Акторка і засновниця фонду МУР: «Маємо зробити усе можливе, щоб наступне покоління знало всю правду про цю війну»

Допомагати і підтримувати – головні принципи благодійного фонду МУР, який заснувала акторка театру і кіно Марина Кошкіна. Команда МУРу надсилає гуманітарну допомогу багатодітним і малозабезпеченим родинам по всій Україні, здійснює гуманітарні поїздки Київщиною, допомагає дітям отримати приладдя для творчості за їхніми запитами, організовує культурно–освітні центри на колесах та підтримує сім’ї українських митців.

Ролі Марини Кошкіної у фільмах «Снайпер. Білий ворон», «Із зав’язаними очима», «Забуті», а також на сцені рідного Театру ім. Івана Франка – ролі сильних за характером жінок. Так і в житті: мріяла про такий фонд давно – і у травні 2022–го Марина з однодумцями розпочали благодійну справу. Головний результат діяльності фонду – щасливі діти і задоволені батьки.

Mind поцікавився в акторки Марини Кошкіної, як фонд МУР здійснює мрії маленьких українців, хто працює у команді, звідки надходить фінансування та з якими запитами звертаються діти й дорослі, а також – яке значення мають театр і кіно в часи великої війни та що найперше хочеться зробити після перемоги України.

– Що таке МУР? Як він допомагає дітям?

– Це фонд – Мистецький Український Рух, але всі його називають МУР. Він створений з метою підтримувати творчих дітей з малозабезпечених родин, а також людей, що працюють у мистецькій сфері. У мене ідея створення такого фонду виникла ще понад три роки тому. У дитинстві я ходила до музичної школи, але через те, що в нас не було можливості придбати інструмент, на якому я б змогла займатися вдома, згодом закинула навчання. І зараз відчуваю гостро, як мені не вистачає цієї навички. Це моя нездійснена мрія.

І я вже давно замислювалася над створенням фонду, який би допомагав таким дітям, надавав би їм ресурси для продовження їхньої творчої діяльності. Тому навесні це рішення втілилося у життя.

На фото: фонд МУР зібрав кошти і придбав бандуру для 10-річного Романа із Фастова.

– Один з проєктів фонду так і називається – «Дитячі мрії». Які мрії маленьких українців уже здійснилися?

– Нещодавно ми купили бандуру для 10–річного Романа з Фастова. У нього тепер є своя власна бандура, він зможе практикуватися в майстерності гри та вигравати конкурси.

Однак ми не просто надаємо ресурси, але й контролюємо подальший процес. Є договір, що дитина щомісяця упродовж року має надсилати відеозапис своєї роботи – аби ми розуміли, що для неї це дійсно серйозна й важлива історія. Бо фінанси знайти дуже складно, а дитина сьогодні хоче одне, а завтра – інше.

Це стосується не лише музичних інструментів. Такий же підхід і до спортивного інвентаря, форми для танців. Дуже сподіваюсь, що для дітей наша допомога є необхідним кроком уперед.

– Чи існують якісь критерії, кому саме фонд надає допомогу, окрім того, що це малозабезпечені сім’ї? Як до фонду звертаються діти чи батьки?

– У нас є сайт, де батьки заповнюють google–форму, вказуючи, яка допомога потрібна. Для проєкту «Дитячі мрії» треба ще додавати мотиваційний лист, відеолист від дитини. Ми ретельно розглядаємо кожне звернення, радимося, зв’язуємося з батьками, а також викладачами – якщо йдеться про заняття у мистецькій або спортивній школі. До речі, викладач виступає в ролі посередника між батьками і нами, теж підписує договір про те, що дитина буде займатися під його контролем. 

На фото: команда фонду МУР приїхала у Демидів і Катюжанку, щоб передати гуманітарну допомогу і спортінвентар. 

– Чи багато наразі запитів про допомогу? З яких областей України?

– З усієї України отримуємо запити. Не знаю, як оцінити, багато чи ні, але зараз у нас до 30 заявок. Для нас це багато, тому що на все потрібні гроші. Хтось мріє про тенісну ракетку, інший – про пензлики і фарби для малювання, багатьом потрібні планшети для шкільного навчання. Багато родин переїхало або залишилось без нічого взагалі, а діти мають вчитися, розвиватися.

Також ми намагаємося допомогти не тільки дітям, але й митцям (актори, режисери, виконавці), які тривалий час через окупацію не отримували зарплату або перебувають у скрутному становищі. Ми публічно не оприлюднюємо їхні імена, щоб не ставити їх у незручну ситуацію. Насправді їм теж тяжко, а ще складніше – просити про допомогу.

Зазвичай їм необхідні елементарні предмети побуту, їжа, якісь речі. Як правило, вони звертаються конфіденційно, але це фіксується у звітах фонду.

– Ви говорите «ми». Яка команда працює у фонді?

– Як я кажу, це мої дівчата, без яких нічого не було б. І для мене це величезна підтримка. Вони – акторки з різних театрів: Анастасія Рула, Вікторія Боброва, Марія Пантюх, Юлія Шаповал, Марина Веременчук, Василина Паламар, Мар’яна Воробей. Ми скооперувалися і працюємо.

– Ви також проводите творчі заходи у деокупованих містах. Як це відбувається?

– Наш проєкт МУР&КО – мистецько–освітній культурний центр на колесах. Суть у тому, що ми з творчою програмою їздимо деокупованими селами й містами або там, де проживає багато переселенців. Для найменших діток показуємо казку. Для підлітків – проводимо майстер–класи і тренінги. Також залучаємо батьків: для них арттерапія, наприклад, малювання кавою або створення щось своїми руками. Зайняті всі покоління.

Коли ми їздили до Василькова, Димера, то знайомили дітей з кінопрофесіями (актор, режисер, оператор, гример) на прикладі реального знімання епізоду з «Гаррі Поттера». І наприкінці всі дивилися результат – відео відзнятої сцени. Все відбувається жваво, цікаво і головне – усі дуже натхненні.

Коли ти приїздиш у невеличке зруйноване село, де умовний будинок культури спустошений, – з дітьми нікому займатися у творчому напрямку, а дорослі та й діти теж відчувають непевність майбутнього. Тому ми намагаємося підтримати їх, надихнути. Ми робимо це не для того, щоб розважити їх, а для усвідомлення: війна скінчиться скоро і треба жити далі. Дуже тішуся, коли бачу їхні щасливі обличчя.

Для нас робота фонду теж є підтримкою. Нам це важливо, бо надихає і трохи легше проходити цей шлях. Усі ми зараз живемо в абсолютно абсурдній ситуації.

– Для таких важливих проєктів постійно потрібні фінанси. Хто допомагає фонду?

– Донатять звичайні люди. Не багато, але це теж суттєва допомога. Колеги, що виїхали за кордон, надсилають нам гроші з вистав, які там грають.

Нещодавно Наріман Алієв спільно з автором «Мої думки тихі» Антоніо Лукічем організували аукціон з продажу сценарію фільму та продали його. Виручені гроші – 75 тисяч гривень – передали на потреби фонду.

Також ми власними зусиллями заробляємо гроші. За пів року провели вже дві ярмарки, де митці могли продати свої роботи. Мистецький проєкт «ГовориТИ», який ми організували восени, був результативним.

Плануємо й надалі заробляти гроші для фонду: хочемо створити культурно–освітній хаб. Зараз шукаємо простір і партнерів. Це буде місце творчої спільноти.

– Ви нещодавно оголошували аукціон щодо продажу Вашої нагороди «Золота Дзиґа» за найкращу жіночу роль у фільмі «Забуті». Чи вдалося продати і куди були спрямовані ці гроші?

– Ні, поки не вдалося продати. До цього я виставила на аукціон боксерські рукавиці, за які отримала 33 тисячі гривень. Кошти від аукціону я передала Христі Микитин, яка займалася збором на машину для хлопців у Бахмуті.

Але з «Дзиґою» щось не вийшло. Я не медійна персона, бо в іншому разі хтось захотів би мати цю нагороду. Вона поки стоїть, чекає свого часу.

Насправді гроші елементарно необхідні на оренду приміщення для фонду. Ми зараз шукаємо нове, і за нього треба платити 10 тисяч щомісяця. Вірю, що вони знайдуться і ми втілимо нові проєкти.

Але щоб фонд міг допомогти якомога більшій кількості дітей, треба, по–перше, Перемога України. По–друге, зараз потрібно стукати у двері до європейських партнерів, подаватися на гранти. Попри те, що ми лише пів року працюємо, два рази виграли гранти від європейських партнерів на закупівлю необхідних речей для дітей. Нам вдалося придбати планшети для навчання дітям, а також термоси, пічки, лампи, продукти.

– Ви неодноразово говорили про те, що маєте сумніви, чи потрібні зараз людям театр і кіно. А наскільки змінився ваш стан, коли граєте вистави, як–от «Безталанна» або «Кассандра»?

– Звичайно, змінився. Пів року тому я справді не розуміла, нащо це все зараз, кому потрібен театр. Але наразі усвідомлюю, що надважливо грати, знімати кіно. Ми не маємо робити цей «стоп», бо інакше – безодня.

Щодня ми граємо – у залі аншлаг. Театр – це сьогодні найкраща терапія для людини. Так, вистави всі різні, але вони про любов, самотність і війну: внутрішню, яка живе завжди. Війна з собою, з оточенням, у родині. Всі мої вистави поєднує одне: бажання любити і розібратися в собі, у людях.

– Чи варто зараз ставити вистави про сьогоднішні події, велику війну?

– Який би матеріал ти не ставив, усе одно будуть паралелі, асоціації з нашим сьогоденням. Зараз у кожного українця війна, кожного це зачепило. І театр не може не говорити, не рефлексувати над цією темою, навіть якщо це прямо не звучить у виставі.

Я не є режисером, я акторка і глядач. Якщо люди ходять на такі вистави, то їм це потрібно. Головне, щоб це було чесно і йшло від серця, а не через те, що ми маємо поставити щось про війну. Якщо режисеру є про що висловитися, то це має сенс.

– У кіно з’являються як документальні, так і художні фільми. Картина «Снайпер. Білий ворон», де ви зіграли Настю, була знята 2020 року, але вийшла 2022–го. Переглядаючи фільм зараз, чи змінили би щось?

– Я вже нічого не зміню. Звичайно, після перегляду кожної роботи у кіно, хочеться щось змінити. Це нормально – аналізувати свою роботу і зростати у професійному плані. Так, сприймається цей фільм зараз набагато гостріше. Коли вперше подивилась «Снайпер. Білий ворон» у військовій частині з нашими захисниками, то складно було втримати емоції. 

Кадр зі стрічки «Снайпер. Білий ворон». 

Багато моїх колег – як і герой цього фільму, вчитель математики – не планували брати зброю до рук, але вони пішли боронити нашу країну від ворога. Паралелі з реальністю очевидні. Військові після перегляду дякували, тому що цей фільм їм відгукнувся.

– Чи здатна культура якщо не зупинити війну, то принаймні бути одним з маркерів нашої оборони? І як це має бути?

– Вона зараз і є таким маркером оборони.

– Цього нині достатньо?

– Ви думаєте, що ні?

– Наприклад, зараз, особливо за кордоном, на фестивальних майданчиках або інших локаціях зустрічаються випадки, де організатори намагаються так би мовити «створити майданчик для діалогу» між українськими і російськими митцями.

– Я не хочу ніякого діалогу з ними. Ми маємо поставити крапку раз і назавжди. Звичайно, ми маємо робити ще більше: хоча б не говорити російською мовою у повсякденному житті. Навіть, у театрі між собою. Якщо ти, по–перше, громадянин України, а по–друге, представник культури, за яким ідуть люди, то маєш спілкуватися українською мовою. Хочеться, щоб кожна людина це усвідомила. Нашу мову, освіту, культуру століттями виборювали.

Щодо конфліктних ситуацій, на жаль, вони були, є і, напевно, ще будуть. Світ не ідеальний, як би нам не хотілося. Але треба працювати всередині країни, більше вкладати грошей у культурний продукт. Сподіваюсь, після закінчення війни нашою Перемогою – саме так і буде.

– Ваше рідне місце Кремінна, яке зараз в окупації. Чи залишається хтось із рідних там?

– Так, бабуся і моя двоюрідна сестра. Намагаємося іноді виходити на зв’язок, але це дуже складно. Нещодавно мені надіслали фотографії нашого двору – у городі вирва від снарядів. А в будинку, де ми жили, були росіяни.

– А що ви найперше зробите після Перемоги?

– Намагаюсь уявити собі цей день… По–перше, дозволю виплеснути всі емоції: плакати, радіти, стрибати, співати. Звичайно, ми з родиною хочемо поїхати додому, до Кремінної, у рідний дім. Якщо місто буде звільнене раніше, то поїдемо туди. 

Фото: Facebook-сторінка Марини Кошкіної. 

Буду дуже сильно радіти Перемозі. Можливо, варто всім зібратися на Майдані, обійматися і співати пісні. А далі всіх нас чекає багато роботи, тому що це буде початок нового періоду України. Працювати, допомагати постраждалим родинам, об’єднуватися і спільними зусиллями, кожен на своєму місці, відбудовувати країну.

Обов’язково маємо зробити все можливе, щоб наступне покоління знало всю правду про цю війну.