Кінопродюсерка Ольга Журженко: «Сучасна виставка має розважати людей, а не лише мати просвітницький характер»

Восени стартувала онлайн-виставка, створена за мотивами фільму «З любов’ю, Вінсент». Це перша у світі анімаційна стрічка, намальована масляними фарбами, що розповідає про життя легендарного Ван Гога. Над фільмом працювала команда із більш ніж 125 художників, аніматорів і фотографів з усього світу, які приїжджали в студію до Польщі та Греції для написання 65 000 кадрів маслом. У фільмі також «оживають» герої 120 картин художника, яких зіграли британські актори Сірша Ронан, Ейдан Тернер, Дуглас Бут, Хелен МакКрорі, Елінор Томлінсон і Кріс О'Дауд. Фільм коштував творцям 5 млн євро, частина яких була зібрана на Kickstarter.

Тепер кіностудія BreakThru Films у копродукції з УКРКІНО та за підтримки Українського Культурного Фонду готують наступну анімаційну стрічку у подібній техніці – «Селяни» за романом польського письменника Владислава Реймонта. У рамках проєкту «Малюємо фільм: онлайн-виставка «З любов'ю, Вінсент» та тренінг з анімації для художників» для цієї кінокартини відбирали художників за допомогою проходження тестувань та тренінгу з анімації.

Mind поспілкувався із копродюсеркою стрічки «Селяни» Ольгою Журженко про етапи та особливості створення цієї роботи, якій у віртуальній виставці «З любов’ю, Вінсент» присвячено заключний блок – «Майбутнє».

– Чому для цієї стрічки обрано саме тему кріпацького минулого? Чи не вважаєте, що вже достатньо творів їй присвячено і варто рухатися вперед?

– Так, творів кріпацької тематики дійсно достатньо. Та фільм «Селяни» створюється за книгою. Це – екранізація твору польського письменника, лауреата Нобелівської премії Владислава Реймонта.

Реймонт отримав премію зокрема за прекрасні описи пір року та природи у книзі. Саме тому вона була обрана для екранізації. Це величезний роман у чотирьох томах класика польської літератури, подібний до «Війни і миру» Льва Толстого, який проходять польські школярі за програмою на уроках літератури.

Насправді, тут не робиться акцент на кріпацтві. Йдеться, скоріше, про нерівність, вічний конфлікт багатих та бідних, розрив між соціальними станами. Багаті наймають на роботу бідних, тому виникає природна заздрість, жадібність та багато інших емоцій і почуттів, притаманних людям, незалежно від століття та життя у селі чи місті.

– Хто цільова аудиторія анімації «Селяни» та виставки зокрема?

– Це трохи різні проєкти, адже виставка – вже субпродукт. Цільова аудиторія анімації «Селяни» – це всі, хто дивився «З любов'ю, Вінсент». А також усі, хто цікавиться анімацією, костюмованими драмами та польською культурою.

А коли ми задумували виставку, то обговорювали з кураторами те, що нам не вистачає серед культурних продуктів виставкового плану проєктів, коли відвідувачі могли б водночас і щось нове для себе дізнатись, і розважитись. Бо, зазвичай, такі виставки надто «заумні», консервативні. Сучасна виставка має розважати людей, а не лише мати просвітницький характер. Через те, що ця ніша не надто зайнята, ми вирішили у легкій формі розповісти аудиторії про відому особистість та важливу соціальну тему.  

– Якою є ваша роль у роботі над виставкою «З любов'ю, Вінсент» та «Селяни»?

– Ми давно планували співпрацю із польськими партнерами, щоб популяризувати серед українських глядачів такий вид мистецтва, як анімація маслом.

Після створення фільму «З любов'ю, Вінсент» у польської студії залишилось чимало картин, тому вони вирішили організувати експозицію. Коли наша сторона звернулася, поляки додали до виставки більше полотен українських художників.

– Яка мета проєкту «Селяни»?

– Мета фільму у тому, щоб донести публіці, що є такий стиль анімації і в нього є майбутнє. Адже «З любов'ю, Вінсент» у подібному мальованому жанрі став успішним у прокаті та отримав позитивний відгук у глядачів.

Якщо говорити про однойменні виставки, то вибірка полотен, намальованих для анімації про Ван Гога, у діджитал-експозиції була адаптована під українську аудиторію. А саме відібрано більше картин авторства наших співвітчизників. 

Анімація «Селяни» – це копродукція України, Польщі та Сербії. Та це універсальна історія, тому вона буде цікава всім, незалежно від країни проживання. 

Так само я зараз працюю над стрічкою за твором Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», бо у цієї книги вже є довгий життєвий цикл. Вона тривалий час цікавить людей і продовжуватиме інтригувати. Сценаристкою виступила Катерина Бабкіна. 

– Який фідбек отримала віртуальна виставка «З любов'ю, Вінсент» та які показники ставите собі за мету щодо «Селян»?

– Позитивний. У тому числі й від профільної західної преси та критиків. Тож сподіваємось на такий же гарний зворотній зв’язок і цього разу. 

–  У команді мальованої анімації «З любов'ю, Вінсент» брало участь чимало українських художників. Який склад команди «Селян»? Чим, можливо, цей проєкт удосконалено після попереднього досвіду зі стрічкою про Ван Гога?

– У команді «Селян» буде ще більше українських художників, ніж у «З любов'ю, Вінсент». У рамках проєкту «Малюємо фільм» пройшло повноцінне навчання у даному стилі анімації ще 20-ти художників. Тобто всього їх близько 30-ти.

Цього разу, у «Селянах», буде дещо інший стиль під назвою «молода Польща», тому картини виглядатимуть реалістичніше. Адже у «З любов'ю, Вінсент» використовувалась стилістика Ван Гога. Також у фільмі за романом Владислава Реймонта сюжет вибудовано зовсім інакше. Бо «З любов'ю, Вінсент» – це гостросюжетна, навіть детективна історія, а «Селяни» – це драма, де будуть танці, пристрасті та кохання і в той же час багато мальовничих пейзажів. Тобто зовсім інша історія як за візуальною складовою, так і за змістом. 

Я дуже вдячна усій команді, з якою працюю, за сили та енергію, які вони вкладають у проєкт. Це і продюсерка та координаторка Десняна Рожкова, без якої нічого б не відбулося, і креативний та піар-відділи, які роблять проєкт дійсно надихаючим. 

–  У чому, на вашу думку, переваги та недоліки онлайн-виставок?

– Хотілося б, перш за все, сказати, що офлайн- та онлайн-виставки – це різні продукти, які не «дзеркалять» один одного. Коли ти можеш фізично порозглядати всі картини, доторкнутися до експоната, – це абсолютно не те ж, що бачити все на екрані комп’ютера чи смартфона. Інформація, яку отримує людина, може збігатися, але досвід зовсім інший.

Переваги онлайн-виставок у тому, що їх можуть відвідати жителі будь-яких міст і сіл, без жодних обмежень за географією. Недоліки полягають у тому, що публіку потрібно зацікавити подивитись саме ваш онлайн-проєкт.

Якщо, наприклад, порівняти фізичну виставку, присвячену Ван Гогу, то на ній моя малеча могла б у дитячій зоні займатись розмальовками, поки я роздивляюсь картини, а в онлайн-виставці ця опція відсутня. 

Але очевидні переваги онлайн-виставок у тому, що вони зазвичай безкоштовні, їх можна побачити у зручний час у будь-якому куточку планети, а картини можна збільшувати, роздивлятись кожен мазок мов під лупою, чого не зробиш вживу, бо часто у музеях не дозволяють надто близько наближатись до картин. 

–  Пандемія: мистецтво вимушене виживати, чи воно органічно пристосовується до нових реалій та навпаки таким чином отримує нові теми для рефлексії? Що думаєте з цього приводу, та які цікаві приклади вас здивували серед витворів, створених під впливом ситуації навколо Covid-19?

– Мене злегка дратує огульна думка, що все можна перевести в онлайн. Бо не всі українці впевнено користуються інтернетом та своїми девайсами, не говорячи про те, що рівень проникнення інтернету у нас в країні складає близько 50% порівняно з 90% у США. Велика кількість людей похилого віку, які за пільговими квитками могли б безкоштовно відвідувати музеї, кінотеатри та експозиції, не мають можливості витрачати кошти на онлайн-продукти.

Я також проводила експерименти зі своїми дітьми і хочу сказати, що вони не витримують 30–40 хвилин записаного театрального перформансу чи лялькової вистави для дітей, а просять вимкнути його і ввімкнути мультики чи відео на YouTube, бо вони звикли до споживання іншого виду контенту на гаджетах.

Із позитивного, як експерт «House of Europe», помічаю, що серед проєктів, які культурні інституції подали нещодавно на гранти, було багато таких, які передбачають не лише цифровізацію, а й певну партисипативність. Тобто не просто пасивне споживання контенту, а й активну участь: наприклад, впливати на хід театральної постановки, змінювати щось. Таким чином можна привернути увагу глядача через причетність до перебігу подій, а не банально переконувати: «Подивіться!».