Актор Віталій Ажнов: «Попит на українську культуру зріс через зміну системи координат у більшості українців»

Актор Віталій Ажнов: «Попит на українську культуру зріс через зміну системи координат у більшості українців»

Розмова про те, що має значення для актора і для чого зараз глядачі ходять до театру

Актор Віталій Ажнов: «Попит на українську культуру зріс через зміну системи координат у більшості українців»
Фото: Юлія Вебер.

У грудні 2022 року Національний театр ім. Івана Франка презентував глядачам виставу «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити» – у режисурі Дмитра Богомазова. Німецький драматург Бертольд Брехт написав однойменну п’єсу ще 1941 року як сатиричний памфлет на Гітлера. У Театрі ім. Франка цей твір осучаснили відповідно до українських реалій, залишивши текст незмінним, і створили нову сатиру.

Головну роль диктатора Артуро Уї зіграв Віталій Ажнов, який до цього встиг утілити на сцені постать тиранічного римського імператора Калігули у виставі Івана Уривського «Калігула». Обидві постановки збирають повні зали, а їхні смисли зчитуються крізь наше сьогодення.

Актор Театру імені Івана Франка Віталій Ажнов розповів Mind про те, чому можна повчитися в безжалісних диктаторів, за які ролі соромно, як знімали кіно під свист ракети і чи заважають повітряні тривоги акторській роботі.

– Після 24 лютого деяка частина людей через низку обставин вважає, що не на часі ходити до театру чи в кіно. А як це відображається в залі?

– Думаю, що люди, які ходять зараз до театру, напевно, хочуть відволіктися, поринути в себе, отримати нові емоції. Коли ми всі моніторимо новини, читаємо безліч телеграм-каналів. Зараз той момент, коли ми можемо підняти українську культуру на інший рівень. Коли, як не тепер?

– Що ви маєте на увазі?

– Зараз попит на українську культуру зріс, оскільки в багатьох відбувся перегляд цінностей, змінилася система координат, тому й зацікавленість у суспільстві вийшла на інший рівень.

– А у вас були ситуації, коли доводилося припиняти виставу через тривогу?

– Так, це був другий показ «Калігули». Але сигнал тривоги припав саме на той момент, коли за п’єсою Альбера Камю завершується перша дія (хоча в нашій виставі немає антракту). Деякі глядачі пішли в укриття, інші чекали на вулиці. Після завершення тривоги всі глядачі повернулися до зали – і це той момент, коли розумієш, що не дарма займаєшся акторською професією.

Актор Віталій Ажнов: «Попит на українську культуру виріс через зміну системи координат у більшості українців»

Пригадую, коли ми репетирували «Калігулу» (квітень 2022-го), то в мене було багато запитань: як зараз одягати сукню, підбори, панчохи, коли в країні війна і багато чоловіків виборює нашу свободу. Напевно, докори сумління і досі залишаються. 

– Крайня ваша прем’єра – вистава «Кар’єра Артуро Уї…», де ви зіграли Уї. Що саме ви знайшли цікавого для себе в цій ролі?

– Цікаво те, що зазвичай люди, які прагнуть тотальної влади, – глибоко хворі. Вони фатальні у своєму прагненні до влади, бо ними керують їхні комплекси та страхи. І коли ці комплекси переходять у психічне відхилення – це дуже страшно.

Спочатку зрадів такій роботі, бо це перша головна роль на основній сцені, але потім почалося якесь відсторонення. Ти думаєш про те, що цю істоту тобі доведеться втілювати на сцені з огляду на події в нашій країні. Безумовно, ти починаєш як актор шукати виправдання – чому так вчиняє твій герой...

– І як ви шукали це виправдання для Уї, образ якого побудовано на постійних вибілюваннях злочинів і здебільшого маніпуляціях?

– Як його можна виправдовувати, коли це абсолютне зло?! У першому монолозі Уї говорить, що він хоче тільки визнання, бо його ніхто не сприймає. І він готовий заради цього вбивати. У цій агонії і прагненні до влади в певний момент Уї перестає бути людиною, втрачає людяність. Ходяче зомбі, яке нічого не відчуває. Це страшно.

Насправді кожен актор певною мірою втішає нібито своє его, бо актор – це егоцентрик. Ти виходиш на сцену і міркуєш: чи втішиш своє его цією роллю, чи будеш ти як актор симпатизувати глядачеві. І я думаю, чи ця роль не перекреслить мої попередні здобутки, чи буду я цікавий глядачеві. 

Втілюючи роль, ти все одно несеш певну місію, вкладаєш своє ставлення до цього героя. Сподіваюсь, що згодом воно буде більш виражене мною у виставі.

Цей фінальний монолог, де Уї стоїть, як Гітлер, і говорить актуальні речі: «Щоб зберегти мир надалі, я приставив броньовики, гармати» – це момент його агонії. Він досяг визнання, влади, а далі що? І це розуміє Уї.

А взагалі що спонукає людину тиражувати зло, на вашу думку?

– Відчуття власної убогості в порівнянні з іншими. Це сукупність психологічних проблем, комплексів і страхів. Чому раптом хтось хоче кимось керувати, владарювати, навіщо? Це навіть не самоствердження. Це хвороблива погоня за визнанням і владою, без жодних талантів. І коли ти розумієш власну безталанність, то прагнеш влади.

– Вам шкода свого героя?

– Як героя вистави, напевно, так. Якщо глобалізувати цього персонажа, то, звісно, ні.

Брехт написав сатиричний антифашистський памфлет на Гітлера, а у версії франківців Уї – це прототип путіна?

– Так.

У виставі багато прямих меседжів: наприклад, про «русский корабль», «великую русскую культуру». Чи не занадто прозоро й прямо це показано зі сцени?

– Мені дуже радісно, що Дмитро Богомазов залишається актуальним і сучасним. Якщо говорити про прямоту, то в цьому і є певний символізм. Наприклад, усе, що відбувається у ворожій країні – розказують прямо, але там переважно зомбована маса людей, яка не здатна адекватно сприймати інформацію. Там громадян вербують газмановими, волочковими тощо. Брехт написав сатиру на Гітлера, а Богомазов поставив сатиру на путіна.

– До цього ви зіграли роль Калігули в постановці Івана Уривського, де цей персонаж теж асоціюється з російським президентом. Чи не виникає ефекту звикання до таких ролей?

– Ні, це ж акторська професія. З іншого боку, між цими роботами був дещо замалий часовий проміжок. І як актор починаєш думати, що ці ролі справді схожі за своїм контекстом, але намагаєшся відрізнятися від попередньої. Це не просто.

Актор Віталій Ажнов: «Попит на українську культуру виріс через зміну системи координат у більшості українців»
Фото з репетицій вистави «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити». 

Але, незважаючи на схожість образів, це абсолютно різні тексти за змістом і структурою. Якщо в Камю багато філософії, екзистенціалізму, то у Брехта більш газетоподібний текст, його складно зробити теплим, людським попри віршовану форму. Звісно, у тексті мало людського – що нам як українському народу близько ментально. Але вистава виявилася дуже зрозумілою для нашого глядача.

– А яким рисам диктаторів ви б позаздрили або яких повчилися?

– Будь-який диктатор за відсутності харизми та людського шарму навряд чи став би диктатором. Якщо говорити про Гітлера, то це досить харизматична людина. І ти думаєш: як люди масово починають іти за ними, підтримувати їх? Напевно, якщо можна так сказати, повчився б умінню переконувати людей, беззаперечної впевненості в собі. Бо відчуваю невпевненість у собі поза театром, а моя зона комфорту – це сцена.

– Ви знялися у фільмі про Казимира Малевича, де зіграли головну роль. Про що саме історія? Коли вийде фільм?

– Коли буде на екрані – невідомо, тому що зараз триває етап монтажу. Сподіваюся, скоро побачить світ. Режисерка Даша Оніщенко створила сконцентрований сценарій, за яким показано три етапи життя Малевича. Перший етап – він створює «Чорний квадрат», а далі – репресії і його боротьба з радянською владою. Відомо, що коли його катував НКВС, то Малевич завжди в анкеті вказував, що він українець попри всі знущання. Для мене це фільм про українського митця, його силу волі й нашу незламність. Звичайно, це ще й про любов.

– Де відбувалися знімання?

– Знімальний процес мав розпочатися до 24 лютого, до повномасштабного вторгнення, але довелося змінити плани – і фільмування почалося у вересні. Знімали здебільшого в Києві та області: НАОМІ, консерваторія, Пуща-Водиця. Коли знімали в НАОМІ, пролунала повітряна тривога, і ми побачили, як пролетіла ракета. Знаєте, такий сюр: тут ракети летять, а в нас творчий робочий процес – знімаємо кіно.

– Чи соромно вам за якісь роботи в театрі та кіно?

– Такі ролі є і в театрі, і в кіно. Не те що б соромно, але хотілося б не грати в них. Не буду говорити, які саме. Якщо в кіно, то мабуть, не було такого. Може, є епізоди, за які соромно. Можливо, серіал «Ангели», де я грав російською мовою, хоча це український серіал.

– Щодо фільму «Незламна» («Битва за Севастополь» у російській версії), який вийшов 2015 року, після анексії Криму. Чому тоді не було заборони на цей фільм і як зараз ви сприймаєте цю роботу?

– Складно сказати, чому не було заборони. Таких «чому» дуже багато насправді. Думаю, що ми довго в цьому будемо розбиратися. Скажу чесно: мені немає жодних виправдань щодо цього фільму. Так, зараз соромно. Це був мій перший епізод в кіно взагалі. Напевно, тоді, у 19-річному віці, я не думав про геополітику, несвідомо ставився до цього. А зараз ті, кому 19 років, набагато свідоміші, ніж я був тоді.

Від чого російського ви відмовилися після 24 лютого?

– Почистив свій playlist від російських виконавців. Російських книжок у мене не було, хоча я їх до цього читав. Була любов до радянського кіно, тому що батьки дуже любили, і я міг переглядати деякі фільми. Зараз навіть не виникає бажання це дивитися. Також я відмовився від «Вишневого саду» у київському театрі «Актор».

Ще я викладаю вісім років і ніколи не користувався системою Станіславського. Завжди вважав, що ми маємо відмовитися від неї, бо в нас є системи Леся Курбаса, Єжи Ґротовського, які більш сучасні та надійні.

– Як повномасштабне вторгнення вплинуло на моральний стан? Можливо, з’явилися нові звички?

– У перші дні мені здавалося, що життя закінчилося: плани, амбіції, проєкти – усе це перестало мати значення. Читаємо новини і донатимо – лише це було важливим. Коли почали відновлювати роботу в театрі, то, чесно кажучи, не було творчих ресурсів, звідки можна черпати енергію. Але організм адаптується, ти стаєш більш заскорузлим. І єдине джерело твоєї енергії – люди, глядачі, які приходять до театру.

За цей час я став дуже мобільним: можу швидко зібратися, завжди в рюкзаку маю зубну щітку, чого раніше ніколи не робив. З поганих звичок – почав ще більше курити, перестав удома готувати. Колись приготування їжі було для мене творчим процесом, я любив це робити. Але зараз ні бажання, ні сенсу немає через постійні відключення світла.

Актор Віталій Ажнов: «Попит на українську культуру виріс через зміну системи координат у більшості українців»

За цей час я став більш анархічним для себе: у мені залишився рівень своєї відповідальності, але даю собі більше права на помилку або не докоряю собі за запізнення. Головне – почав цінувати кожну мить життя, бо не знаю, що буде за хвилину, а жити треба зараз. 

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у нашому Telegram-каналі Mind.ua та стрічці Google NEWS
Проєкт використовує файли cookie сервісів Mind. Це необхідно для його нормальної роботи та аналізу трафіку.ДетальнішеДобре, зрозуміло