Хто такі українські охоронці і як змінилася професія за 30 років існування в незалежній Україні

– Кажуть, ти охороняв перших осіб?
– Два роки з Картером, чотири роки з Рейганом.
– У Рейгана ж стріляли.
– Не в мою зміну.

Тридцять років тому Україна, яка щойно отримала незалежність, переживала лихоліття: небувалий сплеск злочинності, боротьба кланів, перестрілки. Люди, які творили тоді історію, ламали долі та віддавали життя, не завжди розуміючи в ім'я чого. У цю буремну епоху – «лихі 90-ті» – у нашій країні народжувалася абсолютно нова професія – особистий охоронець.

За різними підрахунками, сьогодні в країні – близько півмільйона таких фахівців, при цьому на кожного зареєстрованого припадає не менше двох «нелегалів». Mind офіційно й неофіційно поспілкувався з представниками професії, щоб розібратися, ким були українські охоронці на початку 90-х, ким вони стали до нульових, як працювали в десятих роках цього століття і що являють собою зараз.

«Усі роки незалежності політична ситуація на охоронний бізнес ніяк не впливала, – каже Олег Кончаківський, голова наглядової ради професійного об'єднання тілоохоронців, яке об'єднує понад півтори тисячі охоронців. – Впливало зростання бізнесу, тобто стан економіки і держава як адміністративний ресурс. Кучма, Ющенко, Янукович – як би не мінялися президенти, що б не відбувалося, охоронний ринок завжди тільки зростав».

 На початку 90-х років  суспільство перебудовувалося на «нові рейки капіталізму». В епоху тотального дефіциту й тотальної анархії, коли законодавство молодої України лише формувалося і ще не була ухвалена Конституція, підприємливі люди в малинових піджаках активно реалізовували спотворений соціалістичний принцип зі старого радянського анекдоту: «Все взяти і поділити».

Поки самі підприємливі банкрутували заводи – індустріальні гіганти, вводячи «своїх людей» у ради директорів і скуповуючи акції за безцінь, на рівнях нижче за участю кримінального елементу утворилися угруповання, які здійснювали відвертий рекет. До середини 90-х бізнесмени усвідомили, що «дах» від правоохоронних органів і такого реликта, як Державна служба охорони, не працює. А потреба захищати свій бізнес, себе та власні сім'ї ставала все гостріше. У цей момент з'явилися перші охоронні структури.

«Перші кооператори з'явилися наприкінці 80-х. І першими приватними охоронцями, як і бізнесменами, стали «тіньовики». Це були спортсмени, хлопці, які займалися силовими видами спорту або прийшли з єдиноборств. Союз розвалився, вищі спортивні команди розпадалися, вони зіткнулися з неможливістю реалізуватися. І пішли в охорону. Вони, можна сказати, були предтечами справжнього ринку особистої охорони. Вони були тіньовими піонерами. Заклали ідеологію цього бізнесу».

Олександр Денисенко, президент групи компаній «Безпека Сервіс»

 1996–1999 роки  на пострадянському просторі – епоха найгучніших і кривавих убивств, справжніх і псевдосамогубств, розборок між сформованими кланами. Зрозуміло, у таких умовах бізнесу практично будь-якого рівня була потрібна професійна охорона. Тепер необхідно було охороняти не лише склади з товаром, а й безпосередньо бізнесменів та їхні сім'ї, забезпечуючи цілодобовий супровід. Перші охоронці були одночасно особистими водіями, «помічниками гендиректора», кур'єрами, тьюторами для дітей бізнесменів і довіреними особами їхніх дружин. А якщо доводилося – то гинули разом із шефом, як, наприклад, п'ятеро охоронців донецького бізнесмена Аліка Грека під час вибуху на стадіоні 1995 року.

«Уявіть собі: вам потрібно перевезти з Києва в Тюмень $400 000 готівкою. Ніяких переказів, ніяких банківських рахунків. Береться довірена особа, дається їй валізка з готівкою... Ховали в нижню білизну, підшивали в таємні кишені брюк, ставили хитрі коди на валізки. Але однаково це був смертельний ризик для такого «комівояжера».

Олег Кончаківський

Вони працювали повністю «в тіні» і стріляли найчастіше з незареєстрованої зброї.

«У правій кишені наган, у лівій – папірець про те, що він його знайшов і несе здавати в міліцію. А поки ніс, ось зайшов у кафе попити води, а тут хулігани напали. Йшов із другом, а в нього бізнес, ну, тут хулігани і... «впали на асфальт п'ять разів поспіль». Ось так пояснювали те, що сталося, ці спортивні хлопці правоохоронцям».

Олександр Денисенко

Нові охоронці швидко усвідомили свою значимість, уподобали смак грошей – в епоху безгрошів'я та безнадії їхній заробіток у розмірі $300–500, а часом і більше, здавався величезним. Вони стали дорого й модно одягатися і швидко влилися в новий світопорядок на окремо взятій території. Для багатьох із них охорона свого боса була чимось більшим, ніж просто робота.

«Може бути, тому 90-ті були такими жорстокими – бо  ті, хто раніше воював на рингу, у спортзалі, стали воювати на вулицях. Адже в принципі забезпечення безпеки – це сервіс. У 90-ті роки охорона була не сервісом, а справжнісінькими війнами. За майно воювали все, застосовуючи будь-яку зброю,  вживаючи будь-яких заходів, зокрема наймаючи фахівців. При цьому хлопці не були рекетирами – вони дійсно охороняли бізнес».

Олег Кончаківський

 Кінець 90-х.  Ринок охоронних послуг, що сформувався під час кланових розборок, вимагав законодавчого оформлення. Однак правоохоронна система ще більше десяти років гальмує ухвалення регуляторних норм і законодавчих актів. Причина проста – на цьому ринку монополія належить правоохоронцям, з якою вони не поспішають прощатися досі. Наприкінці 90-х послуги приватної охорони переважно надають колишні оперативники.

«Я – співробітник правоохоронної системи, у мене вдома молода сім'я, я весь час на службі, борюся з організованою злочинністю, я володар службового посвідчення, повноважень, табельної зброї. Моя зарплата – $20. Ми працювали цілодобово, не було мобільного зв'язку, дружини не знали, де ми і як. Поверталися додому без матеріальних благ, їх потрібно було добувати. До нас теж звертався бізнес: «Хлопці, допоможіть, захистіть!» Ми брали під так званий дах цього підприємця. Він допомагав нам виживати, давав бензин, папір, комп'ютери купував, в той час коли ми ходили та раділи тарілці супу. Як я опинився в приватній безпеки? У вільний від роботи час, порушуючи закон, внутрішню службову дисципліну, я надягав костюм, білу сорочку, краватку, сідав у джип і відкривав двері бізнесменові. Возив, отримував за це гарні гроші – $400–700. До штуки не дотягував, але я до неї прагнув».

Стандартна легенда співробітника правоохоронних органів 90-х

До рубежу нульових МВС вдалося погасити хвилю безмежного рекету і нескінченної війни кланів. Акціонерні товариства, що росли як гриби, а стратегічні держпідприємства і поготів, потрібно було охороняти. У міністерстві прописали ліцензійні умови. Однак зробили це в такий спосіб, що охоронну компанію міг відкрити тільки колишній співробітник МВС або СБУ, або військовослужбовець, але з певною вислугою.

«Ті, хто мав право вести охоронний бізнес, ініціювали укладення договорів між підприємствами та своїми охоронними структурами. Наймали людей, домовлялися про якусь сумі в приватному порядку і брали під охорону. «Співробітниками» здебільшого були пенсіонери-правоохоронці або молодь, яка прийшла після строкової служби. Діватися їм було нікуди, йшли в охорону від безвиході. Їх ніхто не навчав і на роботу переважно офіційно не оформляв».

Олександр Денисенко

 Початок 2000-х.  Ліцензійні умови дозволили мінімально відрегулювати ринок – тепер звичайний громадянин не міг відкрити охоронну структуру. При цьому вже на початку нульових ця регуляція перетворилася на звичайну корупцію: посвідчення «охоронця» банально продавали за 250 грн. Але тепер потрібно було дотриматися формальностей – здати іспит.

МВС залишило за собою право видавати ліцензії, а обов'язок створювати стандарти і підтверджувати кваліфікацію ліг на Міністерство освіти. Це відомство записало кваліфікацію охоронця по розряду професійно-технічної освіти. Ні стимулу, ні мотивації чесно отримувати таку «корочку» в охоронців не було, а зацікавленим особам простіше було її купити.

«Як раніше, так і зараз ніхто не готує, не навчає професійних фахівців. Люди потрапляють у професію за залишковим принципом, і на цьому етапі жодного стандарту послуги, як саме слід виконувати свої функції, в охоронній діяльності немає».

Олег Кончаківський

Навчати охоронців і особистих охоронців почали  2008 року  – ПТУ і приватні навчальні центри. Згідно з прописаними вимогами, перед тим як влаштуватися охоронцем або особистим охоронцем, людина мала пройти навчання, отримати свідоцтво й тільки потім влаштовуватися на роботу. Але в реальності це не працювало, бо свідоцтво про підтвердження кваліфікаційного рівня охоронця видавалося на нього персонально – і не мало строку дії. Тому охоронці з такими посвідченнями просто мігрували зі структури до структури – для статусу. А якщо свідоцтва не було, зверталися в будь-який навчальний центр і просто купували потрібний документ.

Паралельно під себе підминав ринок міліцейський спецпідрозділ «Титан». Його бійці проходили класичну, збережену з радянських часів підготовку в міліцейському училищі. У 90-ті роки вони не встигали за романтиками-спортсменами і колишніми десантниками. А ось у другій половині «ситих» нульових саме «титанівці» вийшли на передній план: хороша офіційна зарплата за місцем роботи плюс доплата в конверті – особисто від «особи» за охорону. Так зароблялася «штука баксів», про яку говорили пошепки, як про труднодосяжну сакральну цінність.

«Це були шалені гроші, час – сплеск приходу до Києва «донецьких». Особистих охоронців наймали всі, але це, імовірно, було для понтів. Добротний чорний костюм, біла сорочка, чорні окуляри, жаданий травмат. Гарно».

Але «штуки баксів за гарні очі» багатьом було недостатньо. Особливо тим, хто мав за плечима реальний бойовий досвід у миротворчих місіях і знання іноземних мов. Із самого початку 2000-х вони їхали за кордон – захищати від піратів кораблі в Аденській затоці.

«Це 2003 рік, початок війни в Іраку. Згідно зі стандартами НАТО, їхній солдат виконує функціональні обов'язки із захисту, нападу або усунення. А здіснювати логістику, охороняти стаціонарні об'єкти мають найняті субконтрактори. І українські фахівці з особистої охорони виїхали в Ірак, Афганістан – на театр бойових дій. В Україні в тебе – ця міфічна «штука баксів», а старт заробітних плат таких фахівців в Іраку був від $8 000 і до $12 000».

Сьогодні в Україні немає статистики, скільки громадян України виконують за кордоном функціональні обов'язки охоронця стаціонарних об'єктів, охоронця рухомих об'єктів або охорони фізосіб. А їх чимало, наполягають наші співрозмовники.

Та й Закон про охоронну діяльність в Україні, можливо, не з'явився б, якби не трагедія 2012 року в київському ТРЦ «Караван», коли крадій холоднокровно розстріляв чотирьох охоронців. Це налякало законотворців і змусило, нехай ненадовго, задуматися про необхідність легалізувати роботу цілої галузі.

З початком війни певне число «заробітчан-охоронців» повернулися «на патріотизмі», залишивши пристойні заробітки в гарячих точках. Вони відразу пішли в АТО, хтось – на контракт, хтось – у добровольчі батальйони. Відслуживши, зайнялися звичною охоронною діяльністю в Україні. Але вже – з карабінами, автоматами і часто на камуфльованих джипах з військовими номерами. Посвідчення журналіста для законного носіння «травмата», як і посвідчення мисливця для законного володіння карабіном – обов'язковий набір документів. Особливий шик – особистий охоронець із власною нагородною зброєю. Неважливо, як і за що він її отримав.

Нинішній цивільний варіант автомата Калашникова – це мисливський карабін. І типові відмазки охоронців, коли їх зупиняють, звучать приблизно так: «Ми журналісти, за сумісництвом мисливці, у нас в багажнику в спеціально зшитих сумках, для того щоб швидко дістати, знаходяться мисливські карабіни. У цей самий момент з друзями зібралися та їдемо на полювання. Браконьєрський сезон? Добре, вибачте, промазали: їдемо на стрільбище, ліцензоване, пристрелять ось цей приціл. Ми його вчора купили в інтернеті. Якщо запитань багато, зараз приїде спеціально навчений адвокат. Ось він точно пояснить, куди ми їхали. Ми трошки забули. Займаємося боксом ще за сумісництвом, нас багато разів били по голові, і ми забули».

Ті, хто відслужили в АТО й ООС, почали вливатися до лав громадських формувань щодо захисту громадського порядку «під дахами» МВС і Міноборони. Тепер вони не бояться нічого, оскільки їх особисто охороняють три кити: досвід укупі з бойовими заслугами, «дах» із боку правоохоронців і віра в правильність їхньої версії суспільної справедливості.

А ось охоронному бізнесу як ринку послуг, як і раніше, потрібен захист закону – замість «дахів», що змінювалися над ним протягом 30-років. Складно уявити собі інший вид законній діяльності, який би так довго жив у режимі монополії правоохоронних органів і в очікуванні чіткої регламентації, розумної системи підготовки кадрів, отримання ліцензії та дозволу користуватися професійним інструментарієм. Тим часом від цього залежить, чи стане цей бізнес повноправним сектором економіки, чи платитимуть охоронці податки, чи стануть вони повноправними учасниками трудових відносин і просто виконуватимуть свої функції відповідно до встановлених правил.

«Національна концепція безпеки прописана, але ринку приватної охорони в ній просто немає. Якщо просто працюватимуть норми права й узаконений дохід, тоді замовники будуть змушені платити за нашу працю нормальні гроші, «смаківщина» закінчиться і співробітники охорони будуть захищені, зокрема, нормами трудового законодавства».

Олег Кончаківський