Енергія незалежності: як Україна відстоювала позиції на газовому ринку
Найзначніші віхи за 30 років та найважчі випробування, з якими довелося зіткнутися
24 серпня Україна готується відзначити 30-річний ювілей незалежності. Але саме поточний – 2021 рік – може увійти в історію як відправна точка для відліку реальної енергетичної незалежності країни. Це пов'язано з переговорним процесом, під час якого вирішується майбутнє української газотранспортної системи – стратегічного активу, який дістався Україні у спадок від Радянського Союзу і навколо якого в попередні роки розвивалися ключові події, що визначають вектор розвитку всієї країни.
США й Німеччина активно залучені в цю дискусію. Тому Україна ще не була так близька до того, щоб через домовленості на вищому політичному рівні радикально змінити правила гри на газовому ринку, всупереч прагненню «Газпрому» зберегти статус-кво.
Як Україна прийшла до цього? Mind згадує поворотні моменти в сучасній історії енергоринків і ті «партії», які доводилося розігрувати нашій країні або які розігрувалися за її участю.
Перемовини щодо «Північного потоку – 2»
Роль України на європейському континенті та перспективи української ГТС безпосередньо пов'язані з умовами експлуатації газопроводу «Північний потік – 2», який хоче добудувати «Газпром». Це критично важливе питання, від вирішення якого залежить безпека держави і подальший перебіг реформи на газовому ринку.
Мета – створення умов для того, щоб транзитними послугами України користувалися європейські компанії, а не тільки «Газпром», як відбувається зараз. Також завдання полягає в залученні інвестицій для розвитку стратегічної інфраструктури – магістральних газопроводів і підземних газових сховищ. Це необхідно, щоб Україна стала автономним гравцем на газовому ринку та самостійно визначала умови співпраці із закордонними партнерами.
Передумови для такого повороту відкрилися 2014 року й стали наслідком українсько-російського політичної кризи. РФ анексувала Крим і стала управляти діями сепаратистів на окупованій території Донбасу. Внаслідок такої агресії Україна втратила стимули для підтримки партнерських відносин із північним сусідом. Але немає лиха без добра: розрив колишніх зв'язків із Росією відкрив також можливості для реформування економіки та посилення євроінтеграції.
З 2015 року Україна відмовилася купувати газ безпосередньо в російської монополії, щоб обмежити можливості «Газпрому» для маніпуляцій і політичного тиску на внутрішньому ринку. «Нафтогаз» зупинив постачання газу в анексований Крим і споживачам у ЛДНР, обсяги яких не може контролювати.
Внаслідок анбандлінгу «Нафтогазу» за європейською моделлю на ринку з'явився самостійний гравець – «Оператор ГТС України». А компанія «Укртрансгаз», яка управляє ПСГ, отримала можливість надавати послуги із зберігання газу компаніям з ЄС.
Ці факти підтверджують еволюцію українського газового ринку, яка стримувалася до 2014 року з політичних мотивів, вигідних Москві.
Стокгольмський арбітраж
У 2014 році НАК «Нафтогаз України» ініціював два арбітражних розгляди з «Газпромом», які стали найбільшими в історії комерційного арбітражу. Взаємні претензії становили близько $125 млрд, що загрожувало банкрутством як «Газпрому», так і «Нафтогазу».
Після чотирьох років судових перипетій Стокгольмський арбітраж ухвалив два рішення, і обидва на користь українського держхолдингу: перше – за контрактом на постачання російського газу, а друге – щодо транзитного контракту. За результатами двох проваджень загальна сума виплат «Газпрому» на адресу «Нафтогазу» становила майже $3 млрд.
Арбітраж також скасував умова «бери або плати» в контрактах на постачання російського газу у 2009–2017 роках, знизив контрактні обсяги до рівня фізичного попиту й визнав, що «Нафтогаз» не мусить оплачувати постачання газу на територію Донецької та Луганської областей, які опинилися під контролем сепаратистів.
Ці рішення стали поворотними не тільки в історії «Нафтогазу». Вони стали знаковими для всього європейського газового ринку та відкрили дорогу іншим компаніям, незгодним із диктатом «Газпрому», для юридичного захисту своїх інтересів. Наприклад, тим самим шляхом пішов польський нафтогазовий держхолдинг PGNiG, який прагне розв'язати проблему залежності від «Газпрому» і створити умови для диверсифікації постачань газу.
Перший досвід автономної роботи української ГТС
У січні 2009 року під бій курантів і бризки шампанського Москва влаштувала наймасштабнішу «газову війну» з Україною. За цим конфліктом напружено стежив увесь світ. Щоб нав'язати Україні продовження співпраці з RosUkrEnergо, у Кремлі було ухвалено політичне рішення про зупинення транзиту газу до Європи через українську ГТС.
Попри репутаційні ризики, пов'язані з порушенням контрактних зобов'язань у період високого попиту, «Газпром» це рішення благополучно виконав. З 2 січня стали приходити тривожні повідомлення про критичне зниження обсягів постачань російського газу в Польщу, Румунію та Словаччину. До них потім приєдналися й інші країни ЄС. У «Газпромі» заперечували скорочення постачань і звинувачували «Нафтогаз» у відкритій крадіжці транзитного газу.
Але головні події тоді розвивалися не в кабінетах глав держав і керівників компаній, а на диспетчерських пунктах газокомпресорних станцій. Найскладніше було українським інженерам, які забезпечували роботу ГТС. У напружених умовах реального скорочення обсягів транзитного газу, яке влаштував «Газпром», їм вдалося унеможливити аварії, неминучі при падінні тиску на магістральних газопроводах, а також забезпечувати постачання газу споживачам на внутрішньому ринку.
У «Газпромі» це вважали нездійсненним завданням і сподівалися на швидку капітуляцію України в «газовій війні». Але нашим диспетчерам вдалося те, що раніше здавалося чимось фантастичним і нереальним. Вони змогли організувати автономну роботу української ГТС і розгорнути потоки газу в реверсному напрямку – вперше в історії та на превеликий подив Кремля. При цьому не постраждало газопостачання українських споживачів і вдалося уникнути техногенних аварій.
Функціонерам у ЄС було очевидно, що сторони не мають наміру йти на компроміс. Для обговорення ситуації 9 січня в Брюсселі було скликано екстрене засідання. Водночас «Газпром» і RosUkrEnergo продовжували нагнітати ситуацію й заявили про подачу позовів до Стокгольмського арбітражу, щоб змусити «Нафтогаз» забезпечити транзит.
Конфлікт вдалося врегулювати лише 16 січня на перемовинах Юлії Тимошенко, яка тоді обіймала посаду прем'єр-міністра України, з Владіміром Путіним.
Підсумком «газової війни» стало відновлення стабільного транзиту російського газу українською територією, ліквідація посередника RosUkrEnergo на ринку та 10-річний контракт на постачання газу з РФ до України. Ціна палива відтепер була пов'язана з політичними настроями влади в Києві. Цей же конфлікт підштовхнув «Газпром» до реалізації нових газопровідних проєктів в обхід України. У 2010 році компанія почала будувати перший «Північний потік», який до цього існував лише на папері.
Відмова від туркменського газу
Постачання газу в Україну з Туркменістану припинилися 2006 року. Ашхабаду та Києву тоді не вдалося домовитися про ціну на ресурс. Крім того, для відновлення постачань Києву потрібно узгодження транзиту з Москвою.
Але в Росії не бачили сенсу в такій угоді. Зате підтримали схему постачань за участю компанії RosUkrEnergo, яка стала «центром узгодження інтересів Росії та України в газовій сфері» і перемкнула на себе постачання туркменського газу. Бізнесом посередника управляли «Газпром» та олігарх Дмитро Фірташ, який контролює близько 70% газорозподільних мереж на українському ринку.
У квітні 2009 року, після вибуху на газопроводі Середня Азія – Центр, який з'єднує Туркменістан і Росію, експорт туркменського палива до РФ припинився. Ашхабад прямо звинуватив в аварії «Газпром» «задля одностороннього грубого порушення умов чинного контракту».
У 2010 році «Газпром» уклав із Туркменістаном новий газовий контракт, але через п'ять років в односторонньому порядку відмовився його виконувати, тому що Ашхабад не пішов на вимоги російської сторони знизити ціну.
Відтоді Туркменістан зробив ставку на розвиток газової торгівлі з Китаєм. Доступ туркменського газу на європейський ринок, зокрема в Україну, заблокований зусиллями Кремля. «Газпром» продовжує орієнтуватися на політику дискримінації та штучного обмеження умов для інших постачальників, щоб забезпечити для свого бізнесу виняткові можливості.
Але з минулого року українська сторона все голосніше озвучує вимогу до Росії зняти перешкоди для транспорту газу з Туркменістану. Йдеться про те, щоб «Газпром» грав за тими самим правилами, які діють на європейському газовому ринку, де російська монополія прагне розширити присутність. А ці правила виключають блокування доступу споживачів до постачальників ресурсу й обмеження транзиту.
Приєднання України до Європейської енергетичної хартії
Цей міждержавний договір часто називають «першим енергетичним мостом між Сходом і Заходом». Він же відкрив можливості для інтеграції українського енергетичного сектору з європейським.
Історія Енергетичної хартії сягає далеко в європейську політичну ініціативу, висунуту одразу після закінчення холодної війни – на початку 1990-х. Той час був унікальним періодом. Нове десятиліття принесло європейському континенту, політично розділеному на протязі сорока років, безпрецедентні можливості для подолання розбіжностей і розробки сміливих спільних проєктів.
На думку авторів політики ЄС, головним завданням було налагодження економічної взаємодії з колишніми противниками, зокрема, в енергетичному секторі. Так з'явилася Енергетична хартія.
Це була ініціатива тодішнього прем'єр-міністра Нідерландів Рууда Любберса. У червні 1990 року він запропонував стратегічний план так званого Європейського енергетичного співтовариства, щоб створити інституційну структуру для розвитку торгівлі енергоносіями між країнами Сходу й Заходу. Декларація Європейської енергетичної хартії, підписана в Гаазі в грудні 1991 року, стала першим конкретним кроком для досягнення цієї мети.
Країни, які приєдналися до документа (серед них і Україна), висловили політичну прихильність принципам широкого співробітництва в енергетичному секторі та правовим гарантіям у таких галузях, як інвестиції, торгівля і транзит. Також учасники угоди підтвердили, що необхідно створювати відкриті та ефективні енергоринки, а також умови, що стимулюють потоки іноземних інвестицій на недискримінаційній основі.
Але хартія була політичним документом, який ні до чого не зобов'язував. Правовою основою для створення відкритого енергоринку став Договір про Енергетичну хартію (ДЕХ). Він був підписаний у грудні 1994 року і набув чинності у квітні 1998-го, через 90 днів після його ратифікації тридцятою з держав, що його підписали. Серед цих країн була й Україна, яка ратифікувала ДЕХ у лютому 1998-го.
ДЕХ досі залишається єдиним юридично зобов'язуючим багатостороннім договором про захист інвестицій. Але умови на енергоринку з 1990-х років істотно змінилися. Тому Енергетична хартія останніми роками переживає процес модернізації. Країни обговорюють поправки, щоб документ відповідав актуальній ситуації та принципу верховенства права. Зокрема, остаточний варіант реформованого договору повинен допомогти з'ясувати, чи матимуть інститути ЄС незалежні арбітражні суди.
Більше корисної інформації, новин та аналітики про світовий енергетичний ринок – на каналі Світлани Долінчук. Читайте тут про головні тренди в енергетиці та торгівлі енергоресурсами, нові технології в нафтогазовій галузі, енергопереході та декарбонізації.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
