Офіцери словникового запасу: чи може один твіт вплинути на хід війни

Серед літературних новинок, що будуть представлені на 26-му книжковому форумі у Львові (18 – 22 вересня), заявлена й книга Девіда Патрікаракоса «Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють військові конфлікти XXI століття». Враховуючи актуальність цієї теми для українського сьогодення, Mind вирішив звернути на неї свою особливу увагу.

Бекґраунд. Війни XXI століття не схожі на те, що знайоме людству з досвіду минулих століть. Нині найзапекліші конфлікти починаються з мирних антиурядових акцій і зазвичай завершуються вкрай жорстокою громадянською війною і зовнішньою інтервенцією (як відкритою, так і опосередкованою). Такий тип війни з легкої руки журналістів і військових теоретиків стали називати гібридною. Причому очевидно, що вона виходить за межі традиційних уявлень і являє собою заплутаний клубок політичних інтриг, запеклої боротьби за ресурси і фінансові потоки, а також непримиренних цивілізаційних зіткнень. Причому найчастіше в розв'язанні та веденні такої війни важливе місце належить інформаційній складовій.

Оригінальна назва: War in 140 Characters: How Social Media Is Reshaping Conflict in the Twenty-First Century

Видавництво: Yakaboo Publishing

Тираж: 2500 екземплярів

Сюжет. «Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють військові конфлікти XXI століття» – це захоплююча розповідь про те, як соціальні мережі використовуються в конфліктних ситуаціях у всьому світі, від пропаганди і до вербування нових бійців. Автор книги Девід Патрікаракос наводить яскраві приклади на основі досвіду відразу трьох конфліктів: Ізраїль – ХАМАС, США – ІДІЛ і Росія – Україна (з наголосом на війну на Донбасі). Природно, що нашого читача більше повинен зацікавити західній й дуже неоднозначний погляд на нашу війну, яка вже більше ніж п'ять років палає на частини наших територій реально і в інформаційному просторі – віртуально.

З чого почати?

У книзі багато уваги приділено російському підходу до кампаній з дезінформації. Причому, ясна річ, акцент робиться на вплив Росії на громадську думку на Заході та її залученість у вибори в США і по всій Європі.

Патрікаракос стверджує, що у 2014 році Російська Федерація могла перемогти Україну військовим шляхом, але вона прагнула насамперед до дестабілізації ситуації в країні, а не до її поразки. Окрема глава, наприклад, присвячена користувачеві інтернету, якого ми звикли називати «тролем». Колишній співробітник російської троль-ферми бадьоренько описує операцію, коли створюються підроблені блоги, з яких в електронні ЗМІ запускаються потрібні замовнику фальшиві новини («фейки»). Причому цікавий висновок автора – тролінгові кампанії та фальшиві новини призначені не для того, щоб завоювати світову підтримку Росії, а для того, щоб «сіяти розбрат і дисгармонію на Заході, вводити в оману і заплутувати». Це дуже важливий момент – можна говорити про те, що Росія, як й інші країни-ізгої, такі як Іран або Північна Корея, використовують інформаційні можливості як наступальну зброю.

При цьому варто відзначити, що при всій компетентності автора в загальному ході сучасних конфліктів та їхніх рушійних силах при прочитанні яскраво простежується один великий мінус – йому не вистачає розуміння того, як працюють такі платформи, як Facebook і Twitter. Зовсім не враховується, наприклад, роль автоматизованих ботів у поширенні фейкових новин.

Зрозуміло, що звичайний читач, який не кожен день стикається з інформаційними війнами, вважатиме цю книгу одкровенням. Проте для військових фахівців і фахівців з безпеки в Мережі висновки автора виявляться зовсім не новими. Небезпека використання соціальних мереж проти опонентів вже років десять активно обговорюється у виданнях військових коледжів, спеціалізованих журналах і літературі. Причому не тільки на умовному Заході або Сході, а й у нас. Інша справа, що такі журнали і збірники практично ніколи не потрапляють у відкритий продаж. І тому недоступні для широкого загалу.

Вам сподобається, якщо: ви хочете більше знати про те, що відбувається в інформаційному просторі, краще орієнтуватися в тій інформації, яка щодня йде по всіх каналах соціальних мереж. Вам сподобається ця книга, якщо ви хочете не просто бути споживачем інформації, а робити усвідомлений вибір і мати свою точку зору на те, що відбувається навколо вас. Варто прочитати і всім, хто намагається осмислити російські кампанії з дезінформації.

Вам не сподобається, якщо: вам нецікаві реальні причини того, що відбувається навколо вас у Мережі та в житті. І ви, як і раніше, хочете залишатися у владі ілюзій, навіяних вам інформаційним середовищем.

Головна причина прочитати: без розуміння процесів, які відбуваються в Мережі, неможливо вибудувати правильну стратегію реагування на виклики часу. Неможливо зробити правильний вибір, а значить, без хоча б початку розуміння ми знову і знову приречені здійснювати одні й ті самі помилки. Причому запрограмовані ззовні.

У тому ж дусі:

Крім загальнодоступної літератури з цього питання існує також пласт відомчої – перш за все це підручники з інформаційної безпеки для профільних вузів.

Обидві наведені книги являють собою виклад навчального матеріалу, причому в рамках Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року і рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інформаційної безпеки України», введеного в дію указом президента від 25 лютого 2017 року. Основна відмінність в підходах авторів.

Забезпечення інформаційної безпеки держави. Петрик В.М., Присяжнюк М.М. та ін.

Колектив авторів на чолі з Петрик В.М. пропонує розрізняти загрози національній безпеці України у сферах політики, економіки, у соціальній і військовій сферах.

Інформаційна безпека держави. Богуш В. М., Юдін О. К.

У цій книзі автори пропонують розрізняти загрози насамперед за їх джерелами – як зовнішні та внутрішні.

При цьому рецепти боротьби з ними у авторів обох видань у принципі схожі, бо вони по суті універсальні та вже відпрацьовані у світовій практиці.