Прем'єра документального фільму «З України до Голлівуду»: хто і як зі співвітчизників підкорив «Фабрику мрій»

У прокат вийшов повнометражний документальний фільм про українців (продюсерів, режисерів, акторів, сценаристів і технічних працівників), що досягли успіху на «Фабриці мрій», як сказано в анотації «про український слід у Голлівуді». Більш ніж дві третини бюджету картини взяло на себе Держкіно: з 3,5 млн грн на частку держави припало 2,7 млн ​​грн. Фільм знято в руслі державної політики, тому недивно, що проект був так щедро профінансований. Чи досяг він мети: показати, наскільки сильним був вплив українців за океаном? І так, і ні. Mind розбирався чому.

Бекґраунд. Основою сценарію послужила книга кінокритика Станіслава Сукненка «To Hollywood from Ukraine», випущена в Україні англійською у 2018 році. Він же виступив режисером фільму.

Другим режисером картини стала Галина Кувівчак-Сахно – українська режисерка, що знімала до недавнього часу безліч українсько-російських мелодрам («Учитель музики», «Мій принц») – і мати ексукраїнської, а тепер голлівудської актриси Іванни Сахно, з якою вона переїхала до Лос-Анджелеса у 2013 році.

Сюжет. Автори картини розпочинають свою кінооповідь з перерахування зірок першої величини, що мають українське коріння: Міла Йовович, Міла Куніс, Ольга Куриленко. Але ні з однією з них вони не поговорили. Чи то останнім не була цікава тема картини, чи то вони занадто дорогі або зайняті, щоб спілкуватися з нашими кінематографістами про своє українське походження.

Зате пунктиром через усю картину йде інтерв'ю з 22-річною Іванною Сахно, що живе в Лос-Анджелесі шість років і домоглася там перших успіхів: вона знялася в таких американських великобюджетних стрічках, як «Тихоокеанський рубіж: Повстання» (2018), і екшен-комедії «Шпигун, який мене кинув» (2018). Можливо, так багато уваги їй приділено тому, що вона – дочка співрежисерки стрічки?

Спробуємо структурувати інформацію, яка подана у фільмі.

Народжені в США. Спочатку мова йде про українців, що... заснували Голлівуд. Ні більше, ні менше. Що мають на увазі автори? Як вони самі загадково вказують – це «іудеї зі Східної Європи». А якщо висловитися простіше – євреї з дореволюційної Російської імперії, чиї батьки, побоюючись погромів, перебралися з-за океан у пошуках кращої долі.

У першу чергу йдеться про одного із засновників легендарної студії Metro-Goldwyn-Mayer (та сама, з рикаючим левом у заставці) – Луїса Барта Майєра (1884–1957). Автори кажуть, що Лазар Мейєр (його справжнє ім'я) народився в Димері під Києвом. За іншими джерелами місцем його народження вказується Мінськ. Україна і Білорусь на рівних претендують на лаври (і часом навіть сперечаються за них) батьківщини «родоначальника премії «Оскар». Так чи інакше, він з батьками виїхав до США, коли йому було... лише два роки.

Інший старожил Голлівуду – продюсер Девід Селзник (1902–1965) був сином колишнього киянина, кінопродюсера Лазаря Железника, який у 1923 році оголосив себе банкрутом. Але Девід домігся більшого: він став асистентом того ж Майєра і почав з того, що... одружився на його доньці. А пізніше увійшов в історію світового кінематографа як продюсер легендарного (першого кольорового!) фільму «Віднесені вітром» (1939).

Хлопці ці були жорсткі, міняли режисерів як рукавички і, власне, були батьками так званого продюсерського кіно, націленого на комерційний успіх. Вони змінили свої імена на англійський лад і про своїх далеких предків або національну приналежність не згадували, побудувавши бізнес-основу і формати стосунків у Голлівуді.

Що стосується голлівудських зірок-акторів, то згадуються вже люди нового покоління – це Наталі Вуд (1938–1981), зірка фільму-мюзиклу «Вейтсайдська історія» (1961), і Джек Пеланс (1919–2006), зірка вестернів і комедій. Першу до зміни прізвища звали Наталею Захарченко, її батько був родом з Харкова; а другого до псевдоніма – Володимиром Палагнюком: тато актора родом з Тернопільської області.

Картина оповідає, що Пеланс у 2004 році був запрошений на якийсь російський фестиваль «Російські вечори», де йому зібралися вручити якусь нагороду. Але почувши «критику на адресу України», він сказав, що опинився тут помилково, що його батьки з України, що він «гість на неправильному весіллі» і – вийшов із зали.

Судячи з фільму (і рецензій на нього, що вже вийшли), здається, ніби ця подія відбувалася в Росії («російський фестиваль»). Насправді це був невеликий захід під назвою «Російські вечори», який у Лос-Анджелесі проводило посольство РФ. Там було представлено ​​до показу російський фільм «72 метри» (2004) про події 1992 року, коли екіпаж одного з підводних човнів у Севастополі відмовився присягати Україні.

Звісно, етнічний українець Пеланс-Палагнюк вчинив гідно, але подія ця мала локальний масштаб. Що стосується національного коріння, то привселюдно Пеланс вперше за свою кар'єру заявив про них лише на врученні йому «Оскара» в 1992 році за фільм «Міські піжони». Тоді 73-річний актор віджався на одній руці чотири рази (колишній боксер), повідомивши американській публіці, що взагалі-то його насправді звати Володимиром.

З усіх героїв документальної стрічки лише  хореограф і кінорежисер Василь Авраменко (1895–1981, емігрував до Америки в 1927 році) зумів якось донести в США свою національну ідентичність у творчості, поставивши там фільми «Наталка Полтавка» (1937), «Запорожець за Дунаєм» (1939) і «Маруся» (1940). Але, як вказують автори, на жаль, ніякого особливого резонансу і продовження ця лінія в Голлівуді не мала.

Предки відомого коуча з акторської майстерності Іванни Чабак теж перебралися з України до США у XX столітті. Іванна написала бестселер «Майстерність актора. Техніка Чаббак», де вона вчить видобувати креативні моменти з негативного досвіду, перетворюючи його на творчі знахідки. Вона навчала таких зірок, як Джим Керрі, Лів Тайлер, Бред Пітт, Джаред Батлер, Джессіка Альба, Сільвестр Сталлоне.

Її метод виник з власного досвіду: «Моя мати народилася в Києві, – розповідає авторам фільму Іванна. – У дитинстві я намагалася зрозуміти її неадекватні реакції на ті чи інші мої слова і вчинки. Тільки пізніше з'ясувалося, що у неї психічні відхилення. Але я з цим впоралася. І зараз я відкриваю двері в підвали людської душі, щоб прибрати їх вплив і прискорити шлях до світла. Наприклад, Сталлоне до мене прийшов займатися у віці 68 років. У нього тоді не дуже давно помер син. Це найгірше, що може трапитися з батьком. А Сталлоне грав у фільмі, де у його героя не складалися стосунки з одним молодим чоловіком. Я запитала Сильвестра: «Що б ви сказали зараз своєму синові з того, що не встигли?». І Сталлоне в цьому фільмі знайшов для цього хлопця потрібні слова».

Потім виділимо з героїв фільму категорію наших співвітчизників, які емігрували в свідомому віці. Феноменального успіху домоглися, в першу чергу, інженери.

Тріумф української технічної думки. Інженер-винахідник Анатолій Кокуш (народився в 1951 в Керчі). На студії Довженка в 1980-і придумав камеру на дистанційному управлінні, розташовану на автомобільному крані. У 1990-му створив свою фірму «Фільмотехнік». У 1996 році на його автокран з камерою звернули увагу помічники Джеймса Кемерона. І вперше це обладнання було застосовано в американській індустрії на зйомках «Титаніка» (1997).

За іронією долі американці назвали цей кран «російською рукою» (Russian Arm). На сьогодні Кокуш – єдиний з наших співвітчизників, хто володіє двома «Оскарами» – за технічне обладнання. Це недивно, адже його «руку» застосовували для зйомок таких видовищних блокбастерів, як «Форсаж», «Війна світів», «Бетмен», «Код да Вінчі», «Місія нездійсненна 3, 4, 5, 6», «Люди Ікс», «Містер і місіс Сміт», «Гаррі Поттер», «Перевізник», «Зоряні війни», «Жага швидкості», «Робокоп», «Термінатор 6», «Хоббіт», «Планета мавп», «Пірати Карибського моря», «Трансформери». Це дійсно тріумф технічного генія.

В інтерв'ю Кокушу ставлять питання: як це – працювати на західному ринку? І він спокійно відповідає: «Конкуренція. Крутитися потрібно, весь час придумати щось нове. Але партнери до мене дуже добре ставляться».

Другий герой-технік фільму «З України...» – колишній харків'янин Євген Мамут (народився в 1942 році). Він першим у СРСР застосовував комп'ютерну графіку в анімації. У 1978 році емігрував в США. Першим фільмом, де йому довірили спецефекти, була «Блакитна лагуна». Брав участь у створенні спецефектів для багатьох популярних картин: «Леді-Яструб», «Брудні танці», «Матриця», «Суддя Дредд», «Зоряний десант». У 1987 році отримав «Оскар» за розробку спеціальних ефектів до культового бойовика «Хижак». Арнольд Шварценеггер жартома назвав Мамута «батьком Хижака» – це саме йому ми завдячуємо таким видовищним зникненням інопланетянина.

Що стосується акторів і режисерів, що підкорювали Голлівуд, тут все не так райдужно.

Говорити українською заборонено. Режисер Вадим Перельман, який народився в Києві в 1963 році, зняв свою тричі номіновану на «Оскар» картину «Будинок з піску і туману» – про емігрантів.

У 14 років виїхав з матір'ю в Італію. У 1990 опинився в США. В інтерв'ю для фільму він розповідав, що коли в дитинстві лежав у лікарні для хлопчиків-сердечників, то звернув увагу на свою здатність класно переказувати прочитані книги. Так і вийшло з його кіношедевром 2003 року, профінансованим самим Стівеном Спілбергом. «Я в аеропорту купив роман Андре Дюбуса «Будинок з піску і туману». Прочитав його і загорівся переказати цю історію кіномовою. Я як емігрант добре розумів героїв. Написав сценарій за два тижні. На студії DreamWorks мене чекало 50 директорів. Вони попросили: «Розкажіть про себе». І я розповідав, як жив у Києві в комуналці, де був один туалет на купу кімнат і кришка унітазу не встигала охолонути. Про лікарню. Директори і плакали, і сміялися. Кошти були виділені».

Додамо, що у 2007 році Перельман зняв «Все життя перед очима» з Умою Турман, але на цьому його історія не закінчилася: у 2013 році він створив нашумілий російський серіал «Попіл» з Євгеном Мироновим і Володимиром Машковим. І продовжує успішно знімати серіали в Росії – про що картина, звичайно, мовчить.

Колишній киянин, актор Ілля Волох («Місія нездійсненна: Протокол Фантом». «Індіана Джонс і Королівство кришталевого черепа», «Загадкова історія Бенджаміна Баттена») поїхав у Лос-Анджелес у 1992 році 27-річним, попрацювавши до цього в Москві. У Каліфорнії він спочатку робив бутерброди, смажив курчат, працював на кладовищі, але поступово, за його ж власними словами, «став успішним актором середнього класу». Однак, наприклад, в «Індіані Джонсі» Ілля грає радянського солдата, а «В загадковій історії Бенджаміна Баттона» – російського перекладача тощо. Тобто слов'янських типажів.

Та ж Іванна Сахно, наскрізна героїня документального фільму, зіграла в «Тихоокеанському рубежі: Повстання» (2018) польського офіцера, а в екшен-комедії «Шпигун, який мене кинув» (2018) – російську кілершу. Більш того, американські продюсери забороняють Іванні розмовляти українською мовою з батьками, щоб потім у кіно не з'явився «чужорідний» акцент. У підсумку актриса спілкується з сім'єю за допомогою СМС.

Враження Mind

Картина «З України до Голлівуду» цікава, але структурно погано вибудувана. Ясно, що в гуманітарній сфері всім українцям, які приїхали до Каліфорнії, потрібно, з одного боку, забути про коріння, тому що треба спілкуватися тільки англійською, з іншого – тамтешні режисери часто експлуатують у кіно виключно слов'янські типажі (російські шпигуни, мафіозі і т. д.), позбавлені яскравих індивідуальних рис. Тому, наприклад, той же Ілля Волох і придумав собі як віддушину моноспектакль «Записки божевільного», з яким успішно гастролює по світу. Але знімати щось за Гоголем у Голлівуді ніхто не збирається.

Не зовсім зрозумілі у фільмі і критерії «українськості»: приналежність до території, етнічна і т. д.? Але картина з енциклопедичної точки зору, безумовно, заслуговує на увагу.

Радує ще й те, що наші талановиті інженери не знають всіх цих проблем, оскільки їх сфера – технічні винаходи – не має національної ідентифікації (незважаючи на «російську руку»).