Дніпровський джаз 2019: чим запам'ятався ще один літній джазовий фест в Україні

З 18 по 21 липня на берегах древнього Борисфена відбувся open air фестиваль «Джаз на Дніпрі». До колишнього Дніпропетровська приїхали вітчизняні та зарубіжні виконавці, а безкоштовні концерти на трьох міських сценах привабили городян і приїжджих, які бажали долучитися до старого і сучасного джазу. Виступи хедлайнерів проходили на головному – платному – фестивальному майданчику, розташованому на мальовничому Монастирському острові. 

Слоган фестивалю «Культурна столиця» багато до чого зобов'язує – саме так називається муніципальна програма, спрямована на підтримку культурних проектів у місті. А пропозиція, що пролунала під час стартової прес-конференції, – започаткувати в Дніпрі музей українського джазу – не видалася самовпевненою: перший місцевий джазовий фестиваль відбувся в глибоко радянському періоді історії міста, понад 50 років тому (1968 рік). Потім проведення джазових форумів у Дніпропетровську кілька разів переривалося і відновлювалося, і ось уже вчетверте фестиваль повстав у сучасному форматі, немов птах Фенікс із попелу.

Чим потішив і здивував «Джаз на Дніпрі»?

Цікавими виявилися новинки фестивалю: на Монастирському острові з'явилися скульптури американських кумирів середини ХХ століття Арта Блейкі та Нета Кінга Коула. Музичним осмисленням їхніх 100-річних ювілеїв стали виступи гурту The Messenger Legacy із США – у перший вечір, і київського Drum Art Big Band'а – у другий.

Почути абсолютно всі вуличні програми було неможливо. Але концерти на головній сцені виявилися дуже змістовними. Їх було два. Перший вечір на Монастирському острові відкрив Jazz Sister Cities, за участю представників трьох країн: басиста Домініка Сандерса і барабанщика Еріка Аллена (США); польського саксофоніста-лідера проекту Сильвестра Островського та піаністки Касі Петржко, а також українського гітариста Павла Сидоренка.

Польща тепер загалом стала форпостом джазової (і не лише) освіти у Східній Європі. Манерою гри Сандерс нагадав Рея Брауна, а Аллен зовні дуже схожий на зрілого Майлза Девіса. Вийшло непогано, музиканти виконували «мейнстрімні» речі, але все чітко по нотах, а тому надто вже «завести» публіку їм не особливо вдалося.

Chestnut Trio за участю басиста Еріка Віллера і барабанщика Кріса Бека показало фрагменти останнього, записаного в 2018-му, альбому Kaleidoscopе. Тріо грає свої яскраві, різножанрові композиції без нот, лідер-піаніст – відмінний технар, який має прекрасний музичний смак, вишуканий звук і власну манеру виконання. Американський піаніст Сайрус Чеснат вже грав на Дніпровському фестивалі у 2016-му.

Третій сет – секстет The Messenger Legacy (США) – став «музичним приношенням» легендарному американському барабанщику Арту Блейкі. Відмінний ансамбль з двома саксофонами, трубою і ритм-секцією – фортепіано, басом і барабанами – порадував свіжими соло ударника Ральфа Пітерсона, щільними «пачками» духовиків і загальним гарячим настроєм. А зовні холоднокровний піаніст Джеффрі Кізер насправді виявився дуже темпераментним та запальним.

Завершили цей день музиканти з The Hot Sardines («Гарячі сардини»). Публіка була цілком «на взводі», хоча частина слухачів почала розходитися з огляду на пізню годину. Стандарти початку ХХ століття, степ і гаряча вокалістка запали в душі найбільш терплячим.

Недільний концерт (21 липня) складався з п'яти (!) сетів – що було явним надлишком. Слухачі не в змозі повноцінно сприймати п'ять-шість годин музики.

Першим виступив Drum Art Big Band із Києва – міцний джазовий оркестр під керівництвом Олексія Викулова разом з вокалістами Tony Momrelle і уродженкою Дніпра Сашою Марс. На жаль, на сайті фестивалю місця для відомостей про колектив не знайшлося. Оркестр високопрофесійний, зіграний, міцний. Грає цілком традиційно: джазова класика – це завжди актуально (Fly Me To the Moon Френка Сінатри, Smile Чарлі Чапліна тощо). Прекрасні соло на альт-саксофоні, міцний піаніст забарвили виступ свіжими тонами.

Потім грали кияни з Quintet Argentum. З ними виступив німецький дует у складі гітариста Честера Харлана і вібрафоніста/барабанщика Франца Бауера. Музиканти виконали найвідоміші латиноамериканські хіти і кілька танго Астора П'яццолли. Masquenada, «Дівчину з Іпанеми», Besamemucho, в яку відмінний джазовий піаніст Тимур Полянський вставив у коді Take 5 Д.Брубека. Потім пролунали Chin Chin П'яццолли, дуже експресивно його ж Fugata з милою вставкою наприкінці «Вийди, коханая, працею зморена». І коротко на «біс» вийшли Libertango – розкішно, яскраво і гаряче.

Порадував глядачів ізраїльський квартет тенор- і сопрано-саксофоніста Елі Дегібрі. Особливо вразили піаніст Том Орен і віртуозний контрабасист Тамір Шмерлінг. Орена можна сміливо назвати другим лідером квартету. Завдяки його солідній академічній підготовці гурт розширює рамки свого Contemporary джазу, урізноманітнюючи стилістику парафразами (наприклад, прозвучала композиція на музику до мінорній прелюдії Баха в розмірі 5/4 з вкрапленням з «Мрій любові» Ф. Ліста).

Загалом колектив створює розумний, непростий, концептуальний контент. Елі Дегібрі двічі проходив літні курси коледжу Berklee, записав шість сольних альбомів і кілька CD як сайдмен – з Хербі Хенкоком і Елом Фостером. Хенкок назвав ізраїльтянина «дуже талановитим композитором, аранжувальником і виконавцем». Також було б несправедливим не згадати барабанщика Евіатара Слівніка. Запала в душу чарівна сумна тема The Unknown Neighbor («Невідомий сусід») з альбому 2015 року Cliff Hangin' – можливо, найвідоміша композиція Елі.

Далі «пішла жара» ще двох концертів: Рішара Бона і Тоny Momrelle Group. Але це музика майже розважальна, танцювальна та вельми легка. Тому для автора цих рядків фестиваль закінчився прекрасним виступом талановитих ізраїльтян, чий сет був найбільш змістовним.

Над чим ще належить попрацювати організаторам?

В Україні в різні роки проходило безліч подібних заходів. І за підсумком можна сміливо стверджувати, що формат і склад учасників кожного з них визначається, у першу чергу, обсягами спонсорської підтримки. Якщо згадувати джаз-фести в Харкові, Донецьку, Коктебелі (майже одночасно їх було два), Вінниці, Одесі, Львові (не лише Leopolis (Alfa) Jazz Fest, але й організовані нині покійним Маркіяном Іващишиним), Києві ( «Єдність» і Jazz In Kiev), Ужгороді, Житомирі, то «вагомість» артистів завжди була прямо пропорційна гонорарним фондам, на які могли розраховувати організатори.

Матеріальні можливості Leopolis і «Джазу на Дніпрі» різняться на порядок. Можливо, саме тому організатори останнього при кожному зручному випадку з певним напруженням в голосі згадували саме Leopolis: є підозра, що більша частина публіки, та й журналістів, не бували на львівських джазових «марафонах».

Це ж погано приховуване прагнення «наздогнати старших братів» читалося і в усій обстановці: одягнений під Грегорі Портера (лауреата Grammy 2014 року) співак Тоні Момрелль – лише тінь Портера. А ведуча фестивалю Cheptoo Kositany-Buckner явно наслідувала двічі лауреата Grammy Ді Ді Бріджуотер. Паралелі виникають мимоволі, оскільки названі артисти відверто копіюють зовнішність і наряди суперзірок.

Але головне, звичайно, не в зовнішності учасників, а в змісті програм. Непродуманим виглядало призначення виступів на всіх вуличних сценах – Фестивальному причалі, Європейській площі та Катеринославському бульварі – на один час. І прес-конференція пройшла при загальному шумі залу, непрацюючих мікрофонах і відсутності прес-релізів.

Прес-центр не підготував буклету з відомостями про артистів, який міг би ненав'язливо підвищити освіченість і публіки, і журналістів. Сайт – це добре, але на концерті не кожен слухач може зайти в мережу інтернет, щоб прочитати інформацію про гурт, що виступає. А багатьом з присутніх її вочевидь бракувало.