15 непрофесійних акторок у виставі без сценарію: чому варто піти на вербатім у театрі «Актор»

Сюжет. Наш час. Монологи звичайних містян, «пересічних громадян» із власною філософією, поглядами на кохання, шлюб і родину. Історії про знайомство із майбутніми чоловіками та дружинами, про трагічні розставання, роздуми на злободенні соціальні теми – медичну допомогу, війну та її наслідки.

Нам нечасто доводиться поспілкуватися з, так би мовити, юродивими, які разом з тим говорять важливі речі, як шекспірівські блазні, або спитати, що турбує стареньку на лаві у парку, чи підійти до ексцентричного спортсмена на майданчику. Хоча вони живуть поруч і ходять тими самими вулицями, що й ми.

Іноді кумедні та іронічні, іноді мудрі й милосердні – люди, «що якось так говорять», бо часом їхня мова безладна, проте зміст зрозумілий. Спраглі до щирої розмови, вони говорять цілковитим потоком свідомості, який перегукується із думками кожного.

Одна з героїнь говорить, що іноді маленьке слівце у влучний час значить дуже багато. Так само й розповіді цих персонажів – кожна з них немов закриває певний гештальт (гуманістичний напрямок у психотерапії, заснований на експериментально-феноменологічному і екзистенційному підходах. – Mind), ніби похід до психолога, своєрідний досвід колективної терапії.

Прем’єра: 31 січня 2018 року
Наступна вистава: 11 лютого 2018 року

Бекґраунд. 15 непрофесійних акторок спочатку займалися у театральній школі «Сверхзадача» театру «Актор», викладачами стали актори Віталіна Біблів та Віталій Ажнов. Після закінчення декількох курсів вони мріяли створити власний проект, яким і став вербатім, або документальна вистава (спектаклі повністю складаються з реальних монологів або діалогів звичайних людей, які промовляють актори. – Mind) «Чудові люди, що якось так говорять», художнім керівником якої виступив худрук театру «Золоті Ворота» Стас Жирков.

Замість сценарію за основу спектаклю взяті інтерв’ю із містянами, серед яких тренер з плавання, уродженець Туреччини та білорус, перекладачка, яка важко пережила смерть чоловіка, емоційна бізнес-вумен, що допомагає соціально вразливим групам населення, і чоловік в інвалідному візку, якому вчасно не надали медичної допомоги, але він не втрачає жаги до життя.

«Головною умовою для створення вистави стало те, що разом зібрались люди, які не можуть жити без театру. Єдиною складністю було донести до дівчат, що у професійних акторів також не все виходить ідеально з першого разу. Ідея створити «Домашній театр» та грати виставу на професійній сцені належить художньому керівнику театру «Актор» Славі Жилі. Головною умовою було те, що дівчата не мали права розповідати інтерв'юйованим, навіщо вони беруть інтерв'ю, а також щось змінювати у його тексті», − описує роботу над проектом режисер Тетяна Губрій.

Марія Розгонюк розповідає, що коли побачила в Маріїнському парку трохи пошарпаного чоловіка років 50, але в сорочці та з краваткою, що сидів на ковдрі разом зі своєю собачкою і розмовляв у навушниках з кимось по телефону, то зрозуміла, що повз такого персонажа проходити не можна. Згодом чоловік прочитав їй свій вірш на 16 строф.

Катерина Матвєєва разом з Анною Степанюк представлялися інтерв’юйованим студентками соціологічного факультету або випускницями інституту журналістики. Деякі люди, побачивши камеру, закінчували розмову, а один чоловік навіть сприйняв їх за Свідків Єгови, які вирішили змінити тактику і місце.

Катерина порівнює ці випадкові розмови із зустрічами у поїзді чи лікарняній палаті: «Люди знають, що не побачать тебе більше, тому говорять без сорому. Взагалі акторство дозволяє приміряти невластивий тобі характер, іншу маску, випустивши на волю внутрішні переживання».

«Під час репетицій у мене таке відчуття, що ми займалися театром все життя. Для вистави мені потрібен був сильний персонаж. Віталіна Біблів, актриса і за сумісництвом наш викладач, порадила знайти брутального чоловіка і зіграти його. Їй здалося, що для мене це буде складно і цікаво водночас. Я чесно шукала містом цього «брутала» до випадкової зустрічі з моїм тренером з плавання», − аналізує свій театральний досвід Ірина Берющева.

Вам сподобається, якщо: вам цікавий досвід різних людей – різних поколінь, характерів та інтересів зі своїми заняттями, цінностями та розумінням щастя, історії, що є повчальними, розважальними й терапевтичними.

Вам не сподобається, якщо: ви – прихильник класичного театру та не сприймаєте вихід за рамки жанру, коли між героями вистави настільки значний контраст, що треба раптово переключатись на іншу хвилю й то співпереживати, то заходитися сміхом. Або якщо ви любите декорації з розмахом – «Чудові люди…» передбачають часту зміну епізодів, тому сцена оформлена з універсальною мінімалістичністю.

Головна причина подивитися: уважніше прислухатися до тих, хто поряд з нами, почати сприймати та поважати оточення у всьому його різноманітті.