Nota Bene: Як врятувати відносини з Польщею?
Чому майбутній вступ України до ЄС потрапив у залежність від операції «Вісла» та що робити далі
Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск минулої п’ятниці, 30 серпня, заявив, що вступ України до ЄС залежатиме, зокрема, і від позиції нашої країни щодо операції «Вісла». Ця заява пролунала як відповідь на слова голови українського МЗС Дмитра Кулеби. Як сказав Туск, «Україна не стане членом ЄС без згоди його країни, а щоб отримати таку згоду, потрібно відповідати стандартам, у тому числі культурно-політичним». Разом із тим польський прем’єр визнав, що «ця історія (Волинська трагедія. – Mind) повинна бути похована, якщо ми хочемо будувати хороше майбутнє». Тезу про те, що українсько-польські відносини ще потребують врегулювання і цей процес є «в інтересах Києва», Туск обіцяє активніше та чіткіше просувати в першій половині наступного року, коли Польща головуватиме в Раді Євросоюзу. Чому Польща з «адвоката України» перетворюється на «прокурора», кому вигідний історико-політичний реваншизм і як діяти українській владі за таких обставин, спеціально для Mind розмірковує політолог Валерій Майданюк.
«Дружня країна з особливими потребами»
Нещодавня заява польського прем’єра Дональда Туска (якого в Україні вважали ліберальним демократом, позбавленим «ПіСівського» націоналізму) про блокування української євроінтеграції без розв’язання історичних проблемних питань із Польщею, актуалізувала проблему, яку в Україні давно воліли не помічати з огляду на значно більші загрози. Але в Польщі за останнє десятиліття сформувалася впливова громадська думка, котра ставить польський націоналізм, перегляд історії та ідею «народу – жертви» у центрі сучасної політики та відносин із сусідами.
Колишня керівна партія «Право і Справедливість» (ПіС) виставляла рахунки Німеччині за Другу світову та роздмухала у країні концепцію «геноциду» поляків українцями. При тому, що Україна була декілька століть під владою Польщі та зазнавала національних утисків, тепер багатьох українських історичних суб'єктів – козацтво, гайдамаків і воїнів УПА – у Польщі почали вважати «винними у злочинах».
Хоча ще президент Леонід Кучма у відносинах із Польщею озвучив формулу «Вибачаємо та просимо вибачення», однак у політиці після вибачень завжди йдуть гроші як «репарації», «компенсації», економічні привілеї чи грантова підтримка.
Ухвалений 2016 року польський закон про «бандеризм» забороняє символіку та позитивну оцінку вояків ОУН-УПА – за це в Польщі навіть можуть засудити на три роки позбавлення волі. Такій позиції спряло й економічне зростання Польщі, котре «ПіСівці» намагалися подати як їхнє власне досягнення, а не результат допомоги ЄС. Ця політика неодноразово призводила до протиріч із Брюсселем: 2021 року Єврокомісія навіть рекомендувала накласти на Польщу санкції за недоліки реформи правової системи.
Чому саме зараз?
Як зазначає політолог і військовослужбовець Тарас Радь, у польському суспільстві відбувся певний злам після восьми років «ПіСівської» політики. Зараз 70% поляків переконані, що «Волинська трагедія» є важливою складовою в системі польської національної свідомості. «За дві геноцидальні постанови Сейму голосували також депутати «Громадянської платформи» та «Третього шляху». В польському суспільстві є певний консенсус щодо цього, і відіграти цю ситуацію назад найближчими роками буде складно», – вважає Радь.
Українсько-польські історичні дискусії неможливо вирішити на користь національного егоїзму однієї зі сторін. А особливо тієї сторони, яка реанімує столітні історичні образи на сусідів і вказує на «неправильних» національних героїв.
Національні герої усіх країн часто не подобаються сусідам. Наполеон не подобається англійцям, Черчилль не подобається індійцям та африканцям за колонізаторську політику, Джордж Вашингтон був рабовласником, а перші ізраїльські прем'єри боролися за незалежність терористичними методами. Історичні герої, які подобаються сусідам, – це переважно ті, хто нічого не робив для гідного місця своєї країни на мапі світу. УПА для українців є символом боротьби за незалежність так само, як для поляків Армія Крайова, якій було за що просити вибачення перед цивільними українцями.
Наскільки такі закиди доречні?
Українці сьогодні не можуть і не хочуть згадувати полякам образи за національне гноблення, кріпацтво й панщину часів Речі Посполитої, жорстокі придушення селянських повстань, війну із ЗУНР, пацифікацію та знищення цивільного українського населення на Галичині, Холмщині, Підляшші та Волині в 1940-х. Не хочуть – бо розуміють важливіші для сьогодення загрози, аніж пошук тих, хто 100 чи 300 років тому нас образив.
До того ж Україна сьогодні надто значима країна світу, щоб до неї говорили мовою ультиматумів. Польським політикам варто вже вбачати в Україні рівноправного партнера та сприймати історію не лише крізь власні націєцентричні окуляри. Про це мимохідь і згадав Дональд Туск, говорячи, що «з польського боку не були самі лише янголи», але продовжив наполягати на історичних поступках українців.
Хоча конфлікт на Волині 1943 року, який у Польщі за останнє десятиліття почав констатуватися як «геноцид», був лише одним з епізодів взаємної боротьби і єдиним, де кількість українських жертв виявилася меншою. Його підвалини були закладені колонізаційною політикою Варшави на чверть століття раніше шляхом переселення на Волинь «осадників» – ветеранів польських воєн, котрі також воювали проти ЗУНР. А сама трагедія не обійшлася без режисирування нацистів, які тоді були зацікавлені в зіткненні між собою польських та українських партизанів.
Замість того щоб уникати гострих кутів, польські політики їх загострюють. При цьому тоді, коли в росії прямо погрожують ядерними ударами по Польщі, обіцяють захопити Варшаву й виголошують наміри вагнерівців здійснити «екскурсію в Жешув». Членство Польщі в НАТО аж ніяк не повинно створювати ілюзію, що полякам немає за що переживати. Кому як не Польщі пам’ятати гарантії Заходу, надані 1939 року? Не слід забувати й про десяток російських ракет і безпілотників на території Польщі, частину з яких не змогла навіть помітити польська ППО.
Які уроки можна і треба винести із «зернової кризи»?
Окрім традиційно історії, несподіваним каменем спотикання між обома країнами стала тема експорту українського зерна. Долучення польських активістів до російської морської блокади, за мовчазної згоди польського уряду, чимало українців сприйняли як удар у спину.
На тлі нещодавніх польських заяв про дружбу, особливу роль польського бізнесу у відбудові України та міждержавні ініціативи, як-от «Тримор’я» та «Люблінський трикутник», антизернові заходи були палицями в колесі польсько-української співпраці. Для чого польським політикам було так багато говорити про українську євроінтеграцію, якщо польський аграрний сектор навіть до вступу України до ЄС не витримує українського агроекспорту?
Україна без Польщі розв'язала проблему експорту через порти Румунії та загнала під плінтус російський Чорноморський флот. Але анонсовані плани польсько-української дружби виявилися голослівними, а до конкретної економічної співпраці справа не дійшла.
Чи настільки «невдячні» українці?
На тлі «зернової кризи» багато польських політиків почали говорити про «невдячність» українців, що підхопили й деякі наші недалекоглядні співвітчизники, повторюючи про «інтереси українських аграрних олігархів» та українську владу, яка «руйнує відносини з добрим сусідом». Хоча блокаду українського експорту на західному кордоні почала не Україна, а від українського експорту наповнюється наш бюджет.
Польща однією з перших почала постачати танки ЗСУ, але не слід вважати, що ця допомога була безплатною. Поляки дали нам багато старої радянської зброї, але натомість отримали нову американську техніку. Часто зброю не поспішали надавати, поки Вашингтон не прислав заміну.
Польські популісти нагадують про допомогу українським біженцям, однак не згадують, що Польща отримала сотні тисяч нових працівників, які не сиділи на держдопомозі, а хапалися за роботу та інтегрувалися в польське суспільство.
Польська допомога Україні не милостиня, а – інвестиція в польську безпеку, адже руками українців знищується й ослаблюється головна загроза Польщі у ХХІ столітті. Допомагаючи українцям сьогодні, полякам завтра не доведеться відступати за Віслу чи знову програвати країну за три тижні війни, як це було у вересні 1939 року.
Звідки «ростуть ноги» польського радикального націоналізму?
Доведено, що за найрадикальнішими антиукраїнськими випадами в Польщі стояли російські спецслужби. Зокрема низку антиукраїнських акцій організував громадянин білорусі Олександр Усовський, який отримував гроші від голови сумнозвісного Інституту країн СНД Костянтина Затуліна. На створення громадської організації, яка просуває ідеї «руського мира», виділялося 42 000 євро на місяць.
Показово, що витягувати на поверхню столітні образи почали саме тоді, коли стали активно розвиватися польсько-українська військово-політична співпраця. Але, коли історичні закиди українцям роблять президент і прем'єр Польщі, стає зрозуміло, що російські інфодиверсії падали на сприятливий ґрунт.
Війни українців із поляками в минулому завершувалися потраплянням обох країн під копито москви. У ХХІ столітті українці та поляки мусять «подолати історію», поки самі нею не стали. Основою державної політики обох країн мало б бути згладжування історичних гострих кутів, інформування населення про кремлівські провокації, а також вироблення спільної позиції представників обох держав щодо політичних та історичних тем, які мали б об’єднувати нації, а не роз’єднувати.
Що тепер робити Україні?
Польща – дуже непростий сусід для України. І варто зберігати холодну голову в розмовах про ще один «братній народ». Між державами не буває братніх відносин так само, як їх не може бути між корпораціями. Але ми не можемо дозволити собі мати ще одного ворога на західному кордоні, тому варто співпрацювати з незаангажованою націоналізмом частиною польського політикуму.
Впливати на позицію польської влади варто й за допомогою майже двохмільйонної української діаспори, яка має значний економічний вплив у країні. Не зайвим буде вирішувати українсько-польські протиріччя напряму з Брюсселем і Берліном, адже Варшаві подеколи варто нагадувати про європейські правила гри.
Україні та Польщі слід думати над створенням додаткового безпекового альянсу – Міжмор’я чи Балто-Чорноморського союзу, особливо враховуючи брак рішучості в лідерів НАТО та можливий прихід до влади у США одіозних політиків. Геополітична ідея, що існує вже понад сотню років, передбачає формування оборонного блоку між Україною, Польщею, країнами Балтії та іншими державами регіону, які б спільно протистояли російській експансії. Щоб, коли росія раптом зазіхне на Сувалківський коридор – було кому простягнути руку допомоги, а не листа з «глибоким занепокоєнням».
Від того, чи зуміють українці з поляками налагодити партнерський діалог без тіні історії й розсипаного зерна, залежить мир, безпека та процвітання всієї Східної Європи у ХХІ столітті.
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
