Макс Кідрук: «Я створюю ті історії, які б сам читав і купував»

Макс Кідрук ‒ популярний український письменник, автор техно- й містичних трилерів, популяризатор науки, мандрівник. Минулого року з останньою на сьогодні книжкою, романом «Не озирайся і мовчи» (НОІМ), провів 130 презентацій у 100 населених пунктах України. Чому Макса Кідрука та його команду не зупиняють ані погані дороги, ані критично мала кількість книгарень, через які читач мав би дізнаватися про літературні новинки, йтиметься далі.   

‒ Як формувався маршрут туру «100 міст НОІМ»? Чи були місця, які ви хотіли відвідати неодмінно?

‒ У турі було дві великі частини: міста, в які ми приїжджали раніше, це переважно обласні центри, і менші містечка, де ми ніколи із презентаціями не були. Планування виходило з одного важливого принципу ‒ чи будуть раді нам там, куди ми збираємося. Мало просто поїхати. Ти повинен мати когось на місцях, хто б допоміг із організацією, надав приміщення, зібрав людей… Всі ці речі моя команда, при всьому її бажанні, зробити не може. Тому моя менеджер банально телефонувала до бібліотек і запитувала, чи хочуть вони нас прийняти із презентацією книжки. Також ми продумували логістику, щоб мати чіткий маршрут і не витрачати час на зайві кілометри.

Особливі міста були. Окрім, як я казав, обласних центрів, куди завжди люблю приїжджати ‒ Київ, Львів, Рівне, Тернопіль, Луцьк, Черкаси, Івано-Франківськ, Полтава. Наприклад, ми заїхали у містечко Володимирець у Рівненській області, де я народився. Це мій перший приїзд до Володимирця відтоді, як у п’ять років я звідти поїхав із батьками. Ми заїхали у будинок, де я мешкав, коли був зовсім маленьким. Дійсно особливий момент туру. Запам’яталися містечка на Івано-Франківщині, куди ми їхали, наперед знаючи, що моїх читачів там небагато, але були приємно здивовані, коли людей на презентаціях було не менше, ніж у обласних центрах. Також спогади по собі лишили Долина, Шепетівка, Сарни, Червоноград. Було дуже приємно, що за відсутності книгарень у тих містечках є чимало людей, які читають та готові йти на презентацію.

‒ Чого більше у літературних турах: комерційної складової (адже книжки під час них добре продаються) чи ідейного популяризаторства?

‒ Хороше запитання. Почну з того, що наш український ринок розвивається доволі непоганими темпами. Але, на превеликий жаль, Україна ‒ це не Німеччина чи Франція, тим більше не США, де ринок настільки потужний, що, маючи хороший текст, може зробити його бестселером без особливих потуг з боку автора. Український письменник, який хоче називатися професійним, жити з гонорарів, змушений бути сам собі менеджер, шоумен. Він має активно захищати перед читачем те, що пише.

Ви маєте рацію ‒ у турі продається більше книжок, але й він сам потребує значних затрат. Не скажу точно, втім, якщо приблизно, то ця величезна подорож Україною вартувала більш ніж 250 000 грн. Я б не назвав це комерцією, адже більшість зароблених від продажу книжок коштів пішла на поточні витрати: проживання, харчування, рекламу, оренду залів і купи інших речей. Безперечно, тури є дуже важливими для мене і моєї команди. Ми побачили цілу когорту нових, цікавих людей. І віримо, що всі ці зусилля відгукнуться сторицею.

‒ За вашими спостереженнями, за чим більше скучив український читач: за якісною жанровою літературою чи спілкуванням із живим письменником?

‒ Скажімо так, люди не знають, за чим вони скучили, поки ти їм про це сам не розкажеш. Я прихильник такої думки. Повторюся, тур є важливим, важливим є те, якою буде презентація, як вона сформована, поставлена, відрепетирувана, важливі буктрейлер та інші речі, які ми з командою робимо. Але ми переконані, що все це припиняє мати значення, коли читач залишається сам на сам із книжкою. Врешті решт все упирається в текст. Тому, я б сказав так, люди більше сумують за хорошою літературою, адже якою б гарною не була презентація, книга не піде, якщо не буде добре написана, якщо у читача не виникне бажання її рекомендувати тощо.

‒ Як вважаєте, з метою популяризації читання, чи мала б держава підтримувати тури письменників?

‒ Звісно, що мала б. Я – не прихильник фінансування видання книг, бо це те саме, що за Радянського Союзу, такий підхід не є правильним, книга повинна бути окупною. Але, коли ми говоримо про популяризацію читання, слід пам’ятати, що ті країни, які зараз мають розвинені книжкові ринки, починали з розпланованих, ретельно підготовлених кампаній промоції книг серед молоді.

Власне, я дуже добре знаю інертність, важкість, корумпованість більшості державних структур, тому я і моя команда вирішили з цим не працювати. Хоча, був позитивний момент, коли директором Українського інституту книги стала Тетяна Терен. Я вважав, що це може спричинити позитивний зсув у галузі, але, попрацювавши півроку, вона пішла через усі ті причини, які я перерахував вище. На сьогодні неможливо поєднати державну інституцію з тими завданнями, які вона повинна виконувати, на жаль. Повинна бути хоча б якась державна підтримка, я б від того не відмовився. Але ми впоралися й самостійно, вийшли у плюс. Вже нині плануємо наступний тур на осінь з книжкою «Де немає Бога» і знову повністю розраховуємо лише на власні сили.

‒ Що це буде за книжка?

‒ Це буде не фантастика, не містика, не трилер. На мою суб’єктивну думку, «Де немає Бога» ‒ найсерйозніша з моїх робіт на сьогодні.

‒ Чи завжди збігається ваше уявлення про цільову аудиторію роману з людьми, які потім приходять на презентації?

‒ У мене немає уявлення про цільову аудиторію зовсім. Тобто, коли пишу, для мене цінність твору визначається достоту просто: є мурашки чи їх нема. Якщо текст викликає невелике поколювання шкіри, то існує маленький шанс, що він захопить іще когось. Тоді я пишу. Я створюю ті історії, які б сам у першу чергу читав, які б купував. І якщо вони подобаються ще комусь, це просто чудово. Якщо ні, мені шкода, але я не маю наміру ставати кон’юнктурником і підлаштовуватися під чиїсь смаки. Так, після виходу книги я можу оцінювати, якій аудиторії вона більше зайде. Але не більше. Під час писання я жодним чином не намагаюся вигадати собі якогось потенційного читача.

‒ Як ви вважаєте, якої жанрової літератури бракує нині в Україні?

‒ Дефіцит є у майже всіх жанрах. Якщо ми порівняємо сучасну українську літературу з польською чи німецькою, де упродовж року виходять десятки найменувань детективів, трилерів, пригодницьких романів, фантастики, то у нас радше йдеться про окремі особистості, які підтримують той чи інший жанр, ніж про жанр, у якому працює низка авторів. У нас дуже мало популярного у світі кримінального роману. Я маю на увазі не детективи, бо їх наче більш менш вистачає, а саме сучасний кримінальний роман. Зовсім не представлений нуар, мало готичних романів… Тих самих технотрилерів, від яких я кілька років тому відійшов, але, очевидно, ніхто більше не став працювати з цим жанром.

‒ Фактично ви використовуєте популярність трилера як жанру для просування науки чи для проговорення таких важливих речей, як булінг, насильство у родині. Це свідомий хід?

‒ Скажімо так, я не приходив до цього свідомо. Повторюся, я пишу книжки, які б сам хотів прочитати. Наука залишилася ще з того часу, коли писав технотрилери. Соціально важливі теми є результатом того, що я еволюціоную як читач, я дорослішаю, читаю більш серйозні книги. І, відповідно, намагаюся писати свої романи таким чином, щоб вони подобалися мені у тому віці, у якому я є зараз. До нової книжки «Де немає Бога» уже важко ліпити якусь жанрову наліпку. Це буде просто роман, де розглядатимуться гострі соціальні проблеми.

‒ Чи є у вас власні заборони, те, про що ви ніколи та нізащо не напишете?

‒ Насправді немає. Для мене дивною є теза про те, що для автора можуть існувати теми табу. Так не має бути. Про те, що тебе дратує, рятує, захоплює чи викликає будь-які інші сильні емоції, ти мусиш писати. У цьому й полягає робота автора. Але це не означає, що я маю намір братися за все. Річ у тім, що для мене важливо, наскільки я розуміюся на тому, про що пишу. Мені не спаде на думку створити роман про події на Сході, тому що є люди, які більше за мене знають про них і краще їх змалюють. Отже, я не пишу про війну з Росією не тому, що не хочу про це писати, а тому, що я не маю достатнього фактажу і знань, аби зробити історію правдоподібною та реалістичною.