Рейнальд Шумахер: «Хороше мистецтво – це завжди запрошення кинути виклик самому собі»
Німецький куратор – про те, чого не вистачає сучасному українському мистецтву, та про різницю між артом і кічем
У рамках Міжнародного фестивалю мистецтва FACE of ART, який до 14 травня триває в галереї «Лавра», відкрилася групова виставка «Дивовижна розгубленість»: художники з восьми країн світу представляють роботи, створені під час міжнародної арт-резиденції. Співкуратор проекту Рейнальд Шумахер, на рахунку якого – робота на численних європейських арт-форумах і бієнале, а також декілька виставок в Україні, розповів Mind, чому серед учасників експозиції – лише один український колектив, яким він бачить сучасне українське мистецтво та навіщо потрібні арт-резиденції.
– В одному зі своїх інтерв'ю ви критикували українське мистецтво за декоративність. Чому від неї варто відходити?
– Я не маю нічого проти якихось декоративних технічно добре підготовлених робіт – живопису, малюнка, гравюри або об'єкта. Але такі речі можуть не підпадати під поняття «мистецтво». Мистецтво – це відображення нашої спільної реальності, і це може мати «красивий» або декоративний зовнішній бік. Але як рефлексія, критичний і скептичний підхід, воно не повинно прикидатися, зображати речі красивішими, ніж вони є насправді. Це вже кіч.
Робота Еріка Сіднера
– Коли українське мистецтво нарешті переможе свій традиціоналізм, чи не зіткнеться воно з розгубленістю, викликаною відсутністю колишнього орієнтира?
– На мій погляд, тут варто не говорити про майбутнє, а озирнутися назад, щоб саме переконатися в тому, що нічого страшного у втраті орієнтирів немає. Переписування історії мистецтва і переоцінка художніх позицій відбувається в усьому світі. Після розпаду Радянського Союзу мистецтвознавці та художники проводять свої дослідження і знаходять втрачений напівзабутий авангард.
Є, може й невелика, але дуже сильна, на мою думку, історична лінія. Досить просто назвати декілька імен: на початку 1980-х років – Володимир Наумець, Юрій Лейдерман, Ігор Чацкін, Леонід Войцехов, Ігор Стьопін, Сергій Ануфрієв, Стас Подліпський. Наприкінці 1980-х років – Дмитро Дульфан, група «Перці» з Олегом Петренком і Людмилою Скрипкіною на початку 1990-х... Ця художня історія ніколи не була частиною офіційного академічного навчання, але вона пов’язуватиме художню практику сучасних концептуальних художників з такими важливими ранніми етапами.
– У Парижі відкривається виставка африканського мистецтва, у Нью-Йорку – проект арабського художника... Наскільки зараз актуальний локальний контекст? Кому вигідно протиставляти орнаментальність і концептуальне мистецтво, універсальне в більшості своїх тем?
– Орнаментальність і концепт не є протилежностями. Перша – це естетичний вигляд, який можна використовувати для мистецького проекту, а другий – просто дисципліна думки і художніх рушійних сил. Концептуальна стратегія – це спосіб спланувати роботу, намір і знайти правильний засіб, щоб втілити її в реальність. Це щось дуже відмінне від концептуального мистецтва 1970-х років. Я дійсно не знаю, які національні особливості повинно мати мистецтво, щоб бути популярним... Ми говоримо про дуже індивідуальну, але універсальну мову. Виставки творів митців, які мають в своєму особистому контексті різні культурні корені, є результатом економічної глобалізації і дійсно важливі для розуміння різноманітності.
ЛГБТ-архів Кароля Радзішевський
– Давайте поговоримо про виставку «Дивовижна розгубленість», яка зараз проходить в галереї «Лавра» в рамках фестивалю FACE of ART. Сама назва змушує запитати: чому розгубленість?
– Сучасна художня сцена, та граматика й лексика, що її використовують художники, розвинулися в безліч найрізноманітніших мов і діалектів. Це дійсно фантастичний момент для свободи вираження поглядів. Дивовижно, як протилежні за підходами художники відображають загальну реальність, в якій ми живемо. Водночас така індивідуалізація може викликати деяку плутанину і розгубленість. Стало важче знайти орієнтацію, загальну стратегію і спільні цінності. Ми дивуємося, бо повинні думати самі за себе. Мистецтво відкриває розум, щоб уникнути простих рішень і піти від популізму.
– Для цієї виставки ви відібрали лише одного представника від України – «Відкриту групу». Чому саме їх?
– Виставка є результатом міжнародної арт-резиденції FACE Residence, яка відбулася в Києві і тривала 5–6 тижнів. Головною функцією резиденції було спілкування митців з різних країн. Наталі Хойос (співкуратор арт-резиденції. – Mind) і я були дуже раді, що у нас вийшов міжнародних склад, до якого увійшли художники з Хорватії, Болгарії, Польщі, Грузії, Німеччини, США, Шотландії та України. «Відкрита група» складається з прекрасних виконавців і має важливе значення для залучення запрошених артистів до місцевої арт-сцени та спільноти.
Робота Карли Фуллертон
– Від робіт учасників арт-резиденції та виставки складається враження, що ви хочете чомусь навчити українських митців і публіку. Це справді так чи враження хибне?
– У нас немає наміру навчати або повчати когось. Хороше мистецтво – це завжди запрошення кинути виклик самому собі, власному розумінню світу, усвідомити свої забобони і стати відкритим для нових вражень. Цей потенціал може заплутатися в освіті, дидактичності. Але в освіти теж є мета. Мистецтво – це більше про відкриття чийогось сприйняття.
– Протягом місяця в галереї «Лавра» працювала резиденція. Аналізуючи її роботу, враження художників, які висновки ви зробили? Чому арт-центрам, музеям не варто боятися такої форми роботи з художниками, чому потрібно витрачати на це сили і засоби?
– Діалог і обмін думками, спільний час і знаходження спільної позиції між різними людьми, художниками, є чи не найважливішим елементом у житті. Таким чином, ми можемо реалізувати й узгодити завдання, які повинні вирішувати, і бути готовим до майбутніх вимог. Ми можемо обговорити наші непорозуміння і збалансувати наші інтереси, знайти компроміси. Для інституцій важливо тісно співпрацювати з художниками, тому що інституції повинні щодня адаптувати свої стратегії до нових ситуацій. Вони повинні постійно змінюватися, прямуючи за художніми досягненнями, і в той же час вони мають пропонувати найкращі можливості для художників, щоб ті могли реалізувати і показувати свої роботи.
Робота «Відкритої групи»
– Чого, на вашу думку, не вистачає в Україні, щоб створювати моду на мистецтво? Профільних ЗМІ, критики, інституцій?
– Мені здається, що підхід до мови сучасного мистецтва повинен починатися з дитячого садка і школі. Діти дуже відкриті для радісного досвіду творчості, розуміючи її, скоріше, інтуїтивно. Думаю, починати треба з цього. Звичайно, преса повинна розуміти, що сучасне мистецтво важливе для відкритої демократії. Соціуми потребують таких подразників, конфронтацій і опитувань загальних стандартів.
– Чи потрібна підтримка державних інституцій? Адже поодинокі дії меценатів не можуть забезпечити повноцінну життєздатність арт-процесу.
– Так, дійсно, державні інституції, музеї або виставкові зали повинні мати достатнє фінансування для виконання робіт, а також для збору і збереження творів сучасних художників. Важливі гранти і культурні фонди для підтримки творчого процесу, а також гранти для подорожей художників за кордон. Велике значення для формування знань і отримання досвіду мають лекції та дискусії з іноземними художниками, кураторами, співробітниками музеїв та приватними колекціонерами. Виставки оригінальних робіт зарубіжних художників – ще один важливий момент. Художник в арт-резиденції, яку ми змогли реалізувати, є ще одним невеликим елементом у створенні таких універсальних і дієвих мереж.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
