Вкрадений час. Роздуми військового комунікаційника

Телефоную своєму другу. Знаю його майже чверть століття. За цей час ми обговорили безліч тем. Зараз розмова починається однотипно: «скільки ще?»

Він розуміє з півслова. Йдеться про кількість днів, які залишилися до 4 грудня. Того дня йому має виповнитися шістдесят. Увесь час повномасштабної війни – в ЗСУ. Пішов добровольцем. Не жалкує. Тільки не чекав, що все так затягнеться. Втомився і має право на демобілізацію за віком.

Подібна історія у мого колишнього підопічного у цивільній журналістиці. 60 йому «стукне» 5 травня. Він не опинився в армії за власним бажанням. Але і не ухилявся. Просто, коли зіткнувся з представниками ТЦК, зробив усе як слід. І зрозумів, що в 58 бути у структурі непереливки. Особливо, якщо технічно ти не підкований і почуваєшся не в своїй тарілці: «клепати» дрони важче, ніж статті на спортивну тематику.

Я аніскільки обох не засуджую. Виключно – підтримка та розуміння. Не тішу себе думкою, що у нас, в 59-й бригаді, таких немає. Бо тільки на днях спілкувався з головним сержантом одного з батальйонів. Йому 32. Він точно має «хист» до війни, хоча понад усе хотів би його не застосовувати. Та вибір за нього зробила тероросія.

Головний сержант, очевидно, планує залишитися в армії навіть після закінчення війни – не конфлікту, бо він точно на кілька десятиліть. Він бере у військовій справі все – пройшов курси лідерства, знає як поводитися з новобранцями у найгарячіші моменти боїв і усвідомлює, що всі ходять по лезу.

Так, почувається впевнено. Але Росія вкрала час і у нього. Сержант заплатив величезну ціну – розрив шлюбу та розлуку з сином. І тепер воює за те, щоб цей час не був вкрадений у його поки п’ятирічного малюка.