Західна преса про війну в Україні: як у березні ЗСУ боронили Київ та околиці. Нові деталі від безпосередніх учасників

Західна преса про війну в Україні: як у березні ЗСУ боронили Київ та околиці. Нові деталі від безпосередніх учасників

Як закордонна журналістика бачить перебіг протистояння з путінською навалою

Західна преса про війну в Україні: як у березні ЗСУ боронили Київ та околиці. Нові деталі від безпосередніх учасників
Фото: УНІАН

Mind продовжує готувати дайджести найактуальніших публікацій про Україну в топовій іноземній пресі. Ми намагаємося визначити найбільш показові інформаційні тренди, здатні вплинути на рішення іноземних урядів і великих світових компаній щодо України, а також позицію цих урядів і корпорацій, яка може подаватися між рядків найрейтинговіших ділових видань. Попередній випуск можна прочитати тут.

The Washington Post: Вашингтон знав більше про плани росії щодо вторгнення, ніж про плани України щодо оборони. Хто і як боронив українську північ у перші дні війни

Paul Sonne, Isabelle Khurshudyan, Serhiy Morgunov & Kostiantyn Khudov, 24.08.2022

Напад путіна на Київ змінив архітектуру безпеки Європи. На подив світу, наступ на українську столицю завершиться принизливим відступом, який оголив глибокі системні проблеми російської армії, змарнувавши багатомільярдні бюджети, витрачені на неї путіним.

Реконструкція подій перших днів війни свідчить: навіть попри те, що політичне керівництво України недооцінювало ймовірність повномасштабного вторгнення, українські військові вжили критичних заходів, щоб мінімізувати його наслідки. Командири перемістили особовий склад і обладнання з баз в укриття попри власні ж сумніви, чим забезпечили успіх оборони північних регіонів.

З одного боку, ЗСУ не вистачало озброєння, боєприпасів та засобів зв’язку. З іншого, війська мали волю до боротьби, яка поширювалася як на солдатів, так і цивільних осіб і – що найважливіше – на самого президента.

Зеленський був упевнений, що українці будуть боротися. Після початку повномасштабної навали він скликав нараду своїх головних радників. Вони вирішили, що частина кабінету – включно з тими, хто відповідає за поліцію та оборону – залишиться в Києві, інші переїдуть до Західної України.

Офіційні особи дивилися широко розплющеними очима, як камери спостереження на кордоні фіксували сотні російських танків та іншої бронетехніки, що пливли в Україну колонами на десятки кілометрів, нагадуючи наступ у Другу світову війну.

Для захисту Києва Сирський (Олександр Сирський – генерал-полковник, командувач Сухопутних військ Збройних сил України (з 2019). – Mind) організував два кільця військ, одне в передмістях і одне в столиці. Він хотів, щоб зовнішнє кільце було якомога далі від внутрішнього, щоб захистити центр міста від обстрілів.

Сирський поділив місто та околиці на сектори та призначив генералів із військово-навчальних центрів керувати кожним районом, створивши чіткий ланцюг командування. Офіцери на місцях могли приймати тактичні рішення без консультації зі штабом.

Приблизно за тиждень до вторгнення українські військові перенесли всі командні пункти в поле ближче до ймовірних напрямків наступу росії. Сирський також видав наказ перемістити авіаційні засоби армії з основних баз до резервних на випадок авіаудару. Кілька українських літаків змінило дислокацію за день до вторгнення, що дозволило невдовзі організувати контратаку.

Однак, коли справа дійшла до танкової потужності, лише одна 72-га механізована бригада була готова до оборони столиці. Сирський наказав усім військово-навчальним центрам створити спеціальні тимчасові батальйони та перекинути в столицю навчальні артилерійські системи.

Українці здебільшого приховували свої приготування. Високопосадовець Пентагону сказав, що Вашингтон знав більше про плани росії щодо вторгнення, ніж про плани України щодо оборони.

Офіційні особи США підозрювали, що українські вояки остерігалися ділитися військовими планами, тоді як їхнє політичне керівництво недооцінювало ймовірність війни, сказав столичний чиновник на умовах анонімності.

Міністр оборони України Олексій Резніков заявив, що був одним із тих, хто вперто не вірив у повномасштабний наступ рф. Європейські чиновники запевняли його, що вони не бачать такої загрози, тоді як США та Великобританія – навпаки. За оцінками української розвідки, росія також не мала достатньо сил, скупчених над кордоном, щоб захопити таке місто як Київ.

22 лютого Резніков розмовляв телефоном зі своїм білоруським колегою Віктором Хреніним, який пообіцяв, що російські війська з території Білорусі не вторгнуться. Він буцімто два слово офіцера. «І він був брехуном», – каже український міністр оборони.

Через два дні, після початку вторгнення, вони знову розмовляли. Резніков почув нервовий і збентежений голос на іншому кінці лінії. Білоруський міністр сказав, що передає послання російського колеги Сергія Шойгу: якщо Україна підпише акт про капітуляцію, вторгнення припиниться. На це Резніков відповів: «Я готовий прийняти капітуляцію з боку росії».

Битва за Гостомель

Окремі розрахунки протиповітряної оборони навколо аеропорту в Гостомелі уже в перші ж хвилини війни були уражені ракетними ударами. Сирський каже, що їхнє розташування повідомив ворогу співробітник аеродрому, чий син був завербований російською розвідкою. Це був той самий аеропорт, про захоплення якого 12 січня 2022 року попереджав українських урядовців директор ЦРУ Вільям Дж. Бернс.

Гарнізон бази за тиждень до того відправився на східну Луганщину. Близько 300 бійців, включно зі строковиками. Російські гелікоптери кружляли над аеропортом на тлі хмарного неба. «Вони відкривали вогонь по всьому, що було в межах досяжності – будівлях, людях, незалежно від того, військові вони чи цивільні. Вони просто стріляли, де помічали рух», – розповів командир взводу Нацгвардії на позивний Малюк.

Коли перші гвинтокрили наблизилися до злітно-посадкової смуги, 25-річний нацгвардієць Сергій Фалатюк, поклавши на плече зенітний комплекс «Ігла», випустив ракету. Спершу промахнувся. Але перезарядився і з другого разу влучив. Це надихнуло оборонців.

«По нас стріляли з усіх боків. У першій атаці ми втратили лідера нашої групи», – розповів російському телеканалу «Звезда» один із пілотів Ка-52 капітан Іван Болдирєв. Йому довелося здійснити аварійну посадку після того, як його гелікоптер отримав пошкодження.

Російські десантники висадилися з транспортних гелікоптерів і розгорнулися віялом до прилеглого невеликого лісу та комплексу будівель в аеропорту. У бійців НГУ почали закінчуватись боєприпасами, й вони отримали наказ відступити.

Відтак українські сили відкрили вогонь по аеропорту з важкої артилерії, яку вони розгорнули за периметром аеропорту, підриваючи злітно-посадкову смугу, щоб запобігти майбутнім посадкам. Пізно ввечері 24 лютого два українських бомбардувальники Су-24 пронеслися над аеропортом і вщент розбомбили злітно-посадкову смугу.

Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний викликав полковника Олександра Вдовиченка, командира 72-ї механізованої бригади. «Ми повинні відбити Гостомель», – наказав Залужний.

«За всієї поваги, у мене не вистачає сил, щоб захопити Гостомель», – сказав у відповідь Вдовиченко. «Треба спробувати», – наполіг Головнокомандувач.

Разом із елітними українськими підрозділами війська 72-ї бригади кілька днів боролися за контроль над аеропортом, блокуючи російські сили, які намагалися вийти з об’єкта. москва планувала закинути туди важку техніку та додаткові війська на вантажних літаках Іл-76, але не змогла зробити це в умовах ефективного спротиву ЗСУ.

«Артилерійський вогонь по злітно-посадковій смузі та місцям висадки зірвав плани росіян щодо захоплення Києва за лічені дні», – каже командувач обороною Києва генерал Сирський.

Зеленський, Данилов та Єрмак

Упродовж наступних днів російські війська сунули на Бучу, Ірпінь та самий Гостомель – намагаючись знайти лазівку до Києва. Але навіть через тиждень після десанту вони все ще зазнавали контратак на вулицях Гостомеля. У постачанні боєкомплектом з білорусі були істотні проблеми.

Голова РНБО Олексій Данилов виклав президенту ситуацію. «Всі наші партнери говорять нам, що в нас майже нульові шанси на успіх. Ми не отримаємо великої підтримки в перші дні, бо вони не хочуть, щоб велика кількість зброї потрапила до рук росіян», – сказав йому Данілов.

Також він доніс президенту інформацію, що росіяни запустили план його вбивства або захоплення. Чи варто йому евакуюватися, додав Данилов, має вирішити він сам.

У кремлі були підстави очікувати, що Зеленський може втекти. Вісім років тому Віктор Янукович втік до росії після повстання в Києві. Підтримуваний США президент Афганістану Ашраф Гані втік з країни у 2021 році, коли Талібан оточив Кабул. Російські лідери вбачали Зеленського, 44-річного колишнього комедіанта, легковажною особою, яка не втримається перед танками.

Натомість Зеленський наказав Данилову припинити дратувати його постійними попередженнями про загрози його життю. «Слухай, я жива людина. Я не хочу помирати, як і будь-яка інша людина. Але я точно знаю, що якщо я про це подумаю, то я вже мертвий», – сказав Зеленський.

У перші години й дні президент України звідусіль отримував пропозиції втечі й порятунку – насамперед від офіційних осіб США та ЄС. Якби він втік, це призвело б до негайного краху уряду. «Я не намагаюся втримати владу. Якщо це може зупинити кровопролиття, я піду, якщо це зупинить війну»,  – сказав Зеленський західним чиновникам.

Він підозрював, що деякі з його іноземних співрозмовників просто хотіли, щоб конфлікт якомога швидше закінчився, а його адміністрація фактично здалася росії. «Практично всі, хто мені телефонував, не вірив, що ми виживемо. Не тому, що не вірили в Україну, а через те, що наш ворог зростив у їхніх очах міф про «другу армію світу», – казав Зеленський.

З перших годин він зосередився на пошуку не притулку, а підтримки, яка потрібна була Україні, щоб вижити –  перш за все, зброєю. «Це, можливо, востаннє, коли ви бачите мене живим». Деякі європейські чиновники плакали, коли це чули.

Зеленський звертався як до урядів, так і до їхніх громадян, публічно розповідаючи правду про війну. Він закликав канцлера Німеччини Олафа Шольца «знести цю стіну», стверджуючи, що росія знову намагається розділити Європу. Він сказав німецьким політикам, що вони повинні зробити все, щоб їм самим не було соромно за себе після війни.

Єрмак, голова президентської адміністрації, сказав, що протягом наступних тижнів він регулярно відправляв SMS-повідомлення з фотографіями вбитих українських дітей та зруйнованих будинків на мобільні телефони чиновників у всьому світі, включаючи Джейка Саллівана – радника Білого дому з національної безпеки, Карен Донфрід – помічниці держсекретаря у справах Європи, та багатьох членів Конгресу.

«Це були жахливі світлини, які не давали мені спати вночі. 90% людей, які отримали їх, відреагували, передзвонили і почали робити ще більше», – сказав Єрмак.

Оборона Києва

Українці різного віку, які ніколи не тримали в руках зброї, кинулися організовувати потенційний партизанський опір. Українське військове керівництво закріпило це рішення, хоча пізніше визнало, що це спричинило інциденти дружнього вогню та втручання в операції ЗСУ та розвідки.

Денис Монастирський – міністр внутрішніх справ, назвав це «важливим чинником стримування» як для росіян, так і для потенційних українських зрадників. Адже будь-який український мер, який думає зрадити націю, зрозуміє, що надворі чекають люди зі зброєю.

Рішучість пересічних громадян підтвердила, що Україну не можна здолати так, як цього хоче кремль. «Для російської федерації ми були як апендикс, що потрібно лише видалити. Але натомість ми виявилися серцем Європи. І ми змусили це серце битися», – сказав Зеленський.

У ніч проти 25 лютого, коли в центрі Києва лунали постріли, Зеленський вийшов зі свого бункера на вулицю перед офісом президента, щоб показати на камеру, що він нікуди не втік. За ним у сутінках стояли прем’єр-міністр, голова його політичної фракції, голова апарату офісу президента та один із головних радників. «Ми всі тут. Наші війська тут, захищаємо незалежність нашої країни. Ми будемо продовжувати це робити», – записав у відеозверненні Зеленський.

Битва за Ірпінь

Густі ліси та водні артерії дали українцям природний ландшафт для оборони. У центрі бойових дій був Роман Коваленко, який разом зі своїм братом Дмитром був командиром роти 72-ї бригади. 36-річні брати-близнюки роками воювали на Донбасі. Тепер вони опинилися на підступах до Києва – лише з протилежних від Дніпра боків.

Уранці 6 березня російські війська почали форсувати річку Ірпінь. Коваленко та його бійці пішли в контратаку, зустрілися з ворогом у ближньому бою. Коли у його бійців почали закінчуватися боєприпаси, він наказав відступити до центру міста. Там Коваленко та його люди об'єдналися з ССО та іншими військами й іноземними волонтерами – деякі з них були озброєні протитанковими ракетами Javelin.

Російські «Гради», артилерія, міномети, авіація, безпілотники та гвинтокрили обрушилися на їхні позиції. Російські засоби РЕП обірвали зв'язок та вивели з ладу українські БПЛА. Так Коваленко втратив зв’язок із рештою своєї роти.

«Ти настільки виснажуєшся, що до ночі просто втрачаєш свідомість. Тобі обстріли вже байдужі, що б не летіло, просто треба поспати годину-дві. Вам байдуже, чи мороз, сніг, дощ, чи навколо вас бруд. Багато хто не витримав морально. Важко не зламатись», – згадував потім Коваленко.

Він намагався достукатися до артилерійських підрозділів, щоб попросити їх відкрити вогонь і хоча б на декілька хвилин припинити постійні російські атаки. У той час бої на всьому київському фронті стали настільки інтенсивними, що за кілька днів українські сили навколо столиці вичерпали майже всі запаси 152-мм артилерійських снарядів.

Битва за Мощун

11 березня росіяни штурмували Мощун з усіх боків. «Того дня я почувався, ніби мене вдарили молотком по голові щонайменше вісім разів, тому що все падало поряд, – розповів Коваленко. – Велика частина наших військовослужбовців отримала контузії. Все, що у них було – авіація, артилерія, все стріляло по наших окопах, щоб звідти нас вичавити».

Тоді українці ввели в село танки та досвідченіших бійців, щоб відбити натиск. Коваленко був відправлений до лікарні з контузією. Сльози текли по його обличчю, коли він дзвонив братові. «Ми їх стримали», – сказав він. І не міг повірити, що живий.

Не маючи змоги зламати оборону ЗСУ, росіяни вирішили зосередитися на наступі на Київ через Мощун. Дивлячись на зйомки з безпілотника, генерал Сирський, який керував обороною столиці, побачив ряди російської техніки на іншому березі річки Ірпінь. Вона вся була вишикувана в бойовий порядок.

«Це був, напевно, найкритичніший момент, коли я подумав: «Ну, невже так воно і буде?», – згадував Сирський. Бо падіння Мощуна означає відкритий шлях на Київ.

Річка Ірпінь тече до дамби за 25 км на північ від Мощуна, а потім насосами піднімається у водосховище на Дніпрі. Тут діяла складна система шлюзів вздовж течії Ірпіня, щоб зрошувати прилеглі ґрунти.

На початку війни українці підірвали частину дамби, щоб наповнити річку та перетворити її на природний бар’єр для росіян. Підрозділи спеціального призначення України прокралися в тил ворога, щоб зруйнувати інші частини дамби вибухівкою.

Сирський, покладаючись на досвід одного місцевого фермера, сказав, що цілеспрямований вибух на одному зі шлюзів допоміг би ще більше підвищити рівень води навколо Мощуна. «Вода потекла і затопила росіян. Пізніше ми знайшли місце, де російським піхотинцям довелося скинути бронежилети і плисти, щоб залишитися в живих», – розповів Сирський.

Приблизно на третьому тижні березня росіяни висадили десант на протилежному березі річки біля Мощуна. Залужному повідомили, що українським військам, можливо, доведеться відступити від села, оскільки у них уже немає сил і засобів його утримувати. «Будемо шукати сили і засоби», – відповів Залужний.

Вдовиченко змінив тактику. Він розпочав триденну ротацію сил та ввів новий батальйон. «Через щільність обстрілів і холод довше залишатися було неможливо», – сказав він. Його війська блокували Мощун з двох боків і почали обстрілювати сильним артилерійським вогнем місця переправи та зосередження росіян.

У госпіталі Коваленко приймав дзвінки від близьких своїх загиблих бійців. Не стало трьох його командирів взводів. Багато солдатів, яких він залишив біля Мощуна, також були вбиті. Відчуття провини тяжіло над ним. «Ти зробив усе, що міг, – сказав йому його брат-близнюк Дмитро. – Якщо люди нас не слухали, це інше питання. Це були абсолютно нові люди, тільки-но мобілізовані, практично ніхто не знав один одного».

Виписавшись із госпіталю, Коваленко повернувся до Мощуна, щоб забрати вбитих роти з траншеї, де вони воювали. Російська артилерія продовжувала обстрілювати село, змушуючи українців ховатися серед трупів своїх товаришів. Коли стрілянина вщухла, Коваленко зі своїми людьми виносили тіла по одному.

Небо над Києвом

Генерал-лейтенант Анатолій Кривоножко, начальник Центрального авіаційного командування ЗСУ, 24 лютого перебував на лікарняному в Києві, одужуючи від наслідків коронавірусної інфекції. Коли перші ракети почали вражати його людей на військових аеродромах і радіолокаційних станціях, він зняв із себе крапельницю та викликав водія, адже був потрібен на своїй базі.

«Коронавірус, ймовірно, просто зникає в таких ситуаціях», – сказав він. Під час ізоляції Кривоножко працював дистанційно та готувався до можливого нападу з боку росії. Було передислоковано багато українських винищувачів та засобів оборони «земля-повітря». У результаті, перші ракети здебільшого влучали по порожньому простору. Левова частка літаків вже були у повітрі, коли сталися удари.

«На землі ми створювали фальшиві цілі для наших ворогів», – згадує міністр оборони Резніков. Попри те, що казарма 138-ї радіотехнічної бригади була зруйнована, 50 людей, які спали в підмурках, навіть не зачепило.

Молодші льотчики взяли реактивні гранатомети та закріпили позиції, щоб захистити авіабазу у Василькові. Старші, найбільш досвідчені пілоти виступили вперед попри величезний ризик цих місій. «У нас було правило, що якщо місія була дуже небезпечною, старші пілоти виступали першими, кажучи: гей, у мене дорослі діти», – розповідає пілот на позивний Moonfish.

Кривоножко сказав, що деякі пілоти здійснювали по три-чотири вильоти на добу для боротьби з російськими військами. Вони часто пропускали передпольотні перевірки та злітали з укорочених злітно-посадкових смуг, які були розбомблені вдень, а ремонтувалися впродовж ночі.

Україна давала відсіч і це найбільше дивувало росіян, сказав Кривоножко. Дедалі менше російських літаків наважувалася влітати в Україну. У той же час українські винищувачі стали символами запеклого опору, який тривав – і це відіграло ключову роль у притупленні російського наступу.

«Усі, особливо росіяни, вірили, що наша протиповітряна оборона протримається лише кілька днів, або навіть годин», – сказав головний спеціаліст відділу підготовки зенітно-ракетних військ підполковник Денис Смажний.

Українські підрозділи протиповітряної оборони обстрілювали російські цілі та негайно змінювали позиції, що давало їм змогу вижити в разі зворотнього вогню, каже командир 138-ї радіотехнічної бригади полковник Юрій Перепелиця. Протиповітряна оборона залишалася головною ціллю для росіян, і Перепелиця постійно хвилювався, що диверсанти розкриють її місцезнаходження.

СБУ заявили, що українські колабораціоністи позначали фарбою деякі місця, які можна було б побачити вночі та спрямовувати туди авіаудари. Коригувальники надсилали своїм російським наглядачам повідомлення з координатами. Текст із червоними квітами вказував на об’єкт цивільної інфраструктури. Зелені квіти були для військової споруди. SMS-повідомлення були підписані як від «бабусі».

«Росіянам сказали, що систем ППО не буде. Вони нахабно входили в наш повітряний простір, і ми їх нищили», – каже Перепелиця.

Битва за Чернігів

Полковник Леонід Хода, командир 1-ї української танкової бригади, перебував у Гончарівському. Коли перша російська ракета влучила в його базу вранці 24 лютого, Хода переніс боєприпаси, пальне та їжу в замасковані укриття та розсередив свої війська в полі. Він обговорював зі своїми заступниками, як вислизнути і створити підпільний опір. Попрощався з дружиною. Здавалося, що відбувається найгірше.

Російські війська чисельністю до 30 000 вояків перетинали кордон на півночі України в бік Чернігова. Їхній план полягав у тому, щоб впродовж трьох днів взяти місто і сунути далі на південь до Києва. Разом із військами, які висадилися в Гостомелі, вони мали сформувати «кліщі» на Київ.

Між росіянами та східним флангом столиці стояв Хода та приблизно 2000 військових його бригади. «Це психологічно важко сприйняти, що на тебе суне колона з 10 танків. Відтак наближається ще одна колона з 30 одиниць бронетехніки. За ними ще одна колона з 12 машин», – сказав Хода.

На шосе на північ від Чернігова вояки Ходи влаштували засідку та знищили першу російську колону, обстрілявши її з артилерії з такої короткої відстані, що росіяни не встигли навіть зреагувати. Так само була знищена друга російська колона.

Атака зупинила наступаючі сили й дала критичний час для підготовки оборони Чернігова. Українці намагалися витіснити російські війська на вузькі майже непрохідні ґрунтові дороги та болота, які б змусили механізовані частини або зупинитися, або витрачати критичну кількість пального. Їхня бронетехніка на асфальтових дорогах опинялася під перехресним вогнем неначе в тирі. Мости та переправи були заміновані та заблоковані, розповідає генерал-майор Віктор Ніколюк, головнокомандувач українських сил на півночі країни.

Ця стратегія викликала захоплення в Пентагоні. «Вони не могли з’їхати з дороги. Їхні молодші офіцери не проявляли жодної ініціативи», – сказав генерал Марк А. Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів.

Старий радянський спосіб ведення війни, коли командири надавали офіцерам мало свободи для прийняття рішень, надсилаючи величезні маси у м'ясорубку, залишився характерним для армії росії.

Натомість з українського боку командири навчилися делегувати повноваження, щоб офіцери нижчого рівня знали, як вони повинні діяти відповідно до конкретного моменту, не чекаючи на вказівки зі штабу. Це було важливим в умовах майже суцільного глушіння зв'язку російськими РЕБ.

«Військові комунікації були повністю паралізовані. Доводилося працювати через інформаторів. Я не збираюся викладати всі карти на стіл, але ми з 95% точністю знали навіть їхні найменші рухи завдяки саме місцевим», – каже Хода.

Протягом кількох днів українські бійці утримували стратегічні позиції на вершини пагорба, попри жорстокі бомбардування з танків, реактивних систем залпового вогню та авіабомб FAB-500, які знищили більшу частину чернігівського редуту. Майже всі ці бійці загинули і були поховані. «Ці люди були готові захищати те, що їм належить. Коли ти це бачиш, то розумієш, що вже не маєш морального права діяти інакше», – сказав Ніколюк.

Багато із загиблих були у складі ТРО – добровольці, які записалися тисячами в перші дні війни. Більшість були недосвідченими бійцями, які в потрібний момент забезпечили критично важливу живу силу.

Згідно з офіційними заявами, за шість місяців війни Україна втратила близько 9000 військових і понад 7000 зникли безвісти, хоча цифри можуть бути вищими.

Російська авіація спочатку панувала в небі над Черніговом. Лише в середині березня бригада Ходи отримала переносні зенітні ракети «Містраль» і «Стінгер» від США та європейських союзників, що нарешті дозволило їм збивати російські повітряні цілі.

За допомогою значної чисельності росіянам на той час вдалося просунутися на південь від Чернігова та майже оточити місто. У бій вступила українська 58-ма мотопіхотна бригада, яка просувалася під містом на допомогу 1-й танковій бригаді. Кульмінацією битви стали суточки за село Лукашівка.

«Невеликими групами ми вийшли і знищили один-два танки, одну БМП, частину особового складу – і просто потроху почали відрізати їх від матеріально-технічного забезпечення», – розповідає Ніколюк. Решту зробила артилерія. Велика частина російської техніки була просто спалена.

Проте росіянам вдалося просунутися до східного краю Києва іншим шляхом.

Битва під Броварами

У середині березня росія спробувала новий гамбіт, відправивши колону танків на 300 км на захід через центр України від російського кордону. Коли колона наблизилася до околиць столиці, українці влаштували їй засідку.

За словами командира батальйону 72-ї бригади, було знищено 19 одиниць техніки, близько 48 відступили. На записах, оприлюднених українцями з дрона, видно, як 20 російських танків намагаються розвернутися в багнюці біля траси. У перехопленому дзвінку, який оприлюднило СБУ, російський військовий повідомив про численні втрати, включно з командиром полку.

Під час бою Коваленко згадав слова свого покійного діда, який пережив голодомор у 1930-х роках і служив у радянській армії під час Другої світової війни: «Ніколи не вірте ні росіянам, ні комуністам». «Вони принесли багато страждань моїй родині», – сказав Коваленко.

У наслідку явної поразки, росія оголосила, що залишить північ України, щоб переорієнтуватися на схід. За кілька днів вони почали відступати.

За півтора місяці більше двох третин роти Дмитра виявилися пораненими, зниклими безвісти або вбитими – більшість уцілілих залишилися з контузіями. За кілька днів Роман знову опинився в госпіталі, відтак повернувся на східний фронт, провівши кілька днів з батьками та 10-річним сином. Син розуміє, куди він йде. «Я казав йому, що невдовзі повернуся. Просто зачекай».

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у нашому Telegram-каналі Mind.ua та стрічці Google NEWS
Проєкт використовує файли cookie сервісів Mind. Це необхідно для його нормальної роботи та аналізу трафіку.ДетальнішеДобре, зрозуміло