Альтернативна незалежність: якою могла би стати Україна
Спецпроект
Приватизація
Проект реалізує Mind спільно з громадським об’єднанням «Інтерньюз-Україна», за підтримки Посольства Фінляндії в Україні

Альтернативна незалежність: якою могла би стати Україна

Чого можна було б досягти, якби за 26 років розквітла не корупція, а економіка

Цей матеріал також доступний російською
Альтернативна незалежність: якою могла би стати Україна
Фото Shutterstock

2017-й. Україна святкує 26 років незалежності у статусі фінансового та фондового центру Східної Європи. Бориспіль – один з найбільших аеропортів Європи, що обслуговує транзитних пасажирів, які прямують у Європу, Азію та на Близький Схід. Україна є ключовим логістичним центром для китайського експорту на європейський ринок та сама активно постачає туди кораблі, двигуни й аграрну продукцію. ВВП України складає $1,4 трлн, на 30% більше, ніж у Польщі. Курс гривні – 4 грн за $1.

Здається, що це все неможливо? А як часто ми говоримо про те, що в 1991 році Україна мала колосальний потенціал та була 21-ю за розміром економікою у світі, наразі ж вона вже 49-та. 21-а економіка у світі сьогодні – це Єгипет, з рівнем ВВП за ПКС $1,2 трлн. Польща, до речі, за цей час зберегла свої позиції в цьому рейтингу з рівнем ВВП $1,1 трлн.

Та чи реально було для України розвиватися середніми темпами? Або навіть перевищити ці темпи?

Ми вважаємо, що цілком реально – за правильних та ефективних економічних рішень у 1990-х, реформування економіки, сприяння для розвитку бізнесу та інновацій.

Mind вирішив трохи пофантазувати й уявити собі, яким шляхом могла б піти держава Україна і чого зрештою досягти в основних секторах економіки. Ми взяли декілька галузей, що могли стати двигунами розвитку вітчизняної економіки, але з певних причин такими не стали. 

Давайте напередодні найбільшого українського державного свята трохи помріємо, як все могло бути... 

Приватизація

Альтернативна незалежніть: як могла б розвиватися Україна
Фото Shutterstock

Як є насправді. Майже 90% населення України не мають жодної акції будь-якого вітчизняного підприємства. Увесь спадок колишнього Радянського Союзу сконцентрували у своїх руках кілька десятків так званих олігархів через офшори та різні інвестиційні фонди. Україна як держава отримала копійки за розпродаж свого промислового потенціалу. Найганебнішим явищем були приватизаційні сертифікати, з яких на початку 1990-х і почався грандіозний розпродаж. Утім, приватизація ще не закінчилася, бо понад 3000 підприємств усе ще залишаються в державній власності.

Як могло бути. 1991 рік. Отримавши незалежність, Україна перш за все провела тотальну інвентаризацію свого майна та зробила його оцінку на основі потенційного внеску кожного підприємства у світову економіку.

Приватизаційні сертифікати отримали всі громадяни України. Але ці папірці давали право не на купівлю підприємства, а на отримання певної частки його прибутку. Продаючи свій сертифікат інвестиційному фонду, людина продає своє право на майбутній прибуток.

1995 рік. Коли більшість людей розібралися у тонкощах фондового ринку, розпочалася активна приватизація. Врахувавши позиції кожного підприємства у світовій економіці, держава визначила 30 стратегічно важливих підприємств та залишила їх у своїй власності. Співробітники науково-дослідних інститутів отримали право відкрити власні приватні бюро без приватизаційної процедури. Найбільш обдаровані та прагматичні вийшли на світовий ринок інновацій.

2005 рік. До приватизації металургійної, видобувної, хімічної, машинобудівної, легкої, енергетичної та інших галузей запрошені всі провідні фірми світу. Враховуючи потенційну інтеграцію у світові економічні процеси, кожне велике підприємство продалося за декілька мільярдів доларів. Загалом від продажу великих заводів та енергооб’єднань Україна отримала понад $100 млрд, які були направлені на розвиток освіти, медицини та культури.

Запорізький автомобільний завод був придбаний провідним західним концерном, що встановив там свої виробничі лінії, і Україна налагодила випуск європейських авто. Вітчизняним бізнесменам дісталися невеличкі ремонтні та машинобудівні заводи, будівельні компанії, що обслуговують великі підприємства.

2010 рік. Серед вугільних підприємств найбільшим попитом користуються шахти з антрацитовим та коксівним вугіллям. Їхня вартість складає від $100 млн до $700 млн. Проте, на більшість українських вугільних шахт бажаючих не знайшлося, тому вони були законсервовані та закриті.

2015–2017 роки. Оскільки Україна має компактне розташування родовищ різних металічних руд та потужних металургійних заводів, а також розвинену транзитну інфраструктуру, то вона стає центром чорної та кольорової металургії Європи. Маючи найбільші поклади літію, країна стає провідним виробником акумуляторних батарей для електромобілів.

Фондовий ринок

Альтернативна незалежніть: як могла б розвиватися Україна
Фото Shutterstock / Pixabay

Як є насправді. Фондовий ринок у класичній його формі вирішує декілька важливих завдань для економіки: суб'єктам господарювання він надає можливість залучати капітал, інвесторам – можливість зробити інвестиції. Україна ж у цьому випадку багато років обманювала сама себе. Тут ринок використовували для перерозподілу соціалістичного майна на користь фінансово-промислових груп, а пізніше він існував багато в чому для технічних і спекулятивних операцій, які в цивілізованому світі класифікувалися б як шахрайство. Про капіталізацію нинішнього існуючого ринку, як і про торговий оборот, немає особливого сенсу згадувати, бо цифри є абсолютно роздутими.

Як могло бути. 1991–1992 роки. Міжнародні фінансові інституції після розвалу Союзу звернули увагу на відставання в розвитку фінансових ринків пострадянських країн. До Києва відправляються консультанти Світового банку та МВФ з бажанням виділити країні грошову допомогу в обмін на реформи фінансового сектора. Одна з ключових реформ, яку вимагають від України, – створення повноцінного фондового ринку з якісною інфраструктурою і захистом прав акціонерів. Американці водночас лобіюють створення дочірньої біржі NASDAQ в Києві й проведення приватизації за допомогою створеної інфраструктури.

1995 рік. Більшість міжнародних інвестиційних фондів звертає увагу на Україну, де за привабливою ціною можна купити змістовні підприємства промисловості та інфраструктури.

У результаті вітчизняні ФПГ внаслідок першої хвилі приватизації стають цивілізованими партнерами західних інвестиційних фондів. Населення у свою чергу є активним учасником фондового ринку. Замість «МММ», громадяни щодня стежать за котируваннями підприємств «Антонов», «Мотор Січ» і «Полтавського ГЗК».

Присутність іноземного капіталу в останніх значно збільшує ефективність їхньої роботи, внаслідок чого в них є потреба в «довгих» грошах населення для модернізації, що в свою чергу підштовхує до введення другого рівня пенсійної системи.

2005 рік. Київ стає фінансовим центром для компаній з усієї Східної Європи. За іноземним фінансуванням сюди приїжджають представники найбільших структур постсоціалістичного простору, лістинг російської компанії на Київській біржі вважається особливою ознакою її прозорості та ефективності в московському бізнес-середовищі.

2010-і роки. Країна «безповоротно грузне» в капіталі – в хорошому сенсі цього слова.

Державні закупівлі

Альтернативна незалежніть: як могла б розвиватися Україна
Фото Shutterstock

Як є насправді. Сфера держзакупівель завжди була вкрай проблемною для української економіки: джерело величезного потенціалу для розвитку спадщини УРСР з перших років незалежності й одночасно – потужний корупційний конгломерат.

У середньому Україна щорічно виділяє на держзакупівлі 250 млрд грн – від 140 млрд в кризовий 2009-й до 350 млрд в роки економічного зростання. З урахуванням коливань курсу, можна говорити про те, що країна витрачає на держзакупівлі приблизно $10 млрд на рік. Сукупно за роки незалежності було витрачено не менше $200 млрд. За заявами заступника міністра економіки Максима Нефьодова, корупційна частка тендерних операцій в Україні становить 20%. Навіть якщо виходити з цієї цифри, можна говорити про те, що за роки незалежності Україна втратила близько $40 млрд.

Із серпня 2016 року в Україні закон про «Публічні закупівлі» набрав чинності для всіх підприємств. Систему ProZorro в Україні і хвалять, і критикують, але з упевненістю можна сказати, що перехід на нову систему торгів здійснили надто пізно і технічно далеко не ідеально. В умовах економічного спаду ProZorro здатна принести не більше 5 млрд грн економії бюджетних коштів, але це лише мала частина від тих обсягів, що могли б бути у 2005–2008 роки.

Як могло бути. 1991 рік. Україна створила урядову систему сучасних конкурентних торгів – умовний прототип, що розвивався б із року в рік. На момент здобуття Україною незалежності системи і принципи публічних торгів сформульовані в міжнародному праві. Наприклад, комісією ЮНСІТРАЛ при ООН, яка сформулювала стандарти ще наприкінці 1960-х років. У 1996 році вона розробила типовий закон «Про електронну торгівлю».

1994–1995 роки. Реформа системи держзакупівель дозволила країні вийти на бездефіцитний бюджет. Вивільнені гроші грамотно вкладені в інфраструктурні проекти під держгарантії, тим самим знизивши рівень безробіття.

Початок 2000-х. На тлі інвестиційного буму Україна стає центром європейських інвестицій, створивши рівні умови для вітчизняних та іноземних інвесторів. Держскарбниця щорічно отримує $5–10 млрд, при залученні прямих інвестицій на $20–30 млрд.

У 2005–2010 роках такий підхід дозволив Україні вкласти гроші в розвиток власної інфраструктури і модернізацію ГТС і «Укрзалізниці», завдяки чому зберігаються і нарощуються транзитні можливості країни. Це дозволяє абсолютно по-іншому пройти через кризу 2009 року, маючи куди потужнішу фінансову «подушку».

Саме її вистачило для збереження банківської системи, яка була запорукою зростаючого ринку кредитування і двигуном економіки наприкінці «нульових» років.

А відкриті тендери для «Укрзалізниці» і «Нафтогазу України» в перспективі 10 років дозволили цим підприємствам вийти на бездефіцитні бюджети, що позбавило держбюджет від кабальних щорічних дотацій.

Результат цих дій: у 2017 році – якісні дороги і відремонтовані об'єкти соціального сектора.

Оподаткування

Альтернативна незалежніть: як могла б розвиватися Україна
Фото Shutterstock

Як є насправді. Зародження власної податкової системи в Україні відбулося ще на початку 1990-х років. Основним фундаментом для її розвитку став закон «Про систему оподаткування», після якого були прийняті закон «Про оподаткування доходів підприємств і організацій» (фактично увів механізм податку на прибуток), декрет Кабінету міністрів «Про податок на додану вартість» та декрет «Про акцизний збір».

26 років незалежності – це порівняно невеликий термін для того, щоб побудувати ефективну і прозору фіскальну систему. Але досвід тієї самої Грузії (16-е місце в рейтингу Doing Busines) або Польщі (24-е місце в Doing Busines) доводить, що реформування може бути куди більш ефективним. Адже, по суті, на сьогодні оподаткування в Україні зовсім недалеко пішло від свого «зародкового» стану, в якому воно знаходилося в «лихі дев’яності».

Як могло бути. 1998 рік. Президент Леонід Кучма ініціює введення в Україні спрощеної системи оподаткування для малого бізнесу. Ця ідея трансформується в окремий законопроект, який підтримує більшість у ВР. У результаті вже з 1999 року підприємці отримують куди більш лояльні фіскальні умови для ведення бізнесу. Щоправда, з деякими обмеженнями. Наприклад, річний оборот підприємця не може перевищувати 5 млн грн, а кількість працевлаштованих співробітників – 20 осіб. При цьому юридичним особам, оборот яких не перевищує 20 млн грн, запропоновано окремий податок у розмірі 10% річного обороту і спрощене ведення звітності. Через декілька років право користуватися «спрощенкою» зі сплатою фіксованого податку надають малим і середнім фермерам, які обробляють до 300–500 га землі.

2004 рік. В уряді починається дискусія з приводу зведення всіх нормативно-правових актів, які регулюють ключові податки, в Податковий кодекс. Правда, обговорення триває цілих три роки, і Верховна Рада після довгих баталій з бізнесом і експертним середовищем у 2008 році все ж таки приймає вистражданий кодекс.

Але політична криза, що наприкінці 2008 року призвела до дострокових виборів у парламент і кардинальної зміни економічного курсу уряду, спровокувала черговий виток перегляду податкового законодавства.

2009 рік. Кабмін ініціював масштабну податкову реформу під егідою «Справедливі податки для кожного». В її основу лягла кардинальна зміна рівня і ставок бюджетоутворюючих податків, так само як і підхід до їхнього нарахування.

Зокрема, стандартна ставка ПДВ з 2010 року була встановлена на рівні 15%. До неї додані знижені ставки в розмірі 7–10% для окремих груп товарів, як це прийнято в ряді країн ЄС. Скажімо, для продукції першої необхідності, а також ліків. Податок на прибуток для малого і середнього бізнесу, який працює на загальній системі, замінюється податком на виведений капітал за прикладом Естонії, де подібний механізм був введений ще у 2000 році.

Водночас для великих компаній умови сплати податку на прибуток залишилися незмінними. І хоча лобісти від великого бізнесу намагалися «продавити» перехід на податок на виведений капітал, компроміс досягнутий не був. Втрати бюджету оцінювалися в десятки мільярдів, наздоганяти які довелося б за рахунок збільшення інших податків (в першу чергу акцизів), що явно не сприяло зростанню ВВП, особливо в період кризи, яка накрила українську економіку. Єдине, що вдалося «протиснути» корпораціям і холдингам, – це скасування авансування податку на прибуток, яке було чудовим «вікном» для корупції в стінах податкових органів.

2012 рік. Відбувається кардинальна реформа зарплатних податків. Незважаючи на те що в 2011 році за ініціативою Кабміну на додачу до ПДФО був введений єдиний соціальний внесок із стандартною ставкою 25%, уряд визнав помилковість такого рішення, яке призвело до відходу бізнесу в «тінь» і стрімкого зростання зарплат в конвертах. У результаті було прийнято рішення взяти за основу німецьку модель і ввести єдиний збір на соціальне страхування і податки за ставкою 27%, який сплачує роботодавець. Крім того, для найнятих працівників, чий дохід перевищує 10 000 грн, відрахування становлять 25%, їм надаються пільгові умови по відрахуваннях на пенсійне та медичне страхування.

2014 рік. Стартує фундаментальна реформа Державної фіскальної служби, запланована на п'ять років. По-перше, відбувається злиття податкової інспекції і митної служби в єдину юрособу. По-друге, персональний склад ДФС скорочується на 30%, а право проводити перевірки залишається лише у обласних підрозділів фіскальної служби. Причому знижується не тільки кількість перевірок, а й сам механізм їхнього проведення. По-третє, платників податків розділять на три групи: з високим, середнім і низьким рівнем ризику ухилення від сплати податків (причому з урахуванням специфіки та сфери їхньої діяльності). Першу групу перевіряють раз-два на рік, другу – раз на два роки, а третю – раз в три–п'ять років.

Крім того, хоч і з великими труднощами, але зусиллями бізнесу в парламент у 2015 році потрапляє законопроект про введення персональної відповідальності співробітників ДФС за зловживання, аж до кримінальної.

2016 рік. ДФС анонсує повну «діджіталізацію» своїх сервісів. Згідно з озвученою стратегією, до 2018 року в 95% випадках контакт платника податків з представниками фіскальної служби здійснюватиметься в електронній формі. Починаючи з проведення онлайн-консультацій і закінчуючи подачею звітності та сплатою податків. За прогнозами ДФС, це дасть можливість повністю вичистити корупцію з податкових органів і наділить фіскальну службу виключно сервісними функціями за моделлю, прийнятою в багатьох розвинених країнах Західної Європи.

Транзит

Альтернативна незалежніть: як могла б розвиватися Україна
Фото Shutterstock

Як є насправді. Транзит в Україні падає катастрофічними темпами. У 2007 році через країну пройшли рекордні 387 млн тонн транзитних вантажів, але відтоді цей вантажопотік скоротився майже вчетверо і продовжує сходити нанівець. Тільки з 2010 по 2016 роки залізниця втратила 27 млн тонн транзиту, що знизився з 44 до 17 млн тонн. Порти втратили 23 млн тонн (транзитна перевалка обвалилася з 33 до 10 млн).

Причин цього багато. Можна сказати, що транзит – це індикатор здоров'я цілої низки економічних і ринкових інститутів. Війна лише трохи посилила процес втрати транзитних вантажів, але не стала ані основною причиною, ані навіть важливим фактором: хвороба прогресує вже багато років.

Потенціал же експортної виручки від цієї статті доходу величезний. В останньому мирному 2013 році, коли показники транзиту були далеко не в кращій своїй формі, він приніс Україні $8,6 млрд доходу (86 млрд грн на той час). І навіть з урахуванням того, що у 2016 році виручка від експорту транспортних послуг скоротилася до $5,3 млрд, за нинішнім курсом це становить 138 млрд грн. З чим можна порівняти такі цифри? Це лише трохи менше всього обсягу виручки, яку Україна отримує від експорту чорних металів. Але ці цифри – тільки жалюгідні крихти того, що ми могли б мати за грамотної реалізації своїх транзитних можливостей.

Як могло бути. 1991 рік. Міністерство транспорту розробляє систему гнучких наскрізних ставок, які беруть на озброєння всі державні порти і «Укрзалізниця». Керівництво з гнучких тарифів стає основою тарифної політики в портах і на залізниці, принципи системи закріплюються законодавчим актом на 10 років уперед. Основний з них виходить з прорахунку вартості конкурентних логістичних маршрутів, для того щоб запропонувати клієнтам комплексний маршрут з коефіцієнтом до аналогів 0,8–0,9.

Порти укладають ряд вигідних довгострокових контрактів – до Одеси приходять великі партії бавовни з Узбекистану, що далі прямують на фабрики в Східній Європі, порт «Южний» домовляється про ексклюзивні умови з «Сибірською вугільною енергетичною компанією» і компанією «Кузбассразрєзуголь». Китай запускає два (пізніше кількість буде доведено до 10 на місяць) контейнерних поїзди Транскавказьким шляхом через Україну до Гамбурга та інвестує в будівництво під свої потреби величезного контейнерного порту в Іллічівську. Функція регулювання транзитних тарифів передана незалежному органу, що займається також і тарифами залізниці. Лише за перші п'ять років роботи програми «Укрзалізниця» отримує $10 млрд додаткової виручки від транзиту, порти – $6 млрд. Залізниця акумулює частину виручених коштів на спеціально створеному цільовому рахунку, з якого фінансується закупівля нового рухомого складу.

1994 рік. Проведена митна реформа, кількість перевірок і документів, необхідних для перетину кордону, зведено до мінімуму. Транзит визнається «священною коровою» – його огляди та затримки не допускаються, всюди відкритий режим максимального сприяння. У 2008 «дочка» «Укрзалізниці» UZ Logistic Investments (до цього часу вже проведена реформа залізниці з поділом функцій) стає співінвестором найбільшого в Східній Європі мультифункціонального логістичного хаба під Фастовом. На той момент UZ Logistic Investments уже є інвестором подібних хабів у Польщі та Грузії, а UZ Cargo володіє залізничними компаніями в Естонії, Болгарії та Угорщини, які допомагають завантажувати хаби UZ.

1998 рік. Низка морських портів оголошені вільними економічними зонами та стають гаванями для інвестицій. Проведена успішна приватизація портів, які тепер самі формують свою тарифну політику в умовах жорсткої конкуренції. До 2004 року портфель інвестиційних проектів в портах досягає $60 млрд, побудовані термінали відтягують на себе транзитні вантажопотоки з Новоросійська і Прибалтики. РФ не провела вчасно приватизацію своїх гаваней, і там панує засилля корупції та бюрократії, а прибалти завищили ціни за судозаходи, що прекрасно грає на руку Україні.

2000 рік. Проведена реформа «Укравтодору», приватизована дорожньо-будівельна компанія «Автомобільні дороги України» та створено Дорожній фонд. За його кошти, а також залучені інвестиції, у 2007 році будується перша концесійна дорога Харків – Чоп. Проект окупається за рахунок збору плати з фур, для яких, у свою чергу, час транзиту в Середню Азію скорочується на 30%.

2009 рік. Аеропорт Бориспіль на умовах концесії привертає інвестора для реалізації green-field проекту з будівництва міжнародного пасажирського терміналу до Євро-2012. До цього моменту вже запрацювала програма «Відкрите небо» не тільки з Європою, але і США, і пасажиропотік стабільно зростає. В Україні працює не менше 10 лоукостів з Європи і Близького Сходу. Після введення в експлуатацію терміналу в 2011 році він стає базою для мережевої компанії «МАУ», у флоті якої на цей момент вже 60 літаків. Частина лоукостів перебирається в Жуляни.

2016 рік. Бориспіль є третім за величиною європейським хабом після Хітроу і Франкфурта з  пасажиропотоком 55 млн на рік, з яких 60% – транзитні. Вантажний аеропорт Гостомель стає другим після Франкфурта і обслуговує 1 млн тонн вантажів на рік. У 2017-му в рейтингу Skytrax World Airport Awards Бориспіль визнаний кращим європейським аеропортом року.

Ринок землі

Альтернативна незалежніть: як могла б розвиватися Україна
Фото Pixabay

Як є насправді. В Україні вже протягом 16 років діє мораторій на продаж сільськогосподарських земель. За цей час обличчя вітчизняного АПК спотворилося в сировинну сторону, сталася його значна монополізація, а українські чорноземи істотно втратили у своїй якості. Так, на сьогодні середня врожайність в Україні на 26% нижче, ніж у інших постсоціалістичних країн ЄС, що побудували внутрішні ринки землі. А ціна землі залишилася на рівні початку 2000-х, тоді як у країн-орієнтирів вона виросла в середньому вшестеро.

Як могло бути. 2001-2006 роки. Парламент приймає рішення внести до Земельного кодексу поправку, що дозволяє і регламентує обіг землі в Україні. Встановлюються тимчасова заборона на продаж землі іноземцям і обмеження щодо максимальної концентрації землі для підприємств. Пайовики, які бажають продати свою землю, вільно її реалізують і отримують достатньо коштів для купівлі недорогої квартири/сплати першого внеску за іпотекою.

Відбувається більш прискорена урбанізація, що вберігає країну від масової міграції сільських жителів за кордон і високого рівня безробіття в селах. Щорічний обсяг операцій купівлі/продажу становить близько 1–1,5% сільськогосподарських земель України, які перебувають у приватній власності, або 0,3–0,5 млн га.

Банки, орієнтуючись на попит з боку фермерів, створюють нові кредитні продукти, що враховують специфіку землі як об'єкта іпотеки, і отримують додаткового клієнта – найбільшу галузь в Україні: замість сьогоднішніх 6% питомої ваги в кредитному портфелі аграрії займають не менше 15%. Фермери отримують фінансову та юридичну можливість купувати землю, що дозволяє їм виробляти  продукцію з більш високою доданою вартістю та інвестувати в землю, підвищуючи її якість.

2016 рік. Вартість українського аграрного експорту зростає (як внаслідок підвищення врожайності, так і зміни його структури). Його питома вага в загальному експорті в середньому становить 10–15%. Україна отримує додатково не менше $1,5 млрд щорічної експортної виручки і $4–5 млрд приросту ВВП.

Таким чином, замість накопичених за 16 років через мораторій не менше ніж $72 млрд збитків і $24 млрд недоотриманого приросту золотовалютних резервів, Україна зберігає стабільний курс гривні.

Суднобудування

Альтернативна незалежніть: як могла б розвиватися Україна
Фото Нібулон

Як є насправді. «Аналіз стану суднобудування України за 2016 рік свідчить, що ми відштовхнулися від дна», – з цього починається звіт учасників круглого столу асоціації «Укрсудпром» щодо результатів минулого року. За даними асоціації, обсяги реалізованої продукції на восьми суднобудівних підприємствах збільшилися на 13% (1312 млн грн) відносно 2015 року. Майже всі суднобудівні підприємства показали чистий прибуток, який порівняно з попереднім роком збільшився удесятеро (119,7 млн грн). Побудовано загалом 15 плавзасобів. Але, зазначають суднобудівники, наявний потенціал українських верфей у 10 разів вищий.

Це – крапля в морі, якщо порівнювати з тим, скільки будували суден в Україні наприкінці 1980-х. Після розпаду Союзу Україні дісталося 11 суднобудівних підприємств, 7 підприємств суднового машинобудування, 16 судноремонтних заводів, 11 підприємств морського приладобудування та 27 окремих науково-дослідних інститутів і конструкторських бюро.

Практично всі українські верфі були в дуже доброму стані – навіть старі заводи модернізували в 1960–1980-х роках. Тоді в Україні були сконцентровані основні суднобудівні потужності СРСР з будівництва суден – як військових, та і комерційних. Так званий Миколаївський суднобудівний кластер, до якого входило декілька великих заводів, був найміцнішим у світі.

Якщо б його можна було перенести в ці роки, він міг би конкурувати з такими великими корпораціями, як, наприклад, Hyundai Heavy Industries, яка до речі, входить до трійки найкрупніших концернів у галузі суднобудування у світі. Для України ці десятки мільярдів доларів та нові робочі місця. До речі, у 1990 році в українському суднобудуванні працювало понад 150 000 людей; зараз – декілька тисяч.

Як могло бути. 1991 рік. На перші 10 років найбільші підприємства отримують податкові пільги, або на заводах створюють щось на кшталт спеціальних економічних зон. У результаті підприємства змогли швидко знайти профільних інвесторів.

1996 рік. Щоб компенсувати втрати заводів від різкого скорочення внутрішніх оборонних замовлень (у портфелі деяких з них замовлення «оборонки» сягали 40%; так, наприклад, працював Чорноморський суднобудівний завод) держава робить ставку на виготовлення комерційних суден.

Заводи отримують можливість відкривати для себе іноземні ринки збуту – виробляють різноманітні судна та продукцію – від невеличких суден типу «ріка – море» до великотоннажного флоту та устаткування для нафтових платформ і рибопереробних ферм.

Оскільки попит на великотоннажний флот у світі зростає (понад 90% експортних вантажів перевозитися морським транспортом; за останні 20 років дедвейт морського транспортного флоту збільшився майже вдвічі, а приріст склав 775 млн тонн, середньорічний темп зростання експорту склав 8%), українські заводи отримують вигідні закордонні замовлення.

2002 рік. Виникає значний попит на продукцію українських корабелів й у самій державі. Країна зберегла судноплавні компанії – Чорноморське морське пароплавство, Дунайське пароплавство та Азовське морське пароплавство, флот яких у сукупності складався із тисячі суден різного типу. З урахуванням цього оновлюється портова інфраструктура – закуповується обладнання для терміналів, що теж виготовляють місцеві верфі.

Річками перевозяться понад 50 млн тонн вантажів. Для цього використовуються судна, які виготовили українські верфі. Також продукцію українських верфей замовляють риболовні та рибопереробні підприємства.

2010–2016 роки. Вітчизняні корабели налагоджують будівництво пасажирських лайнерів. В Україні активно розвивається водний туризм.

Нафтопереробка

Альтернативна незалежніть: як могла б розвиватися Україна
Фото RoyalDutchShell

Як є насправді. В Україні у 2016 році середнє споживання нафтопродуктів (бензин та дизель) склало 8,4 млн тонн, скрапленого газу – майже 1,5 млн тонн. Країна на 85% залежить від постачання нафтопродуктів з-за кордону, за які було сплачено: у 2016 році – $3,3 млрд, у 2015-му – $3,8 млрд. П’ять з шести нафтопереробних заводів (НПЗ) України стоять. Працює лише Кременчуцький НПЗ: маючи проектну потужність 18,6 млн тонн, у 2016-му він переробив 2,2 млн тонн. Жодних тенденцій до зміни ситуації наразі немає.

Як могло бути. 1991 рік. Україна видобуває близько 5 млн тонн нафти, а потужності нафтопереробних заводів перевищують 50 млн тонн. При цьому споживання в середині країни складає 15 млн тонн нафтопродуктів на рік. Уряд приймає кардинальне рішення: з шести НПЗ залишити два – Кременчуцькій та Одеській, що мають найкращу інфраструктуру постачання нафти. Підстав для цього декілька. З одного боку, обидва стоять на прямій «трубі», що постачає російську нафту на заводи та на експорт через Одесу. Цим займається філіал «Укртранснафти» – «Придніпровські магістральні нафтопроводи». З іншого боку, на Кременчуцький НПЗ йде пряме постачання з найбільших українських родовищ, а Одеський має можливість приймати танкери з моря.

Два НПЗ потрібні для диверсифікації ризиків постачання нафти, адже «труба» працює як на аверс, так і на реверс, і за два тижні може змінити напрямок постачання нафти – з півдня на північ. Закупівля нафти йде в усіх країнах-постачальниках, де краща ціна.

1996 рік. Глобальна модернізація заводів дозволяє збільшити глибину переробки нафти до 90–95%, при цьому трохи зменшити потужність Кременчуцького і збільшити Одеського НПЗ – з 3 млн до 5 млн тонн нафти на рік. Обидва заводи рівномірно покривають всю територію України. Зайві обсяги продають на світових ринках.

Заводи отримують статус «стратегічних об’єктів» та залишаються у державній власності. Податкові пільги на сплату акцизу та ПДВ поширюються лише на імпорт нафти. Увесь імпорт нафтопродуктів йде з урахуванням усіх податків.

2010 рік. Працюють два стратегічні нафтопереробні підприємства, а не одне, як зараз, та трубопровідні підприємства. Держава всі доходи відправляє на підтримку власного видобутку нафти, який поступово зростає з 5 млн тонн на рік до 12–14 млн тонн, як було в 1970-х роках (у 2016-му – 2 млн тонн).

2016–2017 роки. Розвиваються як державні, так і приватні видобувні підприємства. Щороку бюджет заощаджує від $1 млрд до $1,5 млрд. Із розвитком альтернативного палива для авто Україна стає незалежною від імпортної нафти.

Над матеріалом працювали:

Інна Коваль, автор Mind UA

Катерина Гребеник, автор Mind UA

Олександр Мойсеєнко, автор Mind UA

Світлана Рябова, автор Mind UA

Павло Харламов, позаштатний автор Mind UA

Григорій Кукуруза, економіст IMF group Ukraine

Віталій Філіповський,  політичний аналітик, позаштатний автор Mind UA

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті