Ставка на результат: чи є у держави шанси повернути довіру бізнесу та суспільства
Чому Україна перебуває в глибокій кризі недовіри
«Довіра – не філософське питання. Низький рівень довіри – найбільша стаття витрат бізнесу. Відсутність довіри призводить до інтриг, конфліктів, неадекватної конкуренції, знижує продуктивність і швидкість комунікацій. Саме довіри сьогодні не вистачає державі, бізнесу, суспільству в Україні та світі. Криза довіри – вже не міф, а реальність. Тому тема цьогорічного форуму «Диригенти змін» – як побудувати довіру і разом подолати цю кризу», – підкреслив на відкритті заходу керуючий партнер Deloitte Ukraine Андрій Булах.
Спікер запропонував під час обговорення теми спиратися на умовний «словник» із книги «Швидкість довіри» Стівена Кові – молодшого. Автор виділив чотири складові довіри: цілісність (чесність, виконання обіцянок, мужність діяти виходячи зі своїх цінностей, а не під тиском зовнішніх обставин), наміри (довіра зростає, якщо мотиви прозорі і зрозумілі), здібності та результат (уміння доводити почате до кінця). Кожен з цих елементів необхідний, але недостатній без «компаньйонів».
Цей «словник» допоміг організаторам форуму провести декілька цікавих опитувань. На панельних дискусіях вони просили аудиторію – близько 400 топ-менеджерів і власників бізнесу – оцінити рівень довіри, відзначити один з найбільш «провисаючих» елементів тощо. Mind вибрав яскраві цитати спікерів і дані опитувань.
Марк Зархін, голова правління Kumpel Group:
– Для мене, як представника середнього класу, єдине, що було стабільним у нашій країні, – нестабільність. Зміна правил відбувається при кожній зміні влади. Ми не знаємо, що буде далі. Єдиний варіант – пристосовуватися до постійної нестабільності. Думаю, це непогана звичка. Хоча хочеться її позбутися. Але острівців, на яких ми можемо жити в атмосфері довіри, стає все менше. У суспільстві все більше недовіри до інститутів влади, ЗМІ. Це говорить про те, що наша країна просувається в протилежний від цивілізованого світу бік.
Антонім довіри – параноя. На жаль, наше суспільство – параноїдальне. Наше параноїдальне соціальне, економічне, політичне життя призводить до того, що ми стаємо менш цивілізованими. Наприклад, в Україні близько 60 000 податківців, у США – близько 90 000. При цьому обсяг економіки США в 50 разів більше за наш. Ця армія податківців контролює наш бізнес. Яка вигода для суспільства? Її немає. Це наслідки нашої взаємної недовіри.
Як виходити з цієї ситуації? Різкого зростання довіри у нас не буде. Але потрібно робити перші кроки: працювати з інститутом репутації. Вона у нас майже знищена. Можливо, через 10 років повернемося до цивілізованого світу. Наприклад, у Львові, який вважався столицею недовіри, ми (група бізнесменів і громадських діячів) реалізуємо стратегію змін. Але поки досягли тільки косметичного «ремонту». Місто глибинно не змінилося. Потрібна зміна цінностей. Та еліта, яка зараз керує багатьма процесами, далі не в змозі розвивати місто ані економічно, ані соціально, ані етично. Має бути інша культура фінансування: венчурна модель, побудована не на банківських кредитах, а на довірі до тієї чи іншої ідеї. Креативний клас без цього не зможе розвиватися.
Сергій Черненко, голова правління ПУМБ:
– Нещодавно аналізував еволюцію банківської системи. На подив, виявив, що зараз ми знаходимося на рівні 2004 року за розміром капіталу. Для нас цей цикл був формуванням антидовіри до влади. Тільки в останні кілька років почали з'являтися паростки довіри. Але ця довіра не до системи, а до конкретних людей і команд. Для мене в першу чергу – до команди Нацбанку. Вони зуміли сформувати довгострокову стратегію, показати, що по ній рухаються і слідують задекларованим принципам. Але при цьому ставлю запитання: «Чи змогли б вони впоратися, якщо не було б колосальної підтримки МВФ?» На жаль, у цих маленьких паростках довіри залишається недовіра. Тільки коли ми будемо асоціювати довіру не з конкретними людьми, а з інститутами – сформується справжня довіра.
При цьому серед населення Нацбанк, ймовірно, очолює рейтинг антидовіри. Чому? Сам собі ставлю це питання. Можливо, людям навіть з базовою економічною освітою досить складно зрозуміти, що робить НБУ, чому політика інфляційного таргетування – найрозумніший шлях до економічної стабільності або чому проведені реформи – запорука здорової банківської системи.
Тому налагодження комунікацій сьогодні відіграє дуже велику роль. Той, у кого в руках є медійний ресурс, може як штучно формувати довіру, так і руйнувати її. Це один з викликів не тільки для банківської системи. Можливо, держава мало часу приділяє поясненню того, що відбувається.
Зараз довіра формується дуже просто: чим більше про тебе позитивно пишуть у ЗМІ, говорять у ефірі – тим більше довіри. Нещодавно з'ясовував, чому клієнти вибирають той чи інший банк. Часто отримував ось таку відповідь: «Нам здається, що він хороший». Уточнюю: «Чому хороший? Ви хоч раз дивилися звітність, знаєте, хто акціонери тощо?» І гадки не мають, але вибирають, бо про цей банк багато позитивно відгукуються. Ось така «довіра» – серйозний виклик для держави.
Оксана Маркарова, міністр фінансів України:
– Роль держави в підвищенні рівня довіри повинна бути визначальною. Не тому що ми – головні, а тому що на нас більше відповідальності. Державі для старту важливо забезпечити правильний перерозподіл податків і правосуддя. Спілкуючись з бізнес-асоціаціями, бачу, як з часом змінюються їхні вимоги. Ще у 2017 році в топ-5 побажань не було судової реформи. Останнім часом вимога справедливого правосуддя стабільно входить у топ-3.
До 2016 року жодна програма МВФ не була реалізована. Жодного разу конкретні обіцянки 1990-х, 2000-х років щодо того, як розвиватиметься країна в найближчі 5–10 років, не були виконані. Питання продовження завоювання довіри дуже актуальне. Швидкої перемоги не буде. Жодній країні демократичними методами швидко це зробити не вдавалося.
Андрій Гундер, керуючий партнер Американської торговельної палати в Україні (ACC):
– За останнє сторіччя в Україні мільйони людей вбивали голодомором, холокостом, тоталітарним режимом. І ось на цьому фундаменті потрібно побудувати довіру. Тож не дивно, що в останні 28 років державі було дуже складно кардинально змінити її рівень. Найвищий рівень довіри – в північноєвропейських країнах.
Для мене складові довіри – компетентність, порядність і виконання обіцянок. Рівень довіри зросте, коли критична маса людей приходитиме до влади не з метою самозбагачення, правила гри перестануть змінюватися на льоту, в законопроєкти не будуть вноситися чудові абзаци без обговорень тощо. Сподіваюся, ті, хто зараз приходить у політику, розуміють: будуть чорними вівцями, якщо повернуться до старих методів. Для іноземних інвесторів дуже важливий цей маркер.
Андрій Коболєв, голова правління НАК «Нафтогаз України»:
– Для мене довіра – одна з найскладніших тем. Пам'ятаю 2005 рік: які були високі надії та як швидко вони перетворилися на негативну оцінку. За менш короткий цикл – останні п’ять років – мене дивували дві речі. Перша – здатність прагматичної, цинічної оцінки подій минулих років і дуже простої інтерпретації її на себе. Нова команда говорила: ми – унікальні, все буде інакше. Але закінчили з тими самими результатами. Якщо у команди відсутнє вміння аналізувати і не повторювати помилки попередників – довіра впаде.
Друга річ – ставлення один до одного в суспільстві. Дуже часто чую репліку «прості українці». Хто вони? Я простий? А ви? Цим терміном користуються, коли потрібно пояснити чергову спробу зробити неправильну річ. Але її роблять, тому що нібито «прості українці» по-іншому не зрозуміють. Коли бачу такі тригери – моя персональна довіра повністю зникає.
Для нинішнього складу парламенту, уряду маркерами стане голосування за ринок землі, підвищення зарплат держслужбовцям. Упевнений: якщо оплата праці не буде серйозно збільшена – довіру буде втрачено.
Алекс Ліссітса, гендиректор IMK:
– У суспільному договірі між суспільством, бізнесом і державою повинні бути чіткі правила і зобов'язання щодо їх виконання. Візьмемо, наприклад, правила дорожнього руху. Держава їх прописала і заплющує очі на невиконання. Суспільство прокидається тільки тоді, коли відбувається масштабне порушення: п'яний політик переїхав дитину. Якщо ж, скажімо, простий лікар збив бомжа – на це ніхто не звертає уваги.
Схожа ситуація в бізнесі. Я п'ять років привчав своїх співробітників, щоб вони зрозуміли: зарплата – це не та сума, яку ви отримали на руки. Це сума, яку вам нарахували з податками. Куди ці гроші пішли, ви повинні питати не в мене, а у держави.
Запитайте у бізнесу, чому вони не хочуть платити податки. Тому що дуже високі? Порівняно з чим? З Німеччиною? Ні. Держава за останні 30 років – класичний приклад кочубеївщини. Така висока недовіра, бо бізнес розуміє: прийде черговий Кочубей і здасть нас. І без різниці, скільки ти раніше платив податків, – здасть.
Що робити? Одним – почати платити податки. Другим – правильно їх розподіляти. А вигадувати велосипед – новий суспільний договір – немає часу. Якщо ми ще років п’ять будемо домовлятися – втратимо те, що залишилося.
Євген Бистрицький, філософ, громадський діяч:
– Для підвищення рівня довіри важливо відокремити олігархат від політики. Ненормально, коли борода нависає через масмедіа.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
