Армія України: від народження до народження

Армія України: від народження до народження

Як змінювалися ЗСУ протягом 30 років незалежності

Этот материал также доступен на русском языке
Армія України: від народження до народження
Фото: depositphotos.com

Невдовзі Україна вкотре відзначатиме доволі нове для себе державне свято – День захисників і захисниць Вітчизни. Але, попри те що в прив'язці до 14 жовтня святкування буде проводитися лише восьмий рік поспіль, історія Збройних Сил незалежної України вже налічує три десятиліття.

Від кого Збройним Силам України рахувати спадкоємність і які військові формування в минулому є українськими – питання, як виявилося, непросте. Історія в нас – завжди політика, і це заважає спокійно вирішити, наприклад, чи можна називати українською армією польське реєстрове козацьке військо (яке пізніше перейшло під руку московського царя), або ж нею слід вважати вільних запорожців-січовиків з області Низу, що повноцінною армією не були.

Сучасні солдати та офіцери ЗСУ носять на рукаві шеврон у вигляді тризуба військ УНР, і на офіційному рівні їх ідейно пов'язують із легіоном українських січових стрільців австрійського ландвера та діяльністю УПА. Натомість, уся матеріально-технічна база, інфраструктура та система освіти дісталися їм від Радянської армії. Основою озброєння армії, флоту й Національної гвардії стабільно залишаються радянські збройові системи – від автомата Калашникова до систем залпового вогню. Загалом уся історія армії незалежної України – це тридцятирічна спроба перейти від радянського до іншого «знаку якості» під девізом відповідності стандартам НАТО й вірності історичним традиціям.

Вельми популярним у політичному дискурсі є гасло про абсолютно нові ЗСУ, що з'явилися 2014 року. Однак процес цей вочевидь ще не завершено, і чим він закінчиться – неможливо сказати без правильної оцінки минулого та сьогодення.

Mind вирішив згадати всі основні злети та падіння ВСУ за цей період і проаналізувати, з чого вони виникали і до чого призвели (або можуть призвести в доступному для огляду майбутньому).

Час великого переділу

Армія України: від народження до народження
Фото: depositphotos.com

Формально нова армія народилася 6 грудня 1991 року, коли Верховна Рада ухвалила закони «Про оборону» і «Про Збройні сили України», одночасно створивши і спеціальний святковий день, який відзначається з 1993 року.

Щодо реальності, то для початку слід було перетрусити величезну військову силу: формування, що залишилися на території колишньої УРСР, – це понад 700 000 осіб, ядерну зброю, стратегічну авіацію та величезні склади з майном. Четверта у світі армія!

Чорноморський флот у Криму складався з 833 бойових кораблів практично всіх класів, 400 літаків і гелікоптерів морської авіації, 100 000 осіб особового складу та 60 000 вільнонайманих. Тільки морської піхоти було близько 2000 осіб. Усе це майже одночасно було оголошено власністю і України, і Росії, що вилилося в довгі суперечки про спосіб поділу майна та в його прямі силові захоплення.

Невипадково Збройні Сили України однойменним указом президента Леоніда Кравчука наказано було створити на базі військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, сил Чорноморського флоту, інших військових формувань, що дислокуються на території України, «крім військ, що входять до складу Стратегічних сил стримування». До них належали Ракетні війська стратегічного призначення, представлені на території України 43-ю Ракетною армією зі штабом у Вінниці.

Однак велика гра, що закрутилася довкола ядерної зброї, призвела до того, що єдиний центр управління РВСН на рівні СНД так і не виник. У тексті мінської угоди 1991 року йшлося лише про те, що українська ядерна зброя перебуватиме під контролем об'єднаного командування до повного знищення 1994 року. Проте українські політики вбачали в ній виключно предмет торгу. А США, на які були націлені наші ракети, грали в партії першу скрипку, скеровуючи процес роззброєння всіма силами й активно беручи в ньому участь з огляду на власні інтереси.

Заднім числом традиційно вважають, що на початку 1990-х нам би дали все, чого б ми не зажадали, навіть членство в ЄС і НАТО. Однак складні переговорні процеси в підсумку завершилися підписанням Будапештського меморандуму. Міждержавний документ про гарантії безпеки у зв'язку з долученням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року став головним рішенням, що визначило долю і країни, і її Збройних Сил.

Для них було схвалено трьохвидову систему військ, визначено оборонний характер військової доктрини і затверджено плани зі створення «мобільної модерної армії, озброєної сучасними видами високоточної зброї, та налагодження військово-політичного співробітництва... зокрема, з НАТО і ЗЄС» (Західноєвропейським союзом, що існував до 2011 року. – Mind).

Знищення ракетних комплексів і шахтних пускових установок завершилося 20 серпня 2002 року, а двома роками раніше Україна повністю позбулася стратегічних ракетоносців Ту-95 МС і Ту-160. Такий самий підхід було застосовано і до вистражданих у п'ятирічних суперечках ВМС. З отриманих 1997 року 18% Чорноморського флоту значну частину було пущено «на цвяхи». А СКР-112 – перший корабель, який підняв український прапор і прорвався з боєм в Одесу, – пішов на металобрухт влітку 1996-го.

Абсолютно новим формуванням у перші роки незалежності стала Національна гвардія України, створена на базі ВВ МВС СРСР. Формально заміщаючи «вевешників», вона отримала набагато ширші повноваження і була задіяна в найрізноманітніших активностях: від патрулювання вулиць у «лихі 90-ті» до допомоги в охороні держкордону – аж поки була розформована 2000 року.

Загалом до 1994 року чисельність Збройних Сил України було зменшено до 517 000 осіб, а до кінця 1996 року структура набула завершеного вигляду, що відповідав Концепції від 11 жовтня 1991 року. У грудні було затверджено Держпрограму будівництва та розвитку ЗСУ на період до 2005 року, відповідно до якої чисельність Сухопутних військ, ВПС, сил ППО і ВМС мала скоротитися ще більше – до 350 000 осіб. Одночасно скорочувались і звичайні озброєння – як відповідно до міжнародних договорів, так і внаслідок великого розпродажу, що не призупинявся протягом усієї історії незалежності.

Армія на експорт

Армія України: від народження до народження
Українські військовослужбовці їдуть виконувати миротворчу місію в складі міжнародного військового контингенту КФОР в Косово, 17 квітня 2012 року
Фото: УНІАН

Величезні склади військового майна й легкість доступу до них не могли не привернути уваги кмітливих людей. Тільки з 1994 до 1997 року українська Державна служба експортного контролю видала 6500 ліцензій на експорт зброї та військового обладнання, яке вивозили до 40 країн світу понад сто компаній. На пресконференції 20 серпня 2001 року генеральний директор компанії «Укрспецекспорт» Валерій Малєв заявив, що експорт зброї з України щорічно збільшувався на 120–140% і в зазначеному році мав зрости ще. Наша країна входила до сімки найбільших продавців зброї у світі, причому торгувала вона навіть із тими, з ким заборонила ООН.

Не дивно, що новообраний президент Леонід Кучма 2001 року опинився в центрі величезного скандалу, пов'язаного зі звинуваченнями в продажу Іраку обладнання для виробництва ракет і комплексів радіотехнічної розвідки «Кольчуга» за ціною $100 млн за комплекс.

Про стан української армії в цей період красномовно свідчать дві історії, пов'язані з міністром оборони Олександром Кузьмуком. У 2000 році під час навчань бойова ракета поцілила в житловий будинок у Броварах (три людини загинуло), а роком пізніше під час маневрів було збито російський пасажирський літак (загинуло 78 осіб). У звіті слідчої комісії було зазначено, що частина ППО, яка проводила стрільби, не мала бойової практики два роки. Кузьмук довго та завзято брехав про непричетність військових, аж поки під тиском фактів йому не довелося піти у відставку.

Зміна еліт в результаті «помаранчевої» революції не принесла нічого нового. Навіть навпаки: уряд Юлії Тимошенко офіційно затвердив величезний список відчужуваного, у якому було все – від літаків до емальованих мисок. З боку парламентської опозиції регулярно лунали звинувачення і на адресу самого президента Віктора Ющенка, внаслідок чого виник скандал навколо продажу зброї Грузії, де президентом став Міхеїл Саакашвілі. Туди широким потоком прямували танки, колісна бронетехніка, великокаліберна артилерія, стрілецька зброя, ракетні комплекси. Зокрема, сім ЗРК «Бук-М1» для такого продажу були спеціально зняті з бойового чергування в Україні.

2005 року британська преса повідомила, що Київ через фальшивих посередників продав Ірану та Китаю 18 крилатих ракет Х-55, здатних нести ядерні боєголовки. А трьома роками раніше британське видання Jane's Foreign Report звинуватило українських чиновників у продажу в 1990-ті роки зброї «Талібану», зокрема 130 танків Т-55 і боєприпасів. 2008 року Україна знову прогриміла на весь світ: українське судно Faina з вантажем з 33 танків Т-72, гранатометів, зенітних установок і боєприпасів було захоплене сомалійськими піратами. А потім прогриміла ще раз – низкою вибухів на складах боєприпасів.

Своєю чергою йшло і скорочення чисельності армії. 2005 року Віктор Ющенко зменшив її до 245 000 (у тому числі – 180 000 військових), одночасно скоротивши строкову службу до року в армії і півтора – у флоті. Головним гаслом дня стала «контрактна армія»: 2007-го президент пообіцяв за три роки скасувати призов назавжди, проте незабаром відмовився від цієї ідеї.

Президентство Ющенка – це вперше офіційно оголошений курс до НАТО. Але найпомітнішим зовнішнім проявом реформ на цьому етапі шляху стало впровадження шкарпеток замість онуч. Міністр оборони Анатолій Гриценко особисто курирував цей напрямок, із задоволенням обіцяючи, що в казармах більше не буде специфічного запаху й таких самих жартів. Громадськість зі свого боку докоряла міністрові, мовляв, замість переозброєння та підвищення якості життя військовослужбовців він займається дрібними справами. Втім, у грудні того ж року Анатолій Степанович пішов з посади міністра.

А от хто був своєчасно переодягнений і перевзутий – так це українські миротворці. Участь у міжнародних місіях ООН почалася з 1992 року, коли Верховна Рада дозволила відправити військовий контингент до колишньої Югославії. Наймасштабнішою з них стала участь українських військових у вторгненні в Ірак, що почалося 2003 року. Через операцію пройшли три бригади та одна тактична група. Загалом – близько 6000 осіб, які отримали серйозний бойовий досвід, вкупі з бойовими втратами.

Армія України: від народження до народження
Українських миротворців у Ліберії нагороджують медалями ООН «За службу миру»
Фото: УНІАН

Багато учасників миротворчих місій згодом констатували, що підготовка до них (як і сама місія) були «правильною армією» в мініатюрі. Ну і гроші відігравали не останню роль – як для військових, так і для держави, яка отримувала перекази від ООН.

Загалом понад 50 000 українських солдатів та офіцерів узяли участь у 28 операціях з підтримання миру в різних країнах світу. І в цьому, мабуть, квінтесенція ставлення до Збройних Сил: у двохтисячних вони, здавалося, остаточно перетворилися на «армію для експорту».

Напередодні грози

Армія України: від народження до народження

Відома максима свідчить, що в період президентства Віктора Януковича армію було знищено. Однак нічого надприродного «прагматичні господарники» не робили – тримали курс попередників.

За останній рік президентства Віктора Ющенка на армію було виділено лише 8,34 млрд гн, або 0,79% ВВП. За президентства Віктора Януковича у 2010–2013 роках кількість грошей залишалася на рівні 1%. А проєктом реформи від Міноборони передбачалося до 2017 року довести кількість військових до 122 000 осіб і скасувати строкову службу.

На 2013 рік у Держбюджеті України було передбачено суму в 15,281 млрд грн (0,97% від ВВП), з яких лише 10% скеровувалися на розвиток озброєння і техніки. Контрактник першого року служби отримував трохи більше 2000 грн – на 1500 грн менше офіційної середньої зарплати, зате на 500 грн більше, ніж за часів Ющенка. У черзі на отримання житла чекали близько 45 000 військовослужбовців.

На бойову підготовку військ коштів виділялося менше половини від потреб. Нова військова доктрина України, затверджена указом президента 8 червня 2012 року, закріпила позаблоковий статус, а також передбачала, що в разі нападу слід діяти перш за все ненасильницькими методами – зокрема, звернутися за допомогою до Радбезу ООН, до підписантів Будапештського меморандуму й взагалі «впливових держав».

Спеціалізацію Збройних Сил було видно неозброєним оком. Незважаючи на те що головним принципом називалася оборона, боєздатні підрозділи на всіх навчаннях готувалися до відпрацювання дій під час «стабілізаційних операцій», як в Іраку та Афганістані: патрулювання, служба на блокпостах, знищення невеликих груп противника, зачистка населених пунктів тощо. Майже всі виходи в море кораблів ВМС теж були пов'язані зі спільними навчаннями НАТО.

Власне, військово-політичне керівництво й не приховувало, що мета такої підготовки – подальша участь українських військовослужбовців у діяльності Сил реагування НАТО та ЄС. Переведення армії на контракт при очевидних проблемах із комплектуванням, помножених на плани скорочення, означало створення професійної структури – у комерційних інтересах і для роботи за кордоном.

Усі, хто не вписувався в цей проєкт, мали досить слабку мотивацію служити, тому більшість солдатів і сержантів йшли з армії, коли закінчувався перший же контракту, а посади професіоналів були заповнені лише на 56%.

Армія України: від народження до народження
Фото: depositphotos.com

Демотивация та відсутність бойової підготовки відіграли ключову роль під час анексії Криму, коли цілі військові частини не чинили жодного спротиву, безнадійно чекаючи наказу з Києва. За словами в. о. президента України в 2014 році Олександра Турчинова, понад 70% військовослужбовців Збройних Сил України на Кримському півострові «перейшли на бік агресора».

Нова армія

Армія України: від народження до народження

Наступні події призвели до появи дійсно нової армії. З початком бойових дій на Донбасі з'явилася мета підвищити її якість, одночасно збільшивши кількість боєготових солдатів.

Поки цей процес набирав обертів, Збройні Сили пережили унікальний етап домінування добровольчих формувань, які майже (або принципово) не підпорядковувалися армійському командуванню. Поступово цю ситуацію вирівняли, зробивши ЗСУ основною дійовою особою та налагодивши систему підготовки і ротації військовослужбовців на передовій.

Одночасно розгорнулася масштабна робота зі знищення будь-якого нагадування про реальне минуле: було введено нову форму одягу ій військове вітання, яке використовувалося в армії УНР і в ОУН в 40-і роки минулого століття, виведено на новий рівень ідеологічну роботу. Крім того, було названо військового супротивника –  відповідно заходи з організації оборони стали більш визначеними. Величезна маса людей отримала бойовий досвід.

Армія України: від народження до народження
Фото: depositphotos.com

Змінилася й загальна структура – до трьох видів Збройних Сил додалися окремі роди військ: Сили спеціальних операцій і Десантно-штурмові війська. Сформовано майже два десятки бойових бригад, нові полки та батальйони, частини оперативного, бойового, тилового й технічного забезпечення. Чисельність особового складу зросла майже до 250 000. Також прийшло усвідомлення необхідності в проведенні більш глибинних, системних змін в організації управління військами. Воно передбачає поділ повноважень між тими, хто готує і забезпечує діяльність армії, і тими, хто безпосередньо залучений до виконання бойових завдань. Зокрема, роботи головнокомандувача ЗСУ та начальника Генерального штабу.

У рамках адаптації системи управління до стандартів НАТО створено низку нових командувань, а також приділяється увага переведенню структур і органів військового управління оперативної ланки на натовські J-структури (від joint – об'єднані). У війська пішла лінійка нових колісних машин, бронетехніки, безпілотників і комплексів для боротьби з ними, вітчизняні протитанкові комплекси.

Але все це не вирішує оборонних завдань країни. Оскільки напрямком для розвитку ЗСУ, як і раніше, залишається шлях до НАТО, усі масштабні навчання проводяться за натовськими легендами і мало схожі на підготовку до дефензиви. Попри заявлену стратегію «всеохопної оборони», як раз обороні ЗСУ не вчаться: з 2014 року всі бойові операції були спрямовані на зменшення непідконтрольних територій, а в політичній площині не припиняється дискурс про звитяжну війну.

Неважко помітити, що й на великих міжнародних навчаннях (зокрема, «Об'єднані зусилля – 2020») ніхто не будує оборонних рубежів – усі дії мають наступальний характер. Зокрема, «звільнення населеного пункту від терористів». Водночас вести повноцінну оборону не дозволяють і наявні ресурси. Зокрема – відсутність у ВМС великих кораблів, берегової артилерії та відповідної оборонної інфраструктури узбережжя.

Незважаючи на ухвалення Доктрини Військово-морських сил ЗСУ, фактично вони мають у своєму розпорядженні лише «москітний» флот, гігантського бюджету на корабельне будівництво в країни немає, як і суднобудівних потужностей. Влада України періодично намагається придбати списані плавзасоби в інших країн, однак навряд чи це можна вважати розв’язанням проблеми. Тим більше, що, попри постійне збільшення бюджету, ЗСУ все одно перебувають у ситуації хронічного недофінансування.

Нещодавно  Офіс омбудсмена України заявив, що поточна заборгованість Міноборони з обов'язкових виплат військовослужбовцям сягає 1 млрд 465,8 млн грн. Більше ніж 90% цієї суми – борги з грошової допомоги на оздоровлення. Крім того, припинено фінансування «бойових» виплат у зоні проведення Операції об'єднаних сил. При цьому ситуація в економіці навряд чи дозволяє дивитися в майбутнє з оптимізмом, а більшість надходжень техніки й озброєнь наразі пов'язані з іноземною допомогою.

Зокрема, з 2014 року до осені 2020-го США надали Україні допомогу на суму близько $4,1 млрд. У квітні нинішнього року Комітет Сенату США у закордонних справах підтримав законопроєкт «Про партнерство з Україною у сфері безпеки», який передбачає допомогу (включно з летальною зброєю) на $300 млн. Проте, контрактник-рядовий у тилу отримує 10 300 грн, а служити йдуть насамперед ті, чиї доходи «в миру» ще нижчі. За даними Генштабу, за 2018–2020 роки з армії звільнилося понад 77 000 контрактників – майже третина особового складу. Досі не переможена й не хоче здаватися армійська бюрократія, болючим місцем залишаються відносини командирів і підлеглих.

Для головного завдання – оборони країни – не вирішено проблему із системою професійного резерву та регулярної підготовки громадян на базі військових частин. Практично не запроваджено спосіб взаємодії ЗСУ і Нацгвардії в разі війни. А головне – немає бачення майбутнього поза завмерлою ситуацією на Донбасі і зовнішньою підтримкою від США. Отже, якщо вважати 2014 рік часом другого народження армії, їй ще тільки доведеться подорослішати й усвідомити себе.

Разом із тим останні сім років армія України має найвищий бюджет за свою історію, у перерахунку на курс долара – на $3000 на одного військового щорічно більше, ніж, наприклад, 2013 року.

Крім того, поступово відбувається переозброєння, що продемонстрували українцям під час параду на честь 30-річчя незалежності: нові бронеавтомобілі, безпілотники, ракетні та протитанкові комплекси. Зафіксовані спроби взаємодії із системою управління Територіальної оборони та залучення резервістів, взаємодія з іншими силовими відомствами. Тобто, нехай невеликими кроками, але робиться те, що раніше лише імітувалося.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті