Привіт і прощавайте: що спільного між «Нафтогазом» і Ангелою Меркель

Відстоюючи інтереси українського газового транзиту, топ-менеджмент НАК зробив ставку на гучну критику Німеччини. Від української сторони (в тому числі з вуст президента Петра Порошенка і представників Міністерства закордонних справ) на адресу німецької влади і бізнесу звучали звинувачення в корупції і ангажованій дружбі з Кремлем, яка загрожує посиленням залежності від російських енергоресурсів. Але українська інформаційна кампанія проти «Північного потоку-2» не мала належного ефекту, зате стала для Києва лакмусовим папірцем, який проявив протиріччя в системі державної влади.

Минулого тижня канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила про завершення своєї політичної кар'єри. Через місяць вона піде з поста голови партії ХДС (Християнсько-демократичний союз), а в 2021 році залишить посаду глави уряду. «Я не балотуватимусь ані на посаду канцлера, ані на будь-яку іншу політичну посаду», – сказала Меркель і пояснила своє рішення особистою відповідальністю за невдоволення в суспільстві, яке призвело до втрат на виборах регіонального уряду у федеральній землі Гессен (тиждень тому там ХДС втратив понад 10%, показавши найгірший результат з 1966 року).

Ці слова Меркель озвучила 29 жовтня. А вже через два дні, 1 листопада, вона приїхала з офіційним візитом в українську столицю. Питання про будівництво газопроводу «Північний потік-2», за яким після 2019 року збільшаться обсяги транспортування російського газу на територію Євросоюзу в обхід України, очікувано стало одним з головних на порядку денному переговорів німецького канцлера в Києві.

Збереження близько $3 млрд щорічних транзитних доходів, одержуваних від «Газпрому» – важливе питання для української енергетичної політики останніх років, незважаючи на агресивні дії Кремля щодо України, пов'язані з анексією Криму і збройним протистоянням на Донбасі. Тому Київ, і перш за все, «Нафтогаз», виступає проти «Північного потоку-2».

«Нам відомо, що Україна відхиляє цей проект. Я його розглядаю менш критично і виступаю за те, щоб були гарантії в України, щоб Україна зберегла свою транзитну роль», – сказала Меркель на зустрічі зі спікером Верховної Ради Андрієм Парубієм і парламентськими фракціями.

Слова Меркель не стали новим одкровенням для української сторони. Вона послідовно відстоює цю позицію, захищаючи тим самим інтереси компаній – партнерів «Газпрому» по «Північному потоку-2». Серед них не тільки німецькі Wintershall і Uniper, але також австрійська OMV, французька Engie, британсько-голландська Shell.

Навіщо Німеччині «Північний потік – 2»? Попри те, що Кремль використовує газ як специфічну «енергетичну зброю», щоб посилювати свій політичний вплив у різних країнах, ставлення Берліна до співпраці з «Газпромом» більшою мірою визначають поняття business as usual і Realpolitik. Починаючи партнерство з «Газпромом» щодо «Північному потоку-2», європейські компанії не беруть на себе жодних ризиків, пов'язаних з будівництвом – усі ризики лежать на російській стороні.

Німеччині цей газопровід дозволить зберегти європейське лідерство, а також статус головного економічного локомотива і бенефіціара ЄС. Для німецької економіки «Північний потік-2» вигідний тим, що забезпечить її порівняно дешевим російським трубопровідним газом. Технології виробництва і поставок СПГ поки не можуть конкурувати з ним у ціні. Тому спроби президента США Дональда Трампа нав'язати Берліну американський СПГ виглядають зараз недостатньо конкурентоспроможними. Але в перспективі цей ресурс також зможе безпосередньо надходити на німецький ринок завдяки СПГ-терміналу, будівництво якого нещодавно підтримала Ангела Меркель на території країни.

Звідки газ? Німеччина, як і Євросоюз в цілому, зробили пріоритетом своєї енергополітики диверсифікацію джерел поставок газу, а також маршрутів його транспортування (не більше третини від одного виробника і з одного напрямку). Суттєву роль у досягненні цієї мети відіграє також активний розвиток торгівлі скрапленим природним газом. Тому зменшення значущості на європейському континенті української газотранспортної системи, яка зав'язана на поставках з Росії, виглядає логічним наслідком масштабних змін на глобальному газовому ринку.

Крім того, не варто ігнорувати той факт, що в Україні на офіційному рівні Росія визнана агресором. Після революційних подій 2014 року, між країнами як і раніше не вщухає політичне протистояння. Москва і Київ скорочують економічні контакти, вводять взаємні обмеження для фінансових і торгових операцій, а також санкції щодо вищих посадових осіб. Тому на тлі сформованої конфронтації російський газовий транзит, крім доходів, для України також пов'язаний і з політичними ризиками.

Це одна з причин, з якої «Нафтогаз» вже з кінця листопада 2015 припинив закупівлі газу у «Газпрому». Між компаніями немає офіційних прямих контактів. Переговори, які зачіпають транзитні перспективи української ГТС або ціни на газ, сторони ведуть за посередництва Брюсселя. Позиція російської сторони, озвучена Владіміром Путіним, зводиться до того, що будівництво «Північного потоку-2» – це виключно економічний проект і він не закриває транзит газу через Україну. Однак, за його словами, транзит російського газу українською територією повинен бути економічно доцільним.

Cui prodest? Проблема в тому, що у «Нафтогазу» і «Газпрому» різні уявлення про те, що таке економічна доцільність в газовому бізнесі. Тому компанії не можуть дійти взаємно прийнятного рішення. Свій відбиток на ситуацію накладає також їх судове протистояння в Стокгольмському арбітражі з приводу умов транзиту і цін на газ, результати якого виявилися не на користь російської компанії. Тепер на них чекає нова тяганина: «Нафтогаз» хоче стягнути з Росії збитки за простій ГТС, які оцінив у $12 млрд.

На чому могла б зіграти Україна? З точки зору стратегічних перспектив і мінімізації політичних ризиків Україні велику вигоду обіцяє створення газового хабу на західному кордоні (тут розташовані унікальні за своїми технічними параметрами підземні сховища газу). Це дозволить розвивати взаємовигідне партнерство в газовому бізнесі з європейськими країнами. Тоді як розширення співпраці з «Газпромом», з огляду на гостроту політичного напруження між Москвою і Києвом, здатне швидше додати нових заворушень Україні, ніж поліпшити фінансове становище країни.

Однак прогрес у реалізації такого важливого проекту, як газовий хаб зараз впирається у внутрішньополітичні протиріччя, де уряд і «Нафтогаз» виступають ідеологічними конкурентами. Специфічної напруги в загальну картину боротьби за владу і вплив усередині нафтогазової галузі додає також президентська і парламентська передвиборчі кампанії, що триватимуть в Україні у 2019 році.

«Технократія» себе не виправдала? Проблеми навколо реформи «Нафтогазу» пов'язані не лише з майбутньою моделлю його бізнесу і невизначеністю зовнішньополітичних орієнтирів в трикутнику Росія – Брюссель – Вашингтон. Рішення Ангели Меркель завершити політичну кар'єру змусило згадати ще про один нюанс цієї прозаїчної історії, що об'єднує німецького канцлера з нинішньою командою «Нафтогазу», не дивлячись на їхню конфронтацію щодо «Північного потоку – 2». Йдеться про пріоритетність технократичних (тобто професійних) методів в управлінні державним бізнесом і економікою, без оглядки на політичні погляди, особливо коли справа стосується антикризового менеджменту.

Очільник «Нафтогазу» Андрій Коболєв в управлінні держхолдингом спочатку демонстрував прагнення керуватися саме такими принципами, щоб забезпечити фінансову та виробничу ефективність НАК. Ангела Меркель, будучи головною дійовою особою країни-лідера Євросоюзу, з одного боку, своїм пріоритетом зробила посилення ролі технократів в управлінні економікою Німеччини і в Брюсселі. З іншого боку, вона зробила ставку на поширення ліберальної ідеології, заснованої на мінімальному державному втручанні в ринок. Цього прагнуть також у «Нафтогазі», особливо коли мова йде про реформу компанії.

Але на практиці технократію і максимум свободи в економіці виявилося складно поєднати, щоб досягти реальних ефективних результатів. Судячи з тієї кризової ситуації, яка склалася в Німеччині та Євросоюзі, устремління Ангели Меркель зазнали фіаско. Не може розповісти про великі успіхи і Андрій Коболєв через чотири роки після того, як був призначений топ-менеджером «Нафтогазу». Реформа держхолдингу постійно натрапляє на перешкоди.

Чому «технократи» програли? Причини цього можна знайти у протиріччях системи приватного управління, яка є основним постачальником професійних менежерських кадрів в економіці, і державною системою. Остання, незалежно від географії, нерозривно пов'язана з диференційованими і часом суперечливими інтересами різних соціально-економічних груп. Тоді як бізнес, зав'язаний виключно на приватних фінансових інтересах, в даному контексті нейтральний, він переслідує одну мету – максимізація прибутку.

Тому, щоб діяти в рамках державної системи, технократ рано чи пізно повинен відмовитися від подібної нейтральності і стати політиком, нехай навіть на шкоду своїй професійній бізнес-логіці. Інакше на державній посаді йому не встояти. Це тим більш слушно по відношенню до України, де соціальне розшарування в суспільстві особливо велике, а значна частина населення опинилася на межі бідності через складну економіко-соціальну ситуацію в країні.