Енергетичні спільноти в Україні. Закон і гранти є, а хто доведе проєкти до запуску?
Сонячна електростанція на даху школи, встановлена за грантові кошти, ще не робить громаду енергетичною спільнотою. Спільнота починається з домовленості: кому належить актив, хто ним керує, як ділять економію, дохід і ризики та з яких грошей станція працюватиме через 5 чи 10 років.
Ще рік тому в Україні це була розмова експертів. У 2026 році з’явилися дві правові моделі енергоспільнот, перші українські пілоти та європейські гранти саме на ту частину роботи, яку найважче профінансувати, – підготовку проєкту. Один із таких інструментів – European City Facility (EUCF), європейська програма, яка допомагає містам і громадам готувати інвестиційні проєкти у сфері чистої енергетики. Фактично це фінансування технічних і фінансових розрахунків, обґрунтування майбутніх інвестицій та підготовки концепції, з якою можна звертатися до інвесторів.
Отож, закон і гранти тепер є. Але найбільше бракує тих, хто перетворює ініціативну групу на проєкт, у який можна вкласти гроші. У Європі цю роль виконують спеціалізовані організації, які супроводжують енергоспільноти від першої зустрічі учасників до запуску й управління об’єктами. В Україні окремі елементи такої підтримки вже є, але системної моделі, здатної масштабувати подібні проєкти, поки не сформовано. Як змінити ситуацію і хто ж доведе ці ініціативи до запуску, Mind розповіла Світлана Бовшовська, проєктна менеджерка, грантрайтерка, спеціалістка зі стратегічних комунікацій.
Що дозволяє законодавство?
Перша модель з’явилася в несподіваному місці. Закон №4834-IX, чинний з 23 квітня 2026 року, присвячений об’єднанню ринків електроенергії України та ЄС. Серед іншого він додав до Закону «Про ринок електричної енергії» поняття громадського енергетичного об’єднання, яке можуть утворювати громадяни, мікро- й малі підприємства та органи місцевого самоврядування. Юристи називають його аналогом громадянської енергоспільноти з директиви ЄС 2019/944. Участь у ньому добровільна й відкрита, учасник може вийти і зберігає свої права споживача. Об’єднання може забезпечувати своїх членів електроенергією з власних установок за умов, які визначає стаття.
Друга модель – спільнота у сфері відновлюваних джерел енергії. Її запровадив Закон №4963-IX, який набрав чинності 1 жовтня 2026-го. Таку спільноту утворюють громадяни, малий і середній бізнес та органи місцевого самоврядування, а працює вона лише з енергією з ВДЕ: виробляє, споживає, зберігає, продає й агрегує.
Різниця між моделями практична. Громадське енергетичне об’єднання – більш «ринкова» форма з ширшим колом діяльності, аж до розподілу, постачання і зарядних станцій, але лише в електроенергетиці. ВДЕ-спільнота обмежена відновлюваними джерелами, зате має доступ до механізмів підтримки. Її можна створити у формі енергетичного кооперативу, визначення якого допускає діяльність з метою прибутку.
Це важливо для інвестора-мешканця. Головна мета обох моделей – користь для учасників і території, а не максимальний прибуток. Проте обов’язкової неприбутковості, проти якої виступали громадські організації, у фінальних текстах немає.
Отже, модель може передбачати повернення вкладених коштів і розподіл доходу, залежно від юридичної форми та правил участі. Правила розподілу доходу, оподаткування та юридичну конструкцію все одно доведеться проєктувати під кожен проєкт.
Тепер про обмеження. Визначення в законі не дає автоматичного права передавати енергію між різними адресами, не спрощує приєднання до мережі й не скасовує ліцензування. Представниця Офісу реформ Міненерго прямо сказала, що чинні правила ринку не пристосовані до колективного самоспоживання і їх доведеться змінювати. Робочий механізм залежатиме від порядків НКРЕКП, поширення лічильників із погодинним обліком і розвитку агрегаторів. Тому обіцяти учасникам економію від «обміну енергією» сьогодні передчасно.
Хто перетворює енергоспільноту на працюючий проєкт?
Є цікавий кейс. У хорватському місті Крижевці з квітня 2025 року працює сонячна станція на 200 кВт на даху міського ринку. Вона повністю належить громадянам через кооператив ZEZ Sunce. Цікаво, як вона з’явилася. Комунальне підприємство, якому належить дах, оголосило тендер, де, за даними REScoop.eu, половину балів давали за здатність залучити місцевих мешканців до інвестування. Кооператив виграв і отримав дах в оренду на 25 років.
Далі – гроші. Заявки на членство відкрили 1 березня 2024 року, і за десять днів 108 людей внесли всі потрібні 140 тис. євро. Перший тиждень вступати могли лише мешканці Крижевців і сусідніх громад, вони зібрали чверть суми. Решту інші хорвати зібрали за три дні. Фіксована ціна викупу електроенергії, отримана за результатами конкурсу, дозволила кооперативу прогнозувати майбутні доходи. Учасникам обіцяли до 5% річних і чесно попереджали, що це не гарантовано. За дев’ять місяців роботи у 2025 році станція виробила 171 МВт·год електроенергії вартістю майже 12 тис. євро. Це виручка, а не прибуток. У червні 2026 року загальні збори кооперативу вирішили розподілити перший, поки скромний, прибуток між членами пропорційно до їхніх паїв, а частину передати місцевому фонду розвитку громади.
Тепер про головне. ZEZ Sunce не виник сам собою. Його заснував Зелений енергетичний кооператив ZEZ, який до того майже десять років вчив хорватів сонячній енергетиці, провів перші краудінвестиційні проєкти на дахах міських будівель і отримав на запуск підтримку європейського проєкту LIFE LOOP.
Ще показовіший приклад – Північна Ірландія. Кооператив Drumlin Wind Energy у 2012 і 2014 роках зібрав через дві пайові пропозиції майже 3,9 млн фунтів і збудував шість вітрових турбін по 250 кВт. Сьогодні в нього приблизно 900 членів. У 2024 році кооператив залучив ще близько 1,5 млн фунтів через паї та облігації і на початку 2025-го замінив дві з шести турбін новими, які виробляють приблизно вдвічі більше. Спільна власність не закінчується в день запуску: далі ремонти, модернізація і рішення про реінвестиції.
Хто все це робить? Повсякденне управління кооперативом за договором веде Energy4All – неприбуткова організація, яку 2002 року заснував перший британський вітровий кооператив Baywind і якою сьогодні володіють створені за її участі кооперативи. Вона допомагає зібрати капітал, супроводжує розвиток проєктів і адмініструє об’єкти. Без неї Drumlin був би групою ентузіастів із дозволом на будівництво.
Обидві історії про одне. Між громадянами, які готові вкласти гроші, і працюючою станцією стоїть організація, яка вміє робити цю роботу вдруге, втретє і вдесяте. Механізми залучення паїв не можна механічно перенести в Україну, бо юридичні й фінансові умови інші. Перенести можна саму роль.
Що вже є в Україні?
У вересні 2026 року ГО «Синергія» представила шість моделей енергоспільнот, адаптованих до українських умов: колективні інвестиції у ВДЕ, колективне самоспоживання, спільнота-постачальник, спільнота-ЕСКО, віртуальний агрегатор і муніципально-громадська модель. Разом із ними – чотири пілотні проєкти у Вінниці, Чернівцях, Мереф’янській і Теофіпольській громадах. Йдеться про розроблені моделі, дорожні карти та техніко-економічні підходи, а не про збудовані станції.
Мереф’янська громада Харківщини опрацьовувала муніципальну спільноту з віртуальною агрегацією, щоб керувати генерацією на різних комунальних об’єктах як однією системою. Теофіпольська громада Хмельниччини розглядала місцеву біомасу для тепла й електроенергії. Обидва випадки починаються з господарської проблеми, а технологію обирають уже потім.
Варто запам’ятати одну цифру: за оцінкою експерта WASH Cluster Віталія Ходаківського, муніципально-громадська модель потребує власного капіталу на рівні 15–30% вартості проєкту. Навіть як орієнтир ця цифра пояснює, чому спільнота не може триматися лише на гранті.
Це не єдина організація, яка працює з темою енергетичної кооперації в Україні. Такі проєкти з’явилися значно раніше, ніж нові законодавчі визначення. Один із показових прикладів – Славутич. Тут із 2020 року працює енергетичний кооператив «Сонячне місто». Його ініціювали місцеві активісти на чолі з Андрієм Зінченком, співзасновником ГО Greencubator, а пайовиком стала й міська комунальна Агенція регіонального розвитку.
Кооператив зібравблизько 150 тис. євро пайових внесків і встановив сонячні станції загальною потужністю 240 кВт на дахах трьох міських будівель. Місто отримує 5% прибутку на міські проєкти. Окупність розраховували на «зелений» тариф, і вже на старті затримка з введенням в експлуатацію, за оцінкою кооперативу, зменшила тарифний дохід приблизно на чверть. Сьогодні «Сонячне місто» має 101 члена. Це досвід повного циклу – від залучення людей і капіталу до експлуатації об’єктів, разом із фінансовими уроками.
Інший напрям розвиває Центр екологічних ініціатив «Екодія». У 2026 році організація долучилася до міжнародного проєкту SHARES+, який передбачає підтримку створення щонайменше 13 нових енергоспільнот у чотирьох країнах, зокрема в Україні. Робота охоплює аналіз законодавчих бар’єрів, навчання та розробку інструментів підтримки майбутніх спільнот. Тут важливо розрізняти наміри й результати: проєкт працює над створенням умов для нових ініціатив, а не звітує про вже запущені в Україні станції.
Отже, в Україні вже є організації, які мають досвід реалізації конкретних проєктів, розробляють нові моделі та формують умови для розвитку енергоспільнот. Наступний виклик – зробити так, щоб ці знання й досвід працювали системно, а кожній новій громаді не доводилося проходити весь шлях із нуля.
Ще одне розрізнення для нашого контексту. Мережева сонячна станція під час знеструмлення зазвичай не працює. Для автономності потрібні накопичувачі, відповідна автоматика і правильно спроєктований острівний режим. Без цього «енергонезалежність» існує лише на папері.
Де гроші зараз?
У грантових оголошеннях легко змішати три різні продукти: гроші на підготовку проєкту, на обладнання і на розвиток екосистеми. У кожного свої заявники.
European City Facility, восьмий конкурс. Це головна можливість для громад до кінця року. EUCF дає фіксований грант 60 тис. євро на інвестиційну концепцію у сфері чистої енергії, енергоефективності, опалення й охолодження. Заявники – муніципалітети, місцеві органи влади та їхні об’єднання. Дедлайн – 21 грудня 2026 року, 17:00 за брюссельським часом.
Усього грантів 62, з них 23 на регіон Центральної та Східної Європи, де Україна змагається з Польщею, Румунією, Молдовою та іншими. Концепція має випливати з ухваленого кліматичного чи енергетичного плану, тож громадам із SECAP легше. Це конкурс для муніципалітетів, а не цільовий грант для енергоспільнот, і будівництво він не фінансує. Проте громада може закласти модель енергоспільноти в основу концепції майбутнього проєкту.
Наступні хвилі орієнтовно заплановані на весну й осінь 2027 року.
«СвітлоДІМ». Державна програма дає багатоквартирним будинкам 100–300 тис. грн на генератори, інвертори, акумулятори й сонячні панелі. З 15 жовтня вона працює в семи регіонах: Києві, Київській, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Полтавській і Сумській областях. Подаються ОСББ, управителі, житлово-будівельні та обслуговуючі кооперативи. Обладнання треба купити не пізніше 20 грудня 2026 року. Це резервне живлення конкретного будинку, і статусу енергоспільноти воно не створює. Проте для будинку це практичний перший крок до колективного енергетичного рішення.
Що закрито, але варто відстежувати
European Energy Communities Facility давав 45 тис. євро на бізнес-план. За два конкурси програма підтримає 144 ініціативи, друга хвиля завершилася 5 липня, нової не оголошено. Важливо, що подаватися могла лише зареєстрована юридична особа, яка відповідає визначенню енергоспільноти ЄС. Для більшості українських груп це був бар’єр, і нові закони його частково знімають.
Тема LIFE ENERCOM на 7 млн євро для співпраці енергоспільнот закрилася 16 вересня. Вона вимагала консорціуму щонайменше з трьох партнерів із трьох країн, а Україна як асоційована з програмою LIFE може в ньому брати участь.
«ГрінДІМ» компенсував ОСББ до 70% вартості сонячних станцій, накопичувачів і теплових насосів, але з 4 квітня 2026 року нові заявки не приймають.
Звідси головна прогалина. Підтримку окремих енергооб’єктів і підготовку концепцій для громад знайти можна. Набагато складніше профінансувати нову юридичну особу, яка об’єднує мешканців, бізнес і муніципалітет, не має кредитної історії, але хоче будувати спільну генерацію.
Їй доведеться складати пазл із гранту на підготовку, пайових внесків, партнерських інвестицій, можливо кредиту і довгострокових договорів продажу енергії. А кожен шматок має свої умови й обмеження щодо поєднання коштів.
Як такі джерела складаються в одну модель і де поряд з енергоспільнотами працюють енергосервісні контракти, ДПП та змішане фінансування, я розбирала у колонці для Mind в липні 2026-го. Тоді законопроєкт №14271 ще не став законом, тепер це Закон №4963-IX.
Україні потрібен свій Energy4All
Саме тут я бачу головне завдання на найближчі роки. Українські громади вже вміють писати заявки на гранти, а громадські організації вміють проводити дослідження й навчання.
Бракує сталої професійної ролі, яка веде проєкт від ідеї до першої виплати учасникам: залучає мешканців і бізнес, обирає юридичну форму, будує фінансову модель, готує пайову пропозицію, домовляється з оператором мережі й потім адмініструє актив.
Таку роль можуть узяти на себе регіональні енергоагенції, асоціації органів місцевого самоврядування, консалтингові команди, які працюють із громадами, і перші успішні кооперативи. В останньому випадку це буде прямою аналогією з Хорватією та Британією. Принципово, щоб це була не разова грантова послуга, а відтворювана модель, яка з кожним проєктом дешевшає і швидшає. Сама EUCF у попередніх конкурсах радила невеликим муніципалітетам залучати енергоагенції як підрядників.
Для донорів це ще один напрям фінансування – інституційна спроможність. Підтримка окремої станції дає один енергетичний об’єкт. Підтримка організації, яка вміє готувати й супроводжувати такі проєкти, може створити інвестиційний портфель. Оцінювати такий підхід варто за кількістю реалізованих проєктів і обсягом залученого приватного капіталу.
З чого почати громаді чи ініціативній групі?
Я б починала не з реєстрації кооперативу і не з пошуку гранту. Перше питання – яку проблему спільнота розв’язуватиме і хто готовий платити за її розв’язання.
Тож першим кроком стане збір фактів: погодинне споживання, стан мереж і обмеження приєднання, майданчик і право на нього, коло потенційних учасників.
Другий крок – правила. Хто вкладає власні кошти? Хто ухвалює рішення? Чи буде якірний споживач, наприклад водоканал або підприємство? Хто платить за експлуатацію? Що відбувається, коли учасник виходить? Без цих відповідей спільна власність швидко стає спільною суперечкою.
Третій – фінансування за етапами. Грант може покривати дослідження, юридичне структурування і фінансове моделювання, якщо це дозволяють умови програми. Паї та боргові інструменти покривають частину обладнання. Платежі за енергію чи тепло покривають експлуатацію й повертають вкладення. Усе це має сходитися в одній моделі, де враховано тарифи, ризики приєднання, ремонти, курс валюти і сценарій тривалих відключень.
Для громад, які хочуть встигнути до 21 грудня, практичний мінімум такий:
- перевірити, чи є ухвалений SECAP або інший кліматичний план;
- визначити одного-двох відповідальних за концепцію;
- зрозуміти, яку проблему вона розв’язує;
- знайти партнера, який уже має досвід підготовки інвестиційних концепцій.
Енергоспільноти можуть стати для України новою формою місцевої економічної участі. Закон, грант і навіть готова станція окремо цього не гарантують. Результат з’явиться там, де люди домовляться про спільну цінність, муніципалітет дасть передбачувані правила, а бізнес-модель витримає перевірку цифрами.
Зараз склалося рідкісне поєднання: нова правова рамка, перші українські пілоти та європейські гроші на підготовку. Тепер питання в тому, хто першим збере спільноту, у яку захочуть вступити мешканці, якій повірить партнер і яку погодиться фінансувати інвестор. І хто навчиться робити це не один раз.
