Релокейт мистецтва: досвід нового львівського театру «Варта»

Релокейт мистецтва: досвід нового львівського театру «Варта»

Режисери – про те, як митці працюють в Україні під час війни та де шукають на це кошти

Релокейт мистецтва: досвід нового львівського театру «Варта»

Після 24 лютого чимало українських митців постало перед вибором – залишатися в Україні та працювати для своїх глядачів у нові буремні часи або їхати за кордон у пошуках можливостей для творчості. Та деякі з них здійснили релокейт у межах України, як-от команда новоствореного театру «Варта» – через війну митці з різних міст опинилися у Львові й вирішили підтримувати культурний «фронт». Протягом семи місяців колектив створив шість вистав і провів близько 50 різноманітних подій. 

28 жовтня театр «Варта» на сцені львівського Театру імені Лесі Українки презентував виставу «Лютий» – «про місяць, що завжди з нами». Творці проєкту проводили інтерв’ю з військовими, волонтерами, психологами, політологами, культурними діячами, аби створити своєрідну мапу того, що відчувають люди з різних куточків України, представники різних професій. 

За словами організаторів, актори та акторки спробували віднайти ті спільні цінності та здорове відчуття спільної ідентичності, що складаються з історій, які ми пам’ятаємо про себе. На початку грудня відеоверсія вистави «Лютий» з’явиться у відкритому доступі для всіх охочих. 

Mind поспілкувався з режисером театру «Варта» Артемом Вусиком та режисеркою вистави «Лютий» Ніною Хижною про переміщення мистецтва, фінансування театру, роботу з темами війни та плани на майбутнє – театральні й особисті.

Артем Вусик, 
режисер театру «Варта»:

Релокейт мистецтва: досвід нового львівського театру «Варта»

Розкажіть, будь ласка, як, де і коли виник театр «Варта»? З кого складається ваша команда? 

– Театр «Варта» виник рівно через місяць після повномасштабного вторгнення – 24 березня на вулиці Староєврейській, 22, у місті Львові. Це ініціатива моя, режисера Артема Вусика з Харкова, і художниці–сценографки Олесі Стрельбіцької з Києва.

На вулиці Староєврейській, 22 розташована триповерхова будівля з назвою «Дикий Дім», який містить у собі купу двіжових напрямків: бар, графіті-шоп, ще один бар, хостел, барбершоп, магазинчик з прикольним стафом, підвал для вечірок. А на другому поверсі нам віддали кімнату і дозволили зробити там театр.

У цьому театрі зібралися митці і мисткині з різних куточків України, які покинули свої домівки внаслідок російської агресії. Це близько 25 людей різних професій і різного віку: актори, акторки, музиканти, фотографи, режисери, художники і художниці, дизайнери, моделі.

Як з’явилася назва «Варта»? 

– Назву запропонувала Ніна Хижна. Слоган «На сторожі культури» теж придумала Ніна, і ми його одразу підхопили.

– На базі якого театру чи мистецького центру ви існуєте? Чи доводиться платити за оренду? 

– Зараз наша база – це окремий простір у приміщенні Театру імені Лесі Українки, який надав нам майданчик для роботи і показів на безкоштовній основі. І це фантастично, коли держструктура підтримує своїх колег з незалежного сектору, допомагає розвиватися і триматися на плаву в ці складні часи.

– Поділіться власним досвідом релокейту – з якими викликами ви зіткнулися: очевидними і не дуже? Що було найскладнішим і навпаки – несподівано приємним (якщо було, звісно) у цій історії? 

– Я виїхав із Харкова 24 лютого, через 10 хвилин після початку обстрілів, тому що жив у районі П’ятихатки, там одразу було гучно і страшно. Зупинився у Львові, бо тут багато знайомих і є де жити. Після виїзду в Харкові побував аж через пів року.

Найтяжчий виклик – це залишити дім і свою справу, постійне хвилювання за батьків, що лишилися на Салтівці, розлука з друзями. Приємне – що тут знайшлися підтримка і немало однодумців.

– Ви могли виїхати на навчання, стажування, працювати в театрах Європи, але лишилися в Україні... 

Релокейт мистецтва: досвід нового львівського театру «Варта»

– Я лишився, бо вдалося зібрати команду, у якій палали потенціал і жага створювати нове українське мистецтво під час війни, рухати і розвивати наше протистояння та ідентичність мовою театру.

– Скільки вистав ви поставили у Львові? Щоразу це була нова робота, чи щось народилося ще із «Нафтових» напрацювань?

– За сім місяців існування театру «Варта» вдалося випустити шість повноцінних вистав: «Перший день війни» – документальна автобіографічна вистава-блуканина; «Леся і Андрій зустрічаються у Львові» – лялькова вистава в жанрі казки на тему сучасних подій в Україні; «Херсон Незламний» – перформативна вистава-читка за стрічкою новин та інтерв’ю про окупований Херсон; «Як я познайомився з війною і майже вбив путіна» – вистава-концерт у колаборації з Театром Лесі Українки; «Вона Війна» – документальна вистава про жіночі голоси на війні, режисер Костя Васюков, та «Лютий» – перформативна постдокументальна вистава, режисерка Ніна Хижна. Вистава створюється в колаборації з акторами і акторками театру «Нєфть».

Окрім вистав, театр робить перформанси, музичні джеми, концерти, літературні вечори, кіноперегляди, вуличні акції. Загалом за час існування театр «Варта» провів вже близько 50 івентів, включно з виставами та іншими мистецькими акціями.

– У пресрелізі йдеться, що всі кошти, зібрані від продажу квитків на «Лютий», будуть передані до волонтерської організації «Культурний ШОК – Штаб Олега Каданова», яка допомагає Харківському та Донецькому напрямкам. А на що ж тоді існують сьогодні актори, режисери та інші представники творчих професій? 

– Зараз нам вдалося взяти грант на постановку «Лютий» і забезпечити команду зарплатами на два місяці. Попередні місяці ми працювали без додаткового фінансування, тільки продаж квитків на вистави та перформанси.

– Де ще шукаєте джерела фінансування? 

– Подаємося на гранти, шукаємо інвесторів, працюємо з IT-компаніями, та поки що це все дуже складно, театр майже не заробляє.

– Розкажіть більше про напрямок, у якому ви працюєте. Це документальний театр? 

– Мені подобається, як про нас сказала наша подруга і колега Люба Ільницька, що ми «реактивний театр». Ми швидко реагуємо на сучасні події в Україні, на події війни та на життя людей у часи протистояння, окупації або переселення.

Це дійсно здебільшого документальний напрямок, та в різних виставах поєднаний з іншими формами: театр ляльок, перформативність, танець, велика складова в наших виставах – авторська музика.

– Чи плануєте долучати нових учасників до вашого проєкту?

– Поки що ні, та думаю, що після Нового року це питання буде більш актуальним. Склад театру, звісно, постійно змінюється та зазнає концептуальних і фізичних трансформацій. 

– Який подальший репертуар? 

– Деякі вистави ми вже списали з репертуару, бо нам здається, що вони своє сказали і встигли стати не такими гарячими й актуальними.

Наразі в репертуарі залишаються вистави «Лютий», «Леся і Андрій…», «Херсон Незламний», «Вона Війна». В новому році будуть іще якісь зміни та апгрейди. 

–  Чи не плануєте ви додати більш «лайтовий» напрямок вистав – таких, які давали б публіці відволіктися від війни та трохи згадати довоєнний час? 

– Так, я хочу зробити щось подібне. Впевнений, що людям не завадить якийсь легкий і спокійний контент, комедія або щось добре і світле. Та не знаю, чи вдасться просто отак закрити очі на обставини сьогодення і не говорити про війну. Але про неї можна говорити по-різному. 

– Які плани «Варти» на майбутнє? Чи ви мандрівний театр, тобто, можливо, плануєте змінити локацію, навіть місто? Які обставини вас до цього можуть спонукати? 

– Дуже хочеться їздити і показувати вистави в інших містах, хочеться показувати за кордоном. На все це потрібні кошти, які ми старанно й безупинно шукаємо.

– Що робитимете після нашої перемоги?  

– Поїду в Харків і почну відроджувати театр там. Мрію зустрітися з командою, сісти в коло і запитати: «Як ви?»


Ніна Хижна, 
режисерка вистави «Лютий»:

Релокейт мистецтва: досвід нового львівського театру «Варта»

– Ви могли виїхати на навчання, стажування, працювати у театрах Європи, але лишилися в Україні...

– Насправді я 50 на 50 живу в Україні та Австрії, де отримала мистецьку резиденцію ще до повномасштабного вторгнення. Але той час, який я проживаю в Україні, працюю тут, для мене є часом сили, відчуття того, ким я насправді є. Тут я розумію, які мої цінності і заради чого я хочу робити свою справу. І саме з цими людьми. 

Хоча ми й не маємо можливості повноцінно працювати вдома, у Харкові, для мене є надважливим утримувати зв’язок із домом. Якщо не бути там фізично, то хоча б розповідати через театр про Харків та людей, які сьогодні забезпечують його життєдіяльність.

Бути в Україні – це відчувати себе серед своїх, у своєму праві, фізично відчувати свою приналежність до місця, що тебе підсилює. І це сильно підсвічується на контрасті з моїм перебуванням за кордоном.

– Нещодавно ви випустили прем’єру – виставу «Лютий». Розкажіть докладніше про цей проєкт, яка його мета?  

– Вистава «Лютий» розповідає історії людей таких професій, як-от військові, культурні діячі, волонтери, дає їм голос, робить їх видимими. Людей, завдяки яким ми можемо сьогодні жити, любити, робити свою справу, займатися мистецтвом. 

Це історії Олега Каданова, Тетяни Голубової, Василіси Гайденко, Ярослава Подшивалова, Катерини Переверзевої, Луни та Піфагора, а також особисті висловлювання перформерок і перформерів, тексти Сергія Жадана та Олега Каданова. 

Для нас кожна історія є дуже важливою і стає частиною великої нашої спільної історії, яка зараз твориться. Вистава містить рухову складову, перформативну дію та відбувається в супроводі живої музики, яку написав для нас композитор Nick Acorne. 

Також вистава «Лютий» – це простір, де ми можемо надати місце нашим почуттям, інтегрувати їх, дати глядачам підтримку, відчуття причетності та того, що вони не самотні у власному досвіді. 

Ми маємо інструменти, які допомагають називати речі та явища чи то словом, чи то рухом. І це є однією з важливих функцій сьогодні – допомогти людям вербалізувати те, що вони проживають, але не знають, як виразити. Наше завдання – з одного боку, зберегти власну вразливість та здатність до емпатії, а з іншого – віднайти способи, як впоратися з цією дійсністю.  

Важливою складовою нашої роботи є можливість просто збиратися разом у театрі, як люди, і розповідати історії, отримувати досвід співпереживання, приналежності.

У виставі використовується рух та робота з тілом як спосіб віднайти заземлення, опору та власний шлях. Через тіло ми також досліджуємо, що для нас означає бути українцем/українкою, де ця ідентичність прописана на тілесному фізичному рівні, який досвід попередніх поколінь закарбувався в нас та як він промовляє через наш рух і танець. 

Релокейт мистецтва: досвід нового львівського театру «Варта»

Фото з прем’єри Лілі Дяденчук

Також тілесні тексти допомагають нам виразити процеси та почуття, які ми наразі не здатні усвідомити, проговорити та відрефлексувати. 

– Що будете робити після нашої перемоги?  

– Працювати, відбудовувати, пам’ятати історію в деталях, пам’ятати імена загиблих, ціну, яку ми заплатили, дбати про культуру, ментальне здоров’я та бути разом. 

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у нашому Telegram-каналі Mind.ua та стрічці Google NEWS
Проєкт використовує файли cookie сервісів Mind. Це необхідно для його нормальної роботи та аналізу трафіку.ДетальнішеДобре, зрозуміло