, але на замовлення будь-яка книгарня знаходить таку книжку за день-два. – прим. А.Куркова).

Андрій Курков: «Богемний спосіб життя не дозволяє стати професійним письменником»
Фото з особистого архіву А.Куркова

Якщо письменник – ще початківець, як йому вибудовувати співпрацю з видавництвом? Як взагалі правильно обирати «свого» видавця?

– Письменник має розуміти, що він пише, чим відрізняється від інших авторів, і дивитися, щоб те, що він пише, підпадало під смаки видавця, який видає схожу літературу. Якщо це так, то видавництво робитиме все для гарної редактури і для того, щоб книги краще продавалися.

Від чого залежать наклади?

– Наклад може залежати від можливостей видавця інвестувати в рекламу. Якщо видавець вірить у письменника-початківця, але не має грошей на рекламу, він видасть 500 примірників, продаватиме їх на книжкових ярмарках і пробувати через друзів-критиків отримати позитивні рецензії. Якщо у видавництва є гроші на рекламу у соцмережах, в інтернеті, то, звичайно, на це витрачається певна сума, і можна збільшувати тираж – розраховувати не на 500, а на 1000 примірників.

Ваші книги на даному етапі потребують додаткової реклами?

– Будь-яка книга, навіть відомого письменника, потребує реклами. У Франції виходять бестселери Марка Леві, і одночасно висять величезні постери в метро. Це просто означає, що видавець підтримує книжку, яка і так добре піде, але реклама перш за все відіграє інформаційну роль: люди бачать, що книжка вже вийшла.

Для письменника-початківця Реклама важливіша, бо вона розповідає, що є такий письменник, а не нова книжка вже відомого творця.

У мене тут немає жодної реклами, бо в Україні не вкладають грошей у промоцію книг – немає ані афіш, навіть рецензій майже немає. А у Франції, наприклад, перед тим, як «Шенгенська історія» вийшла французькою, за три місяці до цього видали рекламний наклад, який був розісланий критикам і господарям книжкових магазинів.

Як би ви описали вашу українську аудиторію?

– Це читачі середнього віку, і старші читачі – перш за все, але я вже тепер сумніваюсь. Тому що, як виявилось з розмови з однією журналісткою з ВВС Україна, молоді читачі теж мене читають, обговорюють і цитують. Але я просто не відчуваю цього зв’язку, оскільки на авторські зустрічі більше приходять люди старшого і середнього віку.

Ви перечитуєте свої перші романи? Не буває відчуття, що щось треба переробити?

– У мене є романи, які я переписував. Наприклад, книжку «Гра у відрізаний палець» написав і видав у 1997 році, але було враження, що там чогось не вистачає, що роман недостатньо відредагований. І практично через 10 років я його відредагував, переписав. І зараз він в останній версії, більше я його не перечитую, але тепер спокійно ставлюсь до цього роману.

Взагалі не перечитую свої романи. Якщо я задоволений твором на етапі його здачі, то до нього більше не повертаюсь.

«Нічний молочник» я теж, до речі, переписував. Здається, ще щось. Це стосувалося саме стилю і скорочення самого тексту – прибирання того, що не є надто важливим.

Ще будь-який текст потребує роботи з редактором, стороннього погляду і ревізії. Адже автор сліпий до свого тексту – він його любить. Я був би радий, щоб мене більше редагували, але вважається, що коли автор досвідчений, у цьому немає аж такої потреби. Я вже навчився сам редагувати стороннім поглядом свої тексти, але треба, щоб він відлежався хоча б кілька місяців (оптимально – півроку). Читати свій текст, як чужий, не зовсім легко. Але якщо видавати книжку в такому вигляді, якою її здає видавництву автор, вона, як правило, довго не живе.

Я для себе виробив таку технологію – читаю, що написав, вголос – тоді чую, що є правильним, а що – ні.

В одному з інтерв’ю приблизно рік тому ви говорили, що є тенденція повернення до великих книжок. Але, здається, навпаки – зараз люди все більше часу проводять у соцмережах, які привчають до коротких форматів, «кліпового мислення»…

– Я казав про Європу, а не про Україну. У нас великих книжок дуже мало. Можна на пальцях перерахувати, і вони не дуже добре продаються. А в Європі, навпаки, тиражі збільшилися. Я тоді напевне казав про останній величезний роман Джона Ірвінга, який переклали французькою та німецькою. Цей твір розійшовся, майже як Пауло Коельо, і коли Ірвінг поїхав презентувати його у якомусь Берлінському театрі, то близько 5000 квитків були викуплені. Це, як на мене, свідчить, що Європа не боїться великих романів.

Так само моя «Шенгенська історія» на французькому ринку пішла дуже успішно, хоча там і 800 сторінок.

Ви багато подорожуєте. Як це впливає на письменництво?

– Коли людина подорожує, вона треться, як ебонітова паличка, набираючись енергії – і від спілкування, і коли відкриває для себе нові країни, міста, села. Інколи фізично це втомлює, особливо якщо треба летіти 12 годин поспіль, одразу виступати, а потім знову летіти ще три години, і так далі. Але поки я такий ритм витримую, це цікаво. Іноді я краще працюю в дорозі чи в готелі, ніж вдома.

Я чомусь найбільше пам’ятаю епізод з вашої книги «Львівська гастроль Джимі Хендрікса», коли герой пив віскі, а потім їхав бруківкою, щоб виходило каміння з нирок. Звідки беруться такі історії?

– Це була вигадка, та цікавішу історію я радше почув після того, як вийшла книга. Виявилося, були виступи якогось лікаря із США про те, що американські гірки дуже допомагають виводити камінці з нирок.

А я тоді шукав історію, яка могла трапитись лише у Львові, шукав усе, чим відрізняється Львів від інших міст. А львівська бруківка, як відомо, – одна зі специфічних ознак цього міста.

Які ваші романи вважаєте найвдалішими і за що їх любите?

–  Думаю, два романи: «Бікфордів світ» і трилогія «Географія одиночного пострілу». На один я витратив чотири роки свого життя, інший – сім років писав, два роки скорочував. Коли їх писав, грубо кажучи, закінчував для себе тематику історії еволюції радянської ментальності. Для мене це було важливо, бо я пробував розібратися в історії власної родини, оскільки в ній були і сталіністи, і жертви ГУЛАГу. Коли я цю тему закрив, мені стало легше писати про все інше, але ці романи все одно залишились для мене важливими.

Андрій Курков: «Богемний спосіб життя не дозволяє стати професійним письменником»
Фото з особистого архіву А.Куркова

Який роман написали найшвидше?

– «Приятель небіжчика» (1993), за яким у 1997 році було знято французсько-український фільм. Стрічку знову буде показано 1 грудня в кінотеатрі «Ліра». Насправді це був найуспішніший український фільм з комерційної точки зору, тому що 18 країн купили права на його покази в кінотеатрах, а права дистрибуції на США і Канаду придбала фірма Sony. Здається, після цього жоден з українських фільмів не показувався в день прем’єри одночасно в 48 кінотеатрах США на комерційних сеансах.

Що, на вашу думку, впливає на комерційний успіх як книг, так і фільмів?

– Якість книжки і фільму. І треба, щоб реклама з нею гармонізувала, не давала фальшивих сподівань, які не справдяться. Щоб маркетинг навпаки правдиво пояснював майбутньому читачу чи глядачу, чому йому це має бути цікаво.

Які теми, на вашу думку, зараз найбільш актуальні?

– Теми кохання чи соціальної несправедливості у будь-який час і в будь-якій країні завжди актуальні.

Що є для вас визнання?

– Це моя незалежність – і фінансова, і політична. Мені не треба ні під кого підлаштовуватись, я говорю те, що думаю, без озирання на наслідки з точки зору того, що мене хтось каратиме, чи я не так думаю, як треба. Фінансово мене не покараєш, політично теж – мене знають від Японії до Бразилії та Америки, а я знаю іноземних президентів та міністрів, які зі мною зустрічаються і навіть інколи радяться, розпитують про Україну. Але одночасно я розумію відповідальність письменника, особливо, якщо він представляє свою країну.

Враховуючи ваші постійні подорожі, ви вважаєте себе громадянином світу? Де ваш дім?

–  Київ – мій дім. Я вдома лише тут. Громадянин світу не має потреби кудись повертатися. А я маю таку потребу – завжди повертатися додому, до Києва.

Андрій Курков: «Богемний спосіб життя не дозволяє стати професійним письменником»
Фото з особистого архіву А.Куркова

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті