«Мені було 19 – і мене не пустили в бій»

«Війна змушує дорослішати швидше – і разом із нею дорослішають ті, кому лише 19», каже Олександр із позивним «Таран» – представник покоління бійців, які без вагань стали на захист країни.

Олександр – наймолодший оператор безпілотних авіаційних комплексів 120-ї окремої бригади територіальної оборони. У 19 років він свідомо обрав військову службу, пройшов навчання у Національній академії сухопутних військ. Після навчання був розподілений до 120-ї бригади, до батальйону, де обійняв посаду головного сержанта стрілецької роти.

«Коли командування дізналося, що мені лише 19 років, на перший бойовий вихід мене не пустили. Зараз я за це навіть вдячний: група з трьох бійців, яка пішла замість мене, потрапила в засідку і, на жаль, усі загинули», – згадує військовий.

Перший вихід на позиції, за словами військового, не був критично складним. Найважче – швидко адаптуватися і постійно вчитись, адже у сфері безпілотників усе змінюється дуже динамічно.

За його словами, інстинкт самозбереження у нього є, але він не завжди спрацьовує. У таких випадках виручає підтримка побратимів: старші товариші можуть вчасно зупинити або підказати, як діяти безпечніше. «Це нормально – вчитись одне в одного», – каже він.

Позивний «Таран» з’явився спонтанно. Коли підрозділ виходив на позиції, Олександр ще не мав позивного. Побратими пожартували: якщо за кілька хвилин не придумає – буде «Шкура». Тоді він вирішив взяти скорочений варіант прізвища.

Рішення стати до лав ЗСУ в родині сприйняли з розумінням. Батько Олександра також проходить службу – нині у 122-й бригаді на посаді старшини медичної роти. Сам він переконаний: ненормально, коли одні залишаються вдома, а інші ризикують здоров’ям і життям на фронті. На його думку, краще піти служити, ніж уникати відповідальності.

Серед однолітків Олександра небагато тих, хто обрав військову службу. Він зазначає, що частину молоді деморалізують чутки та думки псевдоавторитетів про «погану армію». Водночас наголошує: якщо людина мотивована й сумлінно працює, ставлення до неї буде відповідне. Частково через це з початком служби змінилося коло спілкування: зі знайомими, які не пристали до ЗСУ, майже не залишилося спільних тем.

Про своє рішення піти служити Олександр не шкодує. Вдома на нього чекають батьки та кохана дівчина, яка, до речі, також служить – у поліції. «Підтримка важлива і фізично, і морально», – зазначає він.

У школі Олександр не був відмінником, але вирізнявся хорошою фізичною підготовкою. Каже, що завжди «тягнув команду» – і в шкільні роки, і під час навчання у коледжі.

«У дитинстві ми з друзями гралися “у війну”, а тепер я справді тут», – говорить боєць.

Наразі Олександр підписав контракт на п’ять років і планує продовжувати службу надалі. Про своїх командирів і колектив говорить із повагою: довіряє командиру, високо оцінює організаторські здібності заступника і наголошує, що згуртований підрозділ – один із ключових чинників ефективної служби.