Економіка церковних розколів: що стоїть за конфліктом між Епіфанієм і Філаретом

Економіка церковних розколів: що стоїть за конфліктом між Епіфанієм і Філаретом

За які активи, крім пастви, змагаються ієрархи

Цей матеріал також доступний російською
Економіка церковних розколів: що стоїть за конфліктом між Епіфанієм і Філаретом
Предстоятель Православної церкви України митрополит Київський і всієї України Епіфаній (ліворуч) та почесний патріарх Православної церкви України Філарет
Фото: УНІАН

24 червня відбулося засідання Священного синоду Православної церкви України (ПЦУ). Ієрархи вирішували, як врятуватися від нового розколу і старого розкольника: накласти на архієрея Філарета (Денисенка) анафему чи просто позбавити його права підпису на фінансових документах Київської єпархії? Але як виявилося, в основі подій, що відбуваються, лежать не лише духовні цінності. У подробицях цієї історії розбирався Mind.

Хто такий почесний патріарх ПЦУ Філарет? Михайло Денисенко народився в с. Благодатному Амвросіївського району Донецької області 23 січня 1929 року. У 1946 році закінчив середню школу і вступив до третього класу Одеської духовної семінарії. У 1950-му прийняв чернецтво під ім'ям Філарет, у травні 1966-го (у 37 років) – став екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким, членом Священного синоду Російської православної церкви.

Тут необхідно пояснити, що «екзархат» – це адміністративна одиниця, що перебуває поза головною адміністративною територією патріархату. Вона управляється намісником, який підпорядковується патріарху і Священному синоду, але користується певною самостійністю. І це зрозуміло – безпосередньо з Москви було б важко керувати величезною територією і опікуватися сотнями тисяч вірян, які говорять несхожою на російську мовою.

«Коли я став екзархом, – розповідав пізніше журналістам сам Філарет, – я управляв так, що Український екзархат мав 60% усіх парафій Московського патріархату». Таким чином, в 1966 році Філарет набув статусу другого за впливом ієрарха РПЦ, а влада Української РСР – надію на створення власної Української православної церкви, незамінного інструменту для проведення внутрішньої політики та виховання громадян у дусі «непротивлення злу насильством».

Цю «надію» через п'ять років підтвердив і новий глава РПЦ, патріарх Пимен. У травні 1971 року він дарував екзарху Філарету право одночасного носіння двох панагій – раніше такої честі удостоювалися лише глави автокефальних чи автономних церков. Причина була суто політична – умовна «автономність» від Москви давала Філарету право представляти на міжнародній арені більш «демократичну», тобто відмінну від московської, строго ортодоксальну точку зору на внутрішню і зовнішню політику, що проводиться КПРС і СРСР. Іншими словами, тоді 42-річному Філарету було довірено посаду «міністра закордонних справ» Московської патріархії.

Экономика церковных расколов: что стоит за конфликтом между Епифанием и Филаретом
Патріарх Філарет
Фото: УНІАН

З чого почався церковний розкол? У травні 1990 року, після смерті патріарха Пимена, Філарет міг зробити останній крок до вершини своєї кар'єри. Він був обраний місцеблюстителем патріаршого престолу і, за посадою, керував обранням нового патріарха. «Філарет тоді опинився на роздоріжжі, – згадував у середині 1990-х один з нині покійних його соратників. – Він цілком міг би зайняти патріарший престол... Однак «на кону» тоді стояли незалежність від Москви і влада над більшою (60% всіх парафій. – Mind) частиною церкви. І він вважав за краще поступитися Алексію II (Ридигеру). Зате на Архієрейському соборі РПЦ (25–27.10.1990. – Mind) Філарет домігся надання екзархату України статусу «Української православної церкви» і «самостійності в управлінні».

Неформальний «розмін» був офіційно підтверджений 28 жовтня 1990 року. У цей день патріарх Алексій II відслужив у Києві урочисту літургію у Святій Софії та вручив Філарету патріаршу грамоту на право бути предстоятелем Української православної церкви (УПЦ). Так було покладено початок розколу Московської патріархії. Спочатку на дві нерівні частини – російську і українську, а потім – на дві окремі церкви, Московського і Київського патріархатів.

Подальша хронологія розколу. Природно, що в 1990 році УПЦ не могла бути створена без схвалення вищою, ніж Священний синод, інстанцією. Тому Філарет отримав згадану патріаршу грамоту – «довіреність на автономію» – тільки після ухвалення 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР декларації «Про Державний суверенітет України».

Тоді з ініціативи Москви подібного роду заяви були зроблені в усіх національних столицях СРСР. По-перше, для формального підтвердження тези про рівноправність радянських республік. І, по-друге, у відповідь на фактичний вихід Литви, Латвії та Естонії зі складу Радянського Союзу.

Іншими словами, «автономна» УПЦ була створена як формальний атрибут «суверенної» Української РСР, не більше. Однак у Москві дуже сильно помилялися: у Києві наприкінці 1990 – початку 1991 років уже щосили малювали ескізи нових валюти і паспортів, а також думали про заснування церкви, реально незалежної від Московської патріархії.

Сценарій був той самий: 24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила «Акт незалежності України», а 3 листопада 1991-го Всеукраїнський помісний собор звернувся до РПЦ з проханням, а по суті – з вимогою, про надання УПЦ автокефалії. Однак духовна радянська влада виявилася міцніше за світську: у квітні 1992 року Архієрейський собор РПЦ відмовив у задоволенні згаданого клопотання, а 11 червня того ж року Філарет був відсторонений від служіння і відлучений від церкви.

Чому рішення Священного синоду і соборів РПЦ були такими жорсткими? У Москві вже знали про те, що на 25 червня 1992 року в Києві був призначений Всеукраїнський помісний собор. І про те, що в проект його постанови були записані два головні пункти: проголошення Київського патріархату і оголошення «всіх банківських рахунків УПЦ [і грошових коштів на них] рахунками [і коштами] Української православної церкви Київського патріархату».

«Так, [у 1992 році] зі мною залишилися гроші української екзархії, – розповідав пізніше Філарет. – Ті [гроші], якими я розпоряджався як єпархіальний архієрей. Чому я повинен був дарувати їх Москві?!»

І дійсно – якщо врахувати, що релігійна організація УПЦ КП (ЄДР 22894788) була заснована якимось «Помісним собором» – одноразовими зборами невідомої організаційно-правової форми з індивідуально невизначеним непостійним членством.

Іншими словами, УПЦ КП не мала тоді, як не має і зараз, повноцінного власника. У неї були «користувачі» – патріарх, інші священнослужителі та парафіяни, розпорядники – патріарх, митрополити, єпископи та ін., а власників – не було.

Але головне питання – що вважати активами? Покійний (помер 14.07.1995) патріарх УПЦ КП Володимир (Романюк), наприклад, оцінював готівкові заощадження Українського екзархату станом на 1990 рік у 3 млрд радянських рублів. У 1992 році ціну нерухомості УПЦ КП (за винятком Володимирського кафедрального собору і будівлі Українського екзархату на Пушкінській, 36. – Mind) УПЦ КП анонімні експерти визначали в 4 млрд карбованців.

Але ці цифри не надто достовірні та явно не точні – таємниці ліквідаційного балансу Українського екзархату і поточного балансу УПЦ КП свято бережуть і колишні, і нинішні керівники церкви. Почесний патріарх Філарет має всі підстави «не пам'ятати», скільки грошей він відмовився «дарувати Москві», а нинішній предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній (Думенко), він же колишній особистий секретар Філарета і екс-керуючий справами Київської патріархії, навряд чи захоче розповісти вірянам, суспільству і Державній фіскальній службі про те, хто і як саме керував фінансами УПЦ КП. 

Экономика церковных расколов: что стоит за конфликтом между Епифанием и Филаретом
Митрополит Епіфаній
Фото: УНІАН

І всі ієрархи, як один, мовчатимуть про те, що розкол Українського екзархату/УПЦ на УПЦ МП і УПЦ КП, а також нинішня спроба розколу ПЦУ викликані не ідейними розбіжностями, не порушенням апостольських правил або святоотецьких настанов, а переділом матеріальних і нематеріальних активів, обігових коштів, нерозподіленого прибутку і прибутку майбутніх періодів.

Релігійно-комерційна корпорація. У 1995 році УПЦ КП налічувала у своєму складі близько 1200 парафій. У 2000 році – близько 2100, у 2004-му – 3327, у 2010-му – 4281, у 2017-му – 5264. А в перспективі, нехай віддаленій, якщо до ПЦУ перейдуть навіть не всі з 11 000 громад УПЦ Московського патріархату, а тільки половина – фінансові обороти зростуть багаторазово.

Порядок цифр можна уявити на прикладі київського Свято-Феодосіївського монастиря, настоятель якого, архімандрит Вікентій у 2001 році був готовий взяти участь у відмиванні $500 млн, вважаючи, що така сума на закордонних рахунках УПЦ КП не викличе жодних підозр у європейських служб фінансового моніторингу.

Однак крім цієї та двох-трьох аналогічних історій вірянам, суспільству в цілому і Державній фіскальній службі про структуру, рахунки і капітали УПЦ КП невідомо майже нічого. Хіба лише те, що всі фінанси церкви контролював і контролює до теперішнього часу особисто Філарет.

«Те, що я контролюю кошти Київської патріархії [і Київської єпархії] – це правда. А Епіфаній хоче заволодіти цими коштами, – так почесний патріарх пояснив журналістам сенс і зміст конфлікту між новоствореною ПЦУ і ще до кінця не ліквідованим Київським патріархатом. – Епіфаній знайшов юристів, які вивчили питання, чи можна кошти патріархії перевести на нього. Юристи сказали, що поки не буде мого підпису, це зробити неможливо. Тому Епіфаній хоче ліквідувати Київський патріархат [як юридичну особу], щоб заволодіти грошима...»

Якими саме грошима? Станом на 2017 рік тільки Київська єпархія, яку Філарет беззмінно очолював з 1992-го, налічувала 588 парафій, а також невідому кількість місій, братств і фондів з невідомою кількістю рахунків у невідомих банках, офшорних юрисдикціях тощо. Структура цієї релігійно-комерційної корпорації така складна, що без ретельного аудиту розібратися в ній і з'ясувати, які фінансові ресурси має у своєму розпорядженні сьогодні УПЦ КП/ПЦУ, було неможливо. Тому саме цією обставиною і пояснюється постанова Священного синоду ПЦУ від 24 червня «про звільнення» Філарета, кажучи простою мовою, «з посади голови правління ПрАТ «Київська єпархія».

Це рішення, природно, буде оскаржено в суді, тому на українське суспільство чекає ще багато цікавих новин з церковного життя. Mind, зі свого боку, стежитиме за розвитком подій.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті