Nota Bene: чому Путіну не вдається переписати історію наново
Хто, як і чому «кинув» Росію та її правителя
Mind продовжує публікувати матеріали в рубриці Nota Bene. Цей формат передбачає дещо більше емоційне забарвлення, що, втім, компенсується глибиною експертизи автора в досліджуваному питанні. Сьогодні позаштатний експерт із зовнішньополітичних трендів Кирило Розумовський розмірковує про те, які історичні паралелі проглядаються за нинішньою напруженістю в українсько-російських відносинах та чому «імперські» амбіції РФ заздалегідь приречені на поразку.
7 лютого президент Франції провів переговори з президентом Росії. Вони тривали приблизно шість годин, з них чотири години Владімір Путін розповідав Емманюелю Макрону, як Захід порушував свої зобов'язання: «Нас кинули!». Що стоїть за цими словами – розповів в інтерв'ю Mind на умовах анонімності надзвичайний та повноважний посол України у відставці, який представляв Україну в одній із європейських країн. Проводячи історичні паралелі, він показує, що за істеричною поведінкою Путіна стоїть неможливість повернути Росії статус великої держави, яка зможе ініціювати переділ сфер впливу в Європі та світі. Саме потреба визнання своєї величі спонукала тоді СРСР, а зараз Росію нарощувати та застосовувати військову силу.
Великі держави, як тільки в них з'являється можливість, прагнуть переглянути умовний чи безумовний переділ світу, що відбувся після тієї чи іншої, гарячої, холодної або гібридної війни. Так було в 1919, 1939, 1945-1946, 1975, 1989-1990 і 1997 роках…
Беззаперечні уроки історії
У 1919 році Перша світова війна закінчилася в момент підписання Версальського договору без участі Радянської Росії та Німеччини. А 1939-го, коли СРСР і Третій рейх вирішили, що попередній розділ сфер впливу був явно несправедливий до них, Москва й Берлін уклали так званий Пакт Молотова – Ріббентропа та розпочали Другу світову війну.
Фото: wikimedia.orgУ 1945 році Ялтинська конференція за участю СРСР, США та Великої Британії нічого нового, якщо порівнювати з 1939-м, у практику дипломатії не привнесла: глава уряду Союзу РСР, прем'єр-міністр Сполученого Королівства та президент Сполучених Штатів Америки домовилися між собою узгоджувати протягом періоду тимчасової нестійкості у звільненій Європі політику своїх трьох урядів.
Проте стан «тимчасової нестійкості» продовжився недовго. Уже в березні 1946 року Вінстон Черчилль заявив: «Радянська Росія прагне необмеженого розширення своєї влади та ідеології […] Наші російські друзі нічим не захоплюються більше, ніж силою, і нічого вони не поважають менше, ніж слабкість, особливо військову слабкість. Тому потрібно на основі військової сили англомовної співдружності знайти порозуміння з Росією. Тоді головна дорога в майбутнє буде ясною не тільки для нас, а й всім, як у наш час, а й у наступному столітті…».
Зрозуміло, під «англомовною співдружністю» експрем'єр Великої Британії насамперед розумів спільні дії Лондона та Вашингтона, а займенник «усі» він застосував не до великих держав, а до Канади, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Данії, Італії та Португалії, які 1949 року створили блок НАТО.
Ісмей Гастінгс, перший генеральний секретар НАТО, позначив мету нового союзу так: «Не пустити СРСР (у Європу), зберегти американську присутність і стримати Німеччину»).
«Не пускати», «зберігати» і «стримувати». Погодьтеся, жодного навіть натяку на агресію чи плани нападу на СРСР. А навіщо? У штаб-квартирі НАТО тоді щиро вважали, що Радянський Союз і без застосування проти нього ядерної зброї не зможе самотужки протистояти об'єднаним збройним силам та економікам країн – членів блоку.
І ці надії були цілком обґрунтовані. У 1945–1955 роках СРСР гарячково намагався відновити промисловість, зруйновану під час війни. І не так заради «підвищення добробуту радянського народу», як заради припинення залежності від імпорту із США.
А що було робити, якщо тільки в 1942–1945 роках, наприклад:
- американські постачання рейок для широкої колії становили 83,3% від обсягу їхнього виробництва у СРСР;
- магістральних тепловозів і паровозів у СРСР було вироблено всього 94 штуки, імпортовано – 1966 штук;
- 70% усіх вантажних автомобілів були Made in USA…
Фото: fingazeta.ruВійськові навчання як засіб політичного тиску
Про американські продовольство, танки, літаки та іншу зброю, передану за програмою Lend-lease (у загальному обсязі озброєнь тільки Військово-Морського флоту СРСР західна техніка становила 32,4 %. – Mind) сьогодні і говорити вже ніяково. Особливо після того, як ексголова Ради міністрів СРСР Микола Рижков 2012 року опублікував книжку «Велика Вітчизняна війна: ленд-ліз». Він, на відміну від сучасних російських політиків, знав, якому саме «дідові» треба сказати «дякую за Перемогу» і без союзу з якими «дідами» гасло «Можемо повторити» не має сьогодні жодного сенсу.
Неможливість повернути по суті, а не формально, статус великої – розвиненої в сенсі промисловості та економіки – держави, тобто повернути можливість і здатність ініціювати перерозподіл сфер впливу в Європі та світі, змусила СРСР у середині 1950-х років використовувати із цією метою лише військову силу.
Перша така спроба довести «велич» була зроблена 1954 року під час загальновійськових навчань із застосуванням ядерної зброї (45 000 осіб особового складу, 600 танків і самохідних артилерійських установок, 320 літаків, 6000 тягачів, автомобілів тощо) на Тоцькому полігоні, де «рельєф місцевості нагадує типовий рельєф Західної Європи».
За результатами тих маневрів військові та політичні керівники СРСР зробили для себе два неприємні висновки. По-перше, ведення наступу з положення безпосереднього зіткнення з противником без відведення своїх військ із передових позицій на час атомного удару неможливе – надто великі безповоротні та санітарні втрати в живій силі. По-друге, без створення в Європі військово-політичного блоку, здатного протистояти НАТО, зберегти стратегічний паритет між СРСР з одного боку та США, а також країнами Західної Європи з іншого боку неможливо. Тому нібито задля досягнення горезвісного «паритету» і було створено 1955 року Організацію країн Варшавського договору (ОВД).
Справді, чому не спробувати заповнити згадані «безповоротні втрати» за рахунок людських ресурсів союзників?
Ця ідея була перевірена 10 вересня 1956 року на Семипалатинському полігоні під час військових навчань «Застосування тактичного повітряного десанту слідом за атомним ударом із метою утримання зони ураження атомного вибуху до підходу військ із фронту».
«Наступальних військ? – здивувалися тоді європейські політики. – З якого фронту? На якого супротивника вони наступають?» Зрозуміло, з території Польщі на Західну Німеччину, яка була демонстративно прийнята в члени НАТО в день 10-річного ювілею Великої Перемоги, тобто 9 травня 1955 року. Відтоді і до теперішнього часу головним офіційним противником СРСР і Російській Федерації, що наслідувала його, є США та НАТО.
Хисткий паритет
Протистояння двох військово-політичних блоків тривало аж до 1975 року, коли великі держави нарешті усвідомили самі, що за допомогою ядерної зброї не можна нікого завоювати, а можна лише знищити. І довели своїм імовірним супротивникам, що Третя світова війна за переділ сфер впливу в Європі та світі може закінчитися тотальним знищенням усього, що хтось колись хотів би переділити.
Перемови в Женеві та Гельсінкі тривали майже два роки – з вересня 1973 до серпня 1975 року – і завершилися відмовою всіх європейських держав-учасниць, а також Канади та США від спроб змінити status quo в Європі шляхом застосування військової сили.
Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва говорить:
«…Держави-учасники поважатимуть […] право кожної держави […] на територіальну цілісність, на свободу й політичну незалежність […] право визначати та здійснювати на власний розсуд відносини з іншими державами […] ] Вони вважають, що їхні межі можуть змінюватися відповідно до міжнародного права мирним шляхом та за домовленістю. Вони мають право належати або не належати до міжнародних організацій, бути чи не бути учасником двосторонніх чи багатосторонніх договорів, включаючи право бути чи не бути учасником союзних договорів…».
Чому СРСР підписав Заключний акт и де-факто, відмовився від переділу сфер впливу в Європі? Адже про зміну кордонів на нараді в Гельсінкі говорили невипадково? На це запитання можна знайти відповідь у книжці «Народне господарство СРСР за 70 років: ювілейний статистичний щорічник», виданої з недогляду радянської цензури 1987 року.
Наприклад, Радянський Союз видобував залізняку в сім разів більше, ніж США. Чавуну виплавляв із цієї руди втричі більше. Сталі із цього чавуну – удвічі більше. А машин, верстатів тощо із цього металу виробляв приблизно стільки ж, скільки і Сполучені Штати…
З виконанням «Продовольчої програми» справи були не кращі. За 1976–1985 роки капіталовкладення в агропромисловий комплекс СРСР становили 600 млрд рублів, але в результаті цих фантастичних витрат... У 1981 році Радянський Союз, наприклад, став найбільшим у світі імпортером м'яса (1 млн тонн. – Mind), а в 1982-му – Найбільшим імпортером зерна (45 млн тонн. – Mind). І як у такій ситуації СРСР міг не погодитися зі зміною «мирним шляхом і за домовленістю» кордонів ФРН та НДР щодо об'єднання 1990 року двох Німеччин в одну країну – члена НАТО? Ніяк. І заперечувати проти просування НАТО на Схід – на територію вже колишньої НДР – Радянський Союз міг лише на словах…
А реально блок НАТО й сам тоді не прагнув наблизитися до кордонів країн – членів Організації Варшавського договору. Річ у тім, що «Абрамс», основний бойовий танк НАТО, важить близько 60 тонн (у різних модифікаціях від 55 до 63 тонн. – Mind) і має розміри 3,6 на 9,8 метра (разом із гарматою. – Mind), що дуже ускладнювало його пересування мостами та дорогами колишньої НДР і в мирний час, а в разі війни і поготів. А без танків як воювати? Ніяк!
Звичайно, проблеми такого роду не злякали б ні ту ні іншу сторону, якби вони почали війну одна з одною, але питання про розширення НАТО на Схід до 1991 року втратило, на щастя, будь-яку актуальність.
І річ не в тім, що Радянський Союз розпався, а в тім, що його спадкоємиця, тобто Росія, вже не могла нікому загрожувати. Ба більше, країна відчайдушно потребувала термінової гуманітарної допомоги – дефіцит продуктів відчувався тоді навіть у Москві.
Фото: navalnenok.livejournal.comОперація Provide Hope («Подай надію»), про яку в Росії воліють «не пам'ятати», тривала п'ять років, з 1992 до 1997 року. Усього літаки військово-транспортної авіації США та НАТО здійснили тоді понад 500 рейсів і доставили до столиць колишніх радянських республік, але переважно до Москви, як гуманітарну допомогу понад 18 000 тонн продовольства.
Далі – більше. Масштабне постачання продовжилося й у наступні роки. Тільки в 1999-му Російська Федерація імпортувала із США та країн ЄС 4,85 млн тонн зерна, олії, сухого молока, м'яса.
У другій половині – наприкінці 1990-х років США та Європа блискуче скористалися обставинами, що склалися, і змусили РФ відмовитися від будь-яких претензій на статус великої держави. Я був свідком, як 27 травня 1997 року в штаб-квартирі НАТО у Брюсселі святкували підписання «Основоположного акту про взаємні відносини, співпрацю і безпеку між Російською Федерацією і НАТО». З не меншою урочистістю, ніж перемогу в Другій світовій війні. І для цього були всі підстави.
По-перше, 1997 року Росія і НАТО – хай і формально – перестали вважати одне одного супротивниками. Москва тоді навіть заявила про перегляд своєї військової доктрини.
По-друге, Росія і НАТО офіційно відмовилися від застосування сили чи загрози силою одне проти одного чи проти будь-якої іншої держави, її суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності у будь-який спосіб.
По-третє, держави – члени НАТО підтвердили, що не мають намірів, планів чи причин для розгортання ядерної зброї на території нових членів і не передбачають необхідності робити це в майбутньому.
У перекладі сучасною...
Незрозуміло, чому Путін згадує «Основний акт» не інакше, як «Сказали одне, зробили інше. Як у нас кажуть у народі, кинули... Просто обдурили». У чому обдурили? НАТО не розміщувало та не розміщує ядерної зброї в жодній із нових країн-членів, що вступили до організації у 1999-му (Угорщина, Польща, Чехія. – Mind) або у 2004 році (Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія. – Mind).
На думку Путіна, НАТО нібито «може оснастити» їх ядерними боєголовками і цим порушити «рівну безпеку всіх держав незалежно від їхнього членства в якомусь військово-політичному союзі»? Може, але не робить цього. Тож усі заяви й ультиматуми Путіна, зокрема про неприпустимість прийому України в НАТО – це пропаганда для невігласів. Насправді ж нинішня криза пояснюється просто.
Росія, накопичивши значний промисловий та економічний потенціал, вирішила 2021 року зробити ще одну спробу повернути собі статус великої держави та переділити сфери впливу хоча б у Європі.
14 лютого про це обмовився міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров:
«Жодна країна, жодна група країн, жодна організація не може домінувати на просторі Європи! Ми ж спостерігаємо спроби НАТО та Євросоюзу зробити так, що саме вони мають визначати подальший розвиток нашого континенту!»
Ця заява чудово пояснює слова Путіна про те, що Росію нібито «кинули та обдурили». Він, Путін, виявляється був упевнений, що підписаний 1997 року «Основоположний акт» – «Спільне зобов'язання Росії та НАТО, ухвалене на найвищому політичному рівні, щодо створення стабільної, мирної та нерозділеної Європи» – це щось на кшталт Пакту Молотова – Ріббентропа або аналог рішень Ялтинської конференції про розподіл сфер впливу.
На щастя, переписати історію наново («Putin goes on for hours rewriting history from 1997») Путіну не вдалося.
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
