Великий глухий: чому може навчити біографія Людвіга ван Бетховена

Сьогодні, зважаючи на пандемію коронавірусу, в усьому світі закриті місця, де зазвичай збирається багато людей: магазини непродовольчих товарів, спортивні центри і стадіони, музеї, галереї, театри і концертні зали. Скасовано всі музичні заходи не тільки в нашій країні, але і в усьому цивілізованому світі – музичні конкурси, прем'єри опер, фестивалі.

Але життя триває, і момент відродження культурних подій, сподіваємося, не за горами. Одним з важливих компонентів музичного життя планети у 2020 році стало святкування 250-річчя від дня народження Людвіга ван Бетховена. Великого німецького композитора-класика початку ХІХ століття, що увійшов у історію музики розквітом романтизму і десятками імен представників Європи – від Англії до України і Росії, від Норвегії – до Італії.

Бетховен – композитор, який жив у епоху Великої французької революції, й прожив, скажемо прямо, «собаче» життя. Він пройшов крізь випробування, зчепивши зуби. Сутність його музики – боротьба людини з долею, із собою, з постійними стражданнями, поклоніння революції і розчарування в її «героях» (Наполеон Бонапарт). Вона допомагає людям долати труднощі, фізичні та моральні муки, страх, горе і втрати.

Усі знають початкові такти бетховенської 5-ї симфонії, про яку він сказав: «Так доля стукається в двері».

Ведучи виснажливу щоденну боротьбу з життям, з самим собою, Бетховен, що не раз думав накласти на себе руки, який прожив півжиття абсолютно глухим, сказав: «Я схоплю свою долю за глотку». Це був великий страдник, великий борець і великий музикант...

Ранні роки

Людвіг ван Бетховен народився 16 грудня 1770 року в Бонні, хрещений там же наступного дня.

Його батько, Йоганн ван Бетховен, був співаком-тенором у придворній капелі. Мати, Марія-Магдалина, до заміжжя Кеверіх, народилася в сім'ї придворного шеф-кухаря в Кобленці. Батьки Людвіга одружилися в 1767 році.

Дід, Людвіг ван Бетховен, був родом з Мехелена (Південні Нідерланди). Про голландське коріння роду також говорить приставка «ван». Він служив в тій самій капелі, що і Йоганн, спочатку співаком (у нього був бас), а потім – капельмейстером.

Батько композитора мріяв зробити зі свого сина другого Моцарта і став навчати грі на клавесині та скрипці. У 1778 році в Кельні відбувся перший виступ Людвіга. Однак чудо-дитиною Бетховен не став, і батько, швидко охолонувши до затії, передоручив хлопчика своїм колегам і приятелям. Один навчав Людвіга грі на органі, інший – на скрипці.

У 1782 році в Бонн приїхав органіст і композитор Крістіан Готлоб Нефе. Він став справжнім учителем Людвіга. Нефе відразу зрозумів, що у хлопчика талант, познайомив підлітка з «Добре темперованим клавіром» Баха і творами Генделя, а також з музикою старших сучасників: Ф. Е. Баха, Йозефа Гайдна і Вольфганга Амадея Моцарта. Завдяки Нефе було видано перший твір Бетховена – варіації на тему маршу Дресслера. У той час автору виповнилося дванадцять років, і він уже працював помічником придворного органіста.

Після смерті діда матеріальне становище сім'ї погіршилося. Людвігу довелося рано кинути школу, але він самостійно вивчив латинь, італійську і французьку, багато читав.

Серед улюблених письменників Бетховена були Гомер і Плутарх, Шекспір, Гете і Шиллер.

Юність

У цей час Бетховен почав писати музику, але не поспішав друкувати свої твори. Багато що написане в Бонні згодом було їм перероблено. З юнацьких творів композитора відомі три дитячі сонати і кілька пісень, зокрема «Бабак».

У 1787 році Бетховен відвідав Відень і прийшов до Моцарта. Прослухавши його імпровізацію, той вигукнув: «Він усіх змусить говорити про себе!»

Але заняття не відбулося: Бетховен дізнався про хворобу матері й повернувся в Бонн. Вона померла 17 липня 1787 року. Сімнадцятирічний юнак був змушений стати главою сім'ї і взяти на себе турботу про молодших братів. Він вступив до оркестру як альтист.

У 1789 році Бетховен, бажаючи продовжити освіту, починає відвідувати лекції в університеті. Саме тоді в Бонн приходить звістка про революцію у Франції. Студент Бетховен занурюється в ідеї революції, що живитимуть його творчість все життя.

Проїздом з Англії в Бонні зупинився Гайдн, зі схваленням відгукнувся на композиторські досліди Бетховена. Юнак вирішує їхати до Відня і восени 1792 року вирушає туди.

Приїхавши до Відня, Бетховен почав заняття з Гайдном... Згодом Людвіг стверджував, що той нічому його не навчив; заняття швидко розчарували і учня, і вчителя. Бетховен вважав, що Гайдн був недостатньо уважний до його старань; а Гайдна лякали не тільки сміливі на той час погляди Людвіга, але й досить похмурі мелодії, що тоді було малопоширеним.

«Ваші речі прекрасні, це навіть чудові речі, але то тут, то там у них зустрічається щось дивне, похмуре, бо ви самі трохи похмурі й дивні; а стиль музиканта – це завжди він сам», – писав Гайдн своєму геніальному учневі...

Незабаром Гайдн поїхав до Англії і передав свого учня відомому педагогу та теоретику Альбрехтсбергеру. Зрештою Бетховен сам вибрав собі наставника – Антоніо Сальєрі.

Перші 10 років у Відні

Твори Бетховена почали користуватися успіхом. За перші 10 років, проведені у Відні, було написано 20 сонат для фортепіано і три фортепіанні концерти, вісім сонат для скрипки, квартети та інші камерні твори, ораторія «Христос на Оливній горі», балет «Творіння Прометея», Перша і Друга симфонії.

У 1796 році Бетховен починає втрачати слух. У нього розвивається тинітус – запалення внутрішнього вуха, що призводить до дзвону у вухах. За порадою лікарів він надовго усамітнюється в маленькому містечку Хайлигенштадт. Однак спокій і тиша не поліпшують його самопочуття. Бетховен починає розуміти, що глухота невиліковна. У ці трагічні дні він пише листа, який згодом буде названо «хайлигенштадтським заповітом». Композитор розповідає про свої переживання, пише, що був близький до самогубства.

Бетховен-піаніст

Уже в перші роки життя у Відні музикант завоював славу піаніста-віртуоза.

Фортепіано лише почало входити у європейський побут, змінивши клавесин з його своєрідним «металевим» й коротким звуком, що «цокає» й швидко загасає. Бетховен сміливо протиставляв крайні фортепіанні регістри (на клавесині й спочатку на фортепіано грали в основному в середині клавіатури), широко використовував педаль (до неї тоді теж зверталися рідко) і масивні акордові співзвуччя. По суті, саме він створив фортепіанний стиль, далекий від вишуканої, «мереживної» манери клавесиністів, які застосовують безліч дрібних прикрас, що заповнюють швидко затухаючий звук клавесина.

Цей дещо важкуватий похмурий стиль можна почути в його фортепіанних сонатах №8 «Патетичній» (назву дав сам композитор), №13 та №14. Обидві мають авторський підзаголовок Sonata quasi una Fantasia («Соната майже фантазія»). Сонату №14 поет Людвіг Рельштаб згодом назвав «Місячною», і, хоча ця назва пасує лише для першої частини, вона закріпилася за всім твором. Тоді композитор був закоханий у свою ученицю, італійську графиню Джульєтту Гвіччарді, якій і присвятив «Місячну сонату». Втім, шлюб не відбувся:  дівчина вiддала перевагу не генiaльному  простолюдину Бетховену, а його безталанному колезi-aристократу, за якого і вийшла заміж. Їхній шлюб розпався, і через 20 років Джульєтта прийшла просити у Бетховена грошей. Пізніше в листі до друга музикант написав: «Вона плакала, але я знехтував нею»...

Зовнішність і характер

Бетховен також дуже виділявся серед віденських світських кавалерів зовнішнім виглядом. У більшості випадків його знаходили недбало одягненим і незачесаним. Він змінив у Відні безліч квартир. По-перше, через глухоту він дуже голосно грав і співав, чим дратував сусідів, а по-друге, мав незговірливий, важкий характер.

Музикант відзначався украй різкими судженнями і поведінкою. Якось, коли він грав у публічному місці, один з гостей почав розмовляти з дамою; Бетховен негайно обірвав виступ: «Таким свиням я не гратиму!» І жодні вибачення і вмовляння не допомогли.

Іншим разом Бетховен гостював у князя Ліхновського, який дуже поважав композитора і був шанувальником його музики. Князь захотів, щоб Бетховен зіграв перед присутніми. Композитор відмовився. Ліхновський став наполягати і навіть наказав виламати двері кімнати, де замкнувся Бетховен. Обурений композитор покинув маєток і повернувся до Відня. На ранок він відправив Ліхновському листа: «Князю! Тим, чим я є, я зобов'язаний самому собі. Князів існують і існуватимуть тисячі, Бетховен же – тільки один!»

Однак, незважаючи на таку сувору вдачу, друзі вважали Бетховена досить доброю людиною, оскільки композитор ніколи не відмовляв їм у допомозі.

Другим великим коханням і багаторічним другом стала для Бетховена Тереза ​​Брунсвік, угорська аристократка. Дівчина отримала гідну освіту: крім німецької, вона вільно говорила і писала англійською, французькою та італійською, була захисницею угорської мови і культури в Австрійській імперії. Однак своє життя вона присвятила вихованню дітей, заснувавши кілька дитячих садків, – явище на той час новаторське.

Через глухоту Бетховен спілкувався за допомогою «розмовних зошитів», куди друзі записували для нього свої репліки, на які він відповідав або усно, або у запису у відповідь.

Однак музикант Шиндлер, у якого залишилися два зошити із записами розмов Бетховена, цілком ймовірно, спалив їх, бо «в них містилися найгрубіші, запеклі випади проти імператора, а також наслідного принца та інших високопоставлених осіб. Це, на жаль, була улюблена тема Бетховена; у розмові Бетховен постійно обурювався можновладцями, їх законами і постановами».

Випадок у Тепліце, зрілість

Одного разу Бетховен і Гете, гуляючи разом у Тепліце, обговорювали трагедію поета «Егмонт», до якої композитор почав складати музичні ілюстрації. Вони зустріли там імператора Франца, що гуляв у оточенні свити і придворних. Гете, відійшовши вбік, схилився в глибокому поклоні, Бетховен пройшов крізь натовп придворних, ледь доторкнувшись до капелюха.

Коли Бетховену було 34 роки, Наполеон, знехтувавши ідеали Великої французької революції, оголосив себе імператором. Тому композитор відмовився від наміру присвятити йому свою Третю симфонію і назвав її «Героїчною».

У фортепіанній творчості власний стиль композитора помітний вже в ранніх сонатах, але в симфонічній зрілість прийшла до нього пізніше. За словами Чайковського, лише в Третій симфонії «розкрилася вперше вся неосяжна, дивовижна сила творчого генія Бетховена».

Через глухоту Бетховен рідко виходить з дому, позбавляється звукового сприйняття. Він стає похмурий, замкнутий. Саме в ці роки композитор один за іншим створює свої найвідоміші твори. Цими ж роками Бетховен працює над своєю єдиною оперою «Фіделіо», що належить до жанру опер «жахів і порятунку». Успіх до «Фіделіо» прийшов лише в 1814 році, коли опера була поставлена ​​у Відні, Празі, де диригував відомий німецький композитор Вебер і, нарешті, у Берліні.

Незадовго до смерті Бетховен передав рукопис «Фіделіо» своєму другові та секретарю Шиндлеру зі словами: «Це дитя мого духа було народжене на світ у сильніших муках, ніж інші, і примусило мене засмучуватися найбільше. Тому воно мені дорожче за всіх…»

Останні роки життя і смерть

Після 1812 року творча активність композитора на певний час падає, проте через три роки він починає працювати з колишньою енергією. У цей час створені фортепіанні сонати з 28-ї по останню, 32-ту, дві сонати для віолончелі, квартети, вокальний цикл «До далекої коханої». Велика увага приділяється і обробкам народних пісень. Поряд із шотландськими, ірландськими, уельськими, є російські та українські. Але головними творами останніх років стали два найбільш монументальні твори Бетховена – «Урочиста меса» і Симфонія №9 з хором.

Дев'ята симфонія була виконана в 1824 році. Публіка влаштувала композитору овацію. Бетховен стояв спиною до залу і нічого не чув, тоді одна зі співачок взяла його за руку і повернула обличчям до слухачів. Люди махали хустками, капелюхами, руками, вітаючи композитора. Овації тривали так довго, що присутні поліцейські чиновники почали вимагати їх припинити. Подібні вітання допускалися тільки відносно до особи імператора.

Незважаючи на глухоту, композитор продовжує бути в курсі не тільки політичних, а й музичних новин. Він читає (тобто слухає внутрішнім слухом) партитури опер Россіні, переглядає збірку пісень Шуберта, знайомиться з операми німецького композитора Вебера «Вільний стрілець» і «Евріанта». Приїхавши до Відня, Вебер відвідав Бетховена. Вони разом снідали, і Бетховен, зазвичай не схильний до церемоній, доглядав за своїм гостем.

Після смерті молодшого брата і довгих судів проти його дружини композитор взяв на себе турботу про їх сина. Бетховен поміщає племінника в найкращі пансіонати і доручає своєму учневі Карлу Черні займатися з ним музикою. Композитор хотів, щоб хлопчик став ученим чи артистом, але того приваблювало не мистецтво, а карти та більярд. Загрузнувши в боргах, він здійснив спробу самогубства, проте не заподіяв собі особливої ​​шкоди: куля лише трохи подряпала шкіру на голові. Бетховен дуже переживав, здоров'я його різко погіршилося. У композитора розвинулося важке захворювання печінки.

Людвіг ван Бетховен помер 26 березня 1827 року, на 57-му році життя. Понад 20 000 людей йшли за його труною. Серед тих, хто гірко оплакував смерть композитора, був 30-річний Франц Шуберт, який мріяв побувати в будинку Бетховена, показати йому свою музику, але так і не наважився потурбувати генія...